| ПУБЛИКАЦИИ |
Хтось, переживши свою війну, скаже іншим, що вона скрізь однакова.
Іноді так може здатися і нам, українським журналістам, які цю війну висвітлюють.
Фронт підповзає до кожного населеного пункту дуже схоже: спочатку падає якість мобільного зв'язку, потім один із російських прильотів перебиває світло, потім це світло ремонтують з десяток разів, поки в місті ще працюють комунальні служби. З часом закриваються кіоски з хот-догами, останнє відділення "Нової пошти", пластикові й перемотані скотчем вікна розсипаються на скло, а цегляні будинки – на пісок.
Але насправді в кожне місто війна приходить по-різному. Частково через те, що війна постійно змінюється, але більшою мірою – бо кожна громада, та й кожна людина має з нею свою історію.
Наприкінці лютого – на початку березня 2025-го бойові дії вдруге за час великої війни прийшли на Сумщину. У травні – на початку червня стало широко відомо, що Україна втратила контроль над 200 квадратними кілометрами території північніше від Сум.
1 липня, зокрема після уваги до цієї теми з боку "Української правди", Генеральний штаб нарешті визнав цей факт і почав позначати просування росіян на Сумщині на своїх мапах.
Два тижні тому, опитавши військових різних рівнів, ми розповідали, як так сталося, що Курський напрямок раптово став Сумським (хоча для військових це відбулося зовсім не раптово).
Наш новий репортаж із Сумщини – про настрої, думки та відчуття людей, які боронять область і живуть на її прикордонні. Він написаний зблизька – ми провели тут два тижні, побачивши, як обжиті та викохані домівки стають місцем полювання ворожих дронів, вирвами від влучань "Шахедів", але все ж, залишаються під контролем України та української армії.
[BANNER5]
– Тихо! Тихо, – подає нам сигнал замовкнути командир Хотіньського ДФТГ (добровольчого формування територіальної громади) Дмитро Сусловець.
Ми щойно вийшли з його машини в центрі Хотіні – селища за п'ять кілометрів від фронту, до якого прагнуть дотягнутися росіяни. Надворі – жодної людини. Більшість жителів, що зовсім не характерно для прифронтових населених пунктів, евакуювалися.
Дмитро вслухається в небо, чує "пташку" і командує переміститися поближче до паркану. Дощ, на який ми сподівалися, нас не прикрив. Ми перебігаємо дорогу, притискаємося до старих дерев'яних штахет і ховаємося в "зеленці" за ними.
Дмитро затримується біля дороги, піднімає догори рушницю і жестами показує машині своїх побратимів, яка їде прямо на дрон, розвертатися.
Дрон продовжує дзижчати, ніби спостерігає за кожним нашим рухом, з чого ми робимо висновок, що він точно не "наш".
– Чайка, Чайка, я Байрактар, акустично FPV у напрямку озера, – передає Дмитро по рації.
Одразу після його доповіді звучить сильний близький вибух. Бааах. Втім, дрон продовжує дзижчати, тож ми припускаємо, що над нами не FPV, а розвідник. Перша думка – треба встигнути виїхати до того моменту, як він приведе за собою FPV.
Це одна з особливостей російсько-української війни 2024–2025 років – першими в села і міста заходять дрони. Виселивши більшість цивільного населення, вони займають його вулиці та ганяються за всім транспортом, що ними рухається.
Але Дмитро та його хлопці явно не з тих, хто з цим погоджується. Хотінь – це їхня територія.
На вулиці Центральній, якою ми біжимо від дрона, стоїть їхнє відділення "Нової пошти" номер 1, їхня, уже розбита, бібліотека. На перпендикулярній до Центральної вулиці Соборній – їхня, з дірками від уламків, Свято-Успенська церква та їхня зруйнована лікарня. В цей медзаклад ще три місяці тому Дмитро ходив лікувати зуби.
[BANNER1]
Це вже одна з особливостей Сумщини: кожен готовий стояти за свій двір, особливо, якщо цей двір у Хотіні – у зразковій заможній громаді, де клумби висаджені під лінієчку, а після прильотів вікна не забивають листами ДСП, а склять наново. Бо все має бути красиво.
Познайомившись із Хотіньським добровольчим формуванням територіальної громади, ми були щиро здивовані, що ДФТГ як явище в Україні в принципі досі існує. На Сумщині до них ставляться з особливим трепетом. Адже за відсутності регулярних військ в області в лютому 2022-го, бійці добровольчих формувань були серед тих, хто першими йшли в бій.
Нині ДФТГ підпорядковані тутешній бригаді ТРО – 117-ій, займаються збиттям "Шахедів", облаштуванням фортифікацій та охороною майна на прифронтових територіях. Офіційно вони не є військовослужбовцями і не отримують зарплату. Втім, місцева влада виплачує їм щомісяця по 6–8 тисяч гривень матеріальної допомоги. У частини людей є своя цивільна робота.
Троє бійців Дмитра з часом мобілізувалися в Сили оборони, двоє з них загинули.
– Один подзвонив мені. У нього було важке поранення. Був ранок. Він назвав, що треба зробити, з ким попрощатися, скинув точку, координати, де він є. Я сів у машину, поїхав до його рідних – уже під'їхав до хати, покликав брата, але потім зв'язок обірвався, – пригадує Дмитро дорогою з Хотіні в Суми.
Російський розвідувальний дрон, який стежив за нами, на щастя, не встигає привести за собою FPV. Ми спокійно виїжджаємо з селища.
[BANNER2]
На запитання, чому росіянам вдалося просунутися від кордону вглиб області, Дмитро, злегка ніяковіючи, відповідає:
– Мабуть, наші Збройні сили були мало готові до такого розвитку подій.
– А що росіянам зараз треба, на вашу думку? – цікавимося в нього.
– Забрати висоти за і перед Хотінню. Якщо їм це вдасться, це буде критично для Сум, – відповідає командир ДФТГ.
Серед найдивніших речей, які можна почути дорогою в прифронтову Хотінь – тиша та ранкові міжнародні новини по радіо. І якщо перша лякає – бо ти не знаєш, що буде після неї, то друга – коли-не-коли викликає істеричний сміх.
"Обрання Трампа президентом цього року додало Європі усвідомлення, що діяти потрібно негайно".
"Росія об'єдналася з Іраном".
"Одна з найцікавіших пропозицій – створення стіни з дронів уздовж східного кордону Європи".
У той час, коли світ тільки думає над "нагальністю своїх дій", ми з евакуаційним екіпажем Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ) мчимо до селища, на яке щодня падають кількасоткілограмові російські авіабомби. Один КАБ-500 важить, наприклад, як третина легкового автомобіля.
Через особливості рельєфу ледь не кожну авіабомбу чути і в самих Сумах.
Кожен звук війни на Сумщині – бомба, ракета, нічна стрільба по "Шахедах", наднизький проліт українського винищувача – ніби увімкнений на максимум.
Замість "стіни з дронів", про яку задумується Європа, над нами – свіжий коридор з сіток від дронів. Вбиті в землю дерев'яні стовпи стоять обабіч дороги і тримають кілометри прозорої рибальської сітки, яка закриває дорогу від російських FPV. Зокрема від особливо небезпечних зараз – на оптоволокні.
– А не пізно тут почали ставити ці сітки? – спитаємо ми за кілька днів у заступника голови Сумської ОВА Володимира Бабича, з яким випадково будемо однією машиною їхати в тому ж напрямку – на Хотінь.
[BANNER3]
– Усе, що вживається для безпеки, робиться тоді, коли настає загроза. Але якби їх поставили в 2014 році, гірше не було б. Може, десять років з них би сміялися, а потім дякували. Вони розвішані тільки в 2025 році, – відповість Бабич, ніби як визнаючи, що таки запізно.
Заради справедливості варто згадати, що ОВА опікується фортифікаціями та сітками здебільшого як виконавець. Усі задачі їй "нарізають" військові. На Сумщині це оперативно-тактичне угруповання "Сіверськ" та угруповання військ "Курськ".
Машина Товариства Червоного Хреста України доїжджає до Хотіні ще до п'ятої години, щоб прошмигнути до ранкової "порції" російських КАБів.
Ігор Шаповал, якого тут кличуть "начальником", тобто головою обласної організації ТЧХУ, кілька секунд барабанить у паркан з профнастилу, припускаючи, що людина, яку ми маємо евакуювати, ще спить. Потім перелазить через огорожу в двір і так само колотить у двері.
До ранкової "порції" КАБів проскочити не вдається – дві авіабомби лягають десь поблизу селища. Бааах, бааах.
Згодом із сусіднього будинку виходить худорлявий чоловік у кепці й вимовляє кодове слово "Світлана" – це ім'я доньки, яка попросила його евакуювати. Отже, ми приїхали саме за ним, але промахнулися будинком.
Чоловіка звати Іван Миколайович, йому 77 років, до Хотіні він перебрався 30 років тому з Казахстану. Там служив його батько-військовий.
– Російська пропаганда каже, що тут не дають говорити російською, а я сюди як приїхав, то тут усе російською! Усі говорять російською. Заводи тут усі були російські і є російські, їх ніяк не заберуть. А я за те, щоб їх націоналізували! – окреслює нам рамку своїх політичних поглядів чоловік.
Речей в Івана Миколайовича не багато і не мало – 28 мішків. А ще плазмовий телевізор, який віддали діти, що вже виїхали з Хотіні, кілька стільців і мухобійка. За котом і шоломом для зварювання він вирішує приїхати наступного разу.
– Наступного разу? Відчайдух! – оцінює його рішення один із волонтерів ТЧХУ, який у цей момент вантажить мішки в бронежилеті та касці.
Усю дорогу до Сум, до доньки Світлани, Іван Миколайович розповідає нам, як російська пропаганда зіпсувала його стосунки з родичами.
[BANNER4]
– Вони мені дзвонять, ми сваримося, вони кажуть: "Ну як там?". А я кажу: "Стріляють, вбивають". А вони мені все одно: "Це ви винні, це американці винні!". А насправді це ж Росія винна. Як повернути їм критичне мислення?
Росія всім погрожує, і Казахстану теж, але там, мабуть, є сили, які їх стримують. Не в самому Казахстані, а ззовні, ті, кому потрібен Казахстан. А на Україну вони напали як на свою вотчину, – розмірковує чоловік.
– А я, якщо зможу, то ще піду воювати. Родичі мені кажуть: "І що, ти будеш стріляти?". Кажу: "Буду!". Ну вони ж прийшли сюди, щоб у мене стріляти, – додає Іван Миколайович.
Під'їхавши до нового місця проживання чоловіка – сірої багатоповерхівки в центрі міста, один із працівників Товариства Червоного Хреста України простягає УП шматок безбарвного дроту, схожого на волосінь для вудки.
– Це вам на пам'ять оптоволокно з Хотіні, – уточнює чоловік. – У нас такого вже повно.
Питаємо наостанок в Івана Миколайовича, чи буде він сумувати за Хотінню, яка стала його українським домом. На що він видає:
– А чого сумувати? Я буду туди їздити. У мене там картопля, кукурудза, цибуля. Маршрутка ходить три рази на день – вранці, в обід і ввечері. А якщо не ходитиме, то в мене є велосипед!
Востаннє ми чули схожу відповідь від жителів Красногорівки на Донеччині у квітні 2024-го. Приємна різниця в тому, що на відміну від жителів Красногорівки, яка вже понад рік перебуває в російській окупації, Іван Миколайович таки зможе поїхати до себе додому. Принаймні поки що.
"На півночі немає втрат територій".
"На півночі тривають бої за населені пункти, які перебували в сірій зоні".
"Росіяни окупували шість селищ".
"Де фортифікації?".
Це уривки з минулорічних заголовків, які стосувалися повторного російського наступу на сусідню з Сумською область – Харківську.
Той наступ росіян був зовсім іншим – певною мірою раптовим, зосередженим одразу на двох конкретних напрямках, із великою артпідготовкою та штурмом піхоти. Втім, усі ті питання, які виникли в суспільстві рік тому і, як очікувалося, мали стати досвідом для військового та військово-цивільного керівництва, можна поставити і щодо нинішньої ситуації на Сумщині. Одне з ключових: "То а де фортифікації?".
Ще однією подібністю цих історій можна назвати відступ підрозділів Сил оборони від кордону. За даними УП серед військових на Північно-слобожанському (Сумському) напрямку, деякі підрозділи ТРО, прикордонників, а також новосформованих бригад залишали свої позиції в нині захоплених росіянами селах. Тепер їх важкими зусиллями відбиває, зокрема, 95-а бригада ДШВ, 225-ий штурмовий батальйон, підрозділи ГУРу.
Нижче ми публікуємо коментар щодо ситуації одного з військовослужбовців Сил оборони, який працює на Курщині – Сумщині з початку 2025-го року. На його прохання ми не розкриваємо імені та підрозділу:
"Десь у кінці зими – на початку весни фронт перемістився з Курщини на Сумщину. До цього росіяни раптово пішли в наступ на своїй території й звузили наші позиції до КПВВ, за Суджу. Це 3–4 дні, доволі швидко. Потім довгий час йшли бої на КПВВ й нижче – в районі Гуєва (10 кілометрів південніше від Суджі – УП).
Далі вони почали заходити в прикордонні села: Новеньке, Журавку, Басівку. Спершу вони робили це руками ДРГ, нам про них тут розповідали і місцеві, і ДФТГ-шники, і прикордонники. Мовляв, не тиняйтеся біля кордону, бо це небезпечно.
Зараз багато сіл уже під контролем ворога. Імовірно, вони рухаються на Хотінь – це їхня головна мета, бо це перерізання всієї логістики.
Ми поступаємося росіянам за кількістю людського ресурсу. Якщо у тебе на позиції 5 людей, а росіян штурмує 20 – ти довго не повоюєш. Плюс, оборона прикордоння не була облаштована, не було нормальних фортифікацій, окопів, бліндажів. Суцільної лінії оборони як такої не було. Чи можна було її підготувати за час Курської операції? Так, точно.
Коли ми заїжджали на Курськ, то всі ці захоплені села були безпечними – ми там без РЕБів їздили. Влучання FPV було рідкістю. Уся увага була на Курщині: що ми її контролювали, що вони.
Тобто все можна було зробити, якби ми почали (зводити фортифікації – УП) хоча б з того моменту, коли почався провал Курської операції. Якби люди, які за це (підготовку Сумщини до оборони – УП) відповідають, реагували швидше, ми, думаю, втратили б меншу частину Сумської області, ніж зараз.
Чи реально їм зараз дотягнутися до Хотіні та Писарівки? Відчувається, що в них закінчується великий штурмовий потенціал. Плюс заїхало багато наших підрозділів. Є вже деякий успіх: відбили два населених пункти – не буду про них говорити. Ініціатива поки що на нашому боці.
Російські політичні керівники кажуть, що вони хочуть створити буферну зону, а для цього їм треба відтіснити нас від кордону. Суми просто дуже близько – 30–40 кілометрів від кордону. Тож їм треба відтягнути наші сили подалі.
Ну але самі Суми дуже тяжко взяти – вони мають хороше положення для оборонних дій: річка, багато мостів, багато спальних районів та багатоповерхівок; і водночас погане положення для штурму. Це буде Бахмут, точніше навіть важче. Штурмувати їм буде важче.
Якщо пригадати початок вторгнення, то росіяни ж не зайшли в Суми, вони їх просто обійшли і в обхід річок рухалися в бік Києва. Тобто Суми їм важливі для картинки – "ми взяли велике місто!", але я не думаю, що це настільки легко".
У ніч з 23 на 24 червня в крихітному селі Великий Бобрик, де загалом є зо два десятки вулиць, стало на одну вулицю менше. Це село розташоване всього за 10 кілометрів від Сум.
Вісьмома дронами росіяни під фундамент зруйнували тут 7 будинків і пошкодили зо 20. Від масованого удару зайнялася сильна пожежа. Троє людей з різних родин, серед яких 5-річний хлопчик, загинули.
На наступний день у Великому Бобрику стояла така тиша, що, здавалося, село оніміло від горя. Без жодного слова, під гул тракторів і генераторів жителі села розгрібали завали та разом із рятувальниками перекривали на вцілілих будинках дахи.
З дерев, на яких заплуталося будівельне сміття, позлітали недостиглі вишні. Чиясь пір'яна подушка застрягла на електричному стовпі. На траві де-не-де ще лежали шматки скривавленого бинту, яким цієї ночі комусь намагалися затампонувати рану.
Один із дахів на початку вулиці рятувальники перекривали для родини Віктора – молодого чоловіка років 25–27, чи не єдиного, хто зголосився з нами поговорити. Віктор прожив у Великому Бобрику 21 рік, 5 із яких – на цій самій вулиці.
– Десь коло 12 ночі полетіли "Шахеди" – їх штук дев'ять чи десять було, – пригадує Віктор. – Ми з дружиною майже всі в хаті пересиділи, я дітей тілом накрив. А коли між "Шахедами" було десь 30 секунд, ми вибігли на вулицю, взяли дітей на руки і тікали в кінець городу. Наш будинок почав розклеюватися… рушитися, криша розлізлася. Нам треба було тікати.
– А хлопчик цей, що загинув, маленький, – додає чоловік, показуючи рукою в глиб вулиці, – він жив через чотири хати. Мати його в лікарню забрали, бабусю шукали – не знаю, чи забрали. А тато в нього військовий, він безвісти зниклий.
Маленького хлопчика звали Дмитро Безверхий. У Великому Бобрику його ховали останнім з-поміж жертв тієї ночі.
Чи достатньо Європі усвідомлення, що "діяти треба негайно"? Чи входить Сумщина в поняття "східного кордону" Європи? Чи буде тут стіна з дронів?
Чи буде тут хоча б якась стіна?
Ці питання постійно рояться в голові, коли дивишся, як мешканці Великого Бобрика розбирають залишки своєї вулиці.
***
Наприкінці червня, за чотири місяці після початку російського наступу на Сумщину і втрати 200 квадратних кілометрів території, Силам оборони вдалося зупинити окупантів і стабілізувати ситуацію.
Фронт, принаймні наразі, зупинився за 20 кілометрів від Сум.
Росіяни не дійшли до Хотіні та Писарівки, але захопили, за даними УП серед військових, більшу частину Юнаківки. Українська армія відбила Андріївку, просунулася в напрямку Олексіївки та Кіндратівки. Важкою досі залишається ситуація на Садках.
Штурми росіян, особливо на напрямку Юнаківки, тривають.
Російська армія не зупиняється.
Ольга Кириленко, УП