| ПУБЛИКАЦИИ |
Коли ти мер Києва і під час навчань територіальної оборони лягаєш з гранатою під танк, тобі аплодують піарники, віддаючи належне політичній кмітливості. Але коли ти звичайний громадянин, про твою добровільну службу резервіста не знає ніхто, крім друзів і родичів.
Сьогодні в Україні 25 бригад тероборони, в яких значаться до 100 тисяч простих, непублічних українців. Але скільки людей насправді регулярно їздять на військові заняття, проходять збори і навчання, невідомо.
За повідомленням української розвідки, Кремль готує масштабні провокації з можливим просуванням військ РФ вглиб України.
Незважаючи на трансформацію Володимира Зеленського в його сприйнятті Кремля – від "тієї сторони" до "військового супротивника-агресора" – на восьмому році війни так і не ухвалений закон про тероборону. Про тилові підрозділи, які повинні перетворити "легку" в мріях противника "прогулянку до Києва" на виснажливу партизанську війну.
Як каже підполковник Микола Білосвіт, командир 112-ї окремої бригади тероборони столиці, "тилова армія" діє і розвивається в рамках президентського указу 2016 року. Незважаючи на зміни до Бюджетного кодексу в 2018-му, владі не вистачає бажання і розуміння, як фінансувати тероборону.
– Прикро, що в Польщі, в країнах Балтії ці батальйони розвинені сильніше, ніж у нас. Хоча там немає такої ситуації, як в Україні. У них немає війни, – зазначає Микола Білосвіт.
Хто і навіщо витрачає свої гроші і вихідні на муштру? Чого навчають на зборах цивільних бійців? І чи можуть вони захистити країну під час повномасштабного вторгнення РФ? Репортаж УП з тренування 130-го Солом'янського батальйону Києва.
Один раз на тиждень мати трьох дітей, киянка Мар'яна Жагло, разом із обов'язками громадянина, прописаними в Конституції, звалює на себе двадцять кілограмів амуніції.
На її тренувальному шоломі канадського виробництва нашивка з зображенням Гаєчки з "Чіпа і Дейла" і слоганом "Краса – страшна сила".
Бронежилет, черевики, рюкзак, бойовий ніж, рація, тактичні окуляри, аптечка, підсумки – за цим мілітарі-вбранням ховається жінка, яка одного разу сказала: "Набридло бути диванним захисником країни".
Рік тому звичні вікенди маркетолога Мар'яни Жагло виглядали інакше. До пандемії СOVID-19 вона відвозила молодшого сина на заняття в художню майстерню. Потім сім'я гуляла містом або їхала на дачу.
У 2020-му Мар'яна, дипломований учитель фізики та астрономії років п'ятдесяти, вступила в 130-й Солом'янський батальйон 112-ї окремої бригади тероборони столиці. Тепер чотири рази на місяць, поза роботою і сімейними турботами, Жагло готується до війни: освоює тактичні навички і вчиться влучно стріляти.
В один із квітневих вихідних завдання, яке Мар'яні і її побратимам поставили інструктори, звучить просто – облаштувати блокпост. Але на ділі це виглядає як ціла наука.
– Всі читали матеріали лекції? – запитує добровольців офіцер з бойовим досвідом. – Завдання: висунутися, влаштувати тимчасовий блокпост. Як це всегда буває, у вас ніхєра нема.
Сокири, молотки, шуруповерти, цвяхи – все підійде. Замість будматеріалів візьмемо все, що під ногами лежить. Будемо імпровізувати.
– І ще нам знадобляться для практичного заняття пара чотирьохдверних машин, – додає інструктор.
– У мене тільки спортивне купе, – відповідає хтось із шеренги.
У цей день тренування проходить недалеко від ТЕЦ-6, на території індустріальної заброшки, популярної через свої бархани серед любителів мотокросу та ендуро.
Мар'яна Жагло уважно оглядає місцевість, щоб облаштувати снайперську точку. Її приваблює піщаний горбок і кущі біля бетонної стіни.
– Для пулеметчика там тесно, – розмірковує жінка. – Пулемет лучше сверху поставить, на крыше.
У справжніх стрільбах Жагло, курсант школи снайперів "Дике поле", бере участь раз на місяць.
– Женщина не обязана все время сидеть дома, лепить пельмени, варить борщ и стирать белье, – впевнена вона. – Мой муж – военный, он был доволен, что пошла служить. Только дочки странно посмотрели на меня.
Перед облаштуванням блокпосту проходить година муштри.
Про мирне життя на індустріальній околиці Києва нагадує безтурботний щебет птахів. Якоїсь миті з'являються три мотоцикліста-екстремала, які приїхали підкорювати тутешні піски. Але, побачивши людей в уніформі, їдуть геть.
– Трохи присідаємо, наче на лижах! – командує інструктор. – Вам має бути зручно, щоб нічого не боліло. Нижче, нижче! Коліно вперед! Жопу – назад! Хто цього року катався на лижах?
– Я санки люблю, – відповідає хтось, викликаючи загальний сміх.
– Готовність! – наказує офіцер. – До бою! Стань рівненько! Стоїш як мисливець. Ти впадеш, Серьожа, після першого пострілу.
До бою! Контакт ліворуч! Контакт праворуч! Контакт ліворуч! Вільно!
Денис Семирог-Орлик в територіальній обороні два роки. За цей час пройшов шлях від архітектора і волонтера до командира відділення стрілецької роти. Його, показного чоловіка, викликали під час мобілізації до військкомату. Але після медкомісії відправили в тероборону.
Стрілянина, рухи зі зброєю, вміння сховатися, зайняти вигідну позицію, орієнтування на місцевості, перша медична допомога – Денис опановує всі стандартні навички піхотинця з такими ж, як він.
– Як каже комбриг, наше завдання – не загинути в першому бою. А далі ворог буде мати справу з професійними військовими, – розповідає Семирог-Орлик.
Глобальну мету того, що відбувається, Денис описує картинами партизанської війни, що виходить на просунутий рівень.
– Якщо РФ хоче нас лупанути з якогось напрямку, де немає такої щільності наших військ, як на донбаському фронті, має бути тотальний опір по всій країні.
Агресор має знати, що навколо нього буде вороже середовище. Тероборона буде чинити опір на шляхах постачання, на мостах та інших важливих комунікаціях.
Ворог має знати, що в тилу у нього будуть нашi боєздатні підрозділи, які можуть вийти в цивільному одязі, їх буде дуже складно ідентифікувати, – пояснює Денис Семирог-Орлик.
Стоячи в касці і піксельній уніформі, витираючи піт з чола, Семирог-Орлик називає себе колишнім "космополітом, для якого була одна планета без парканів". Але життя розставило все і всіх по своїх місцях.
– Майдан, війна пробудили від сну українців, таких людей, як я, – каже він. – Зараз ми фактично відновлюємо стару козацьку традицію, коли реєстрові козаки працювали собі на своїй землі, але під час загрози брали зброю, гуртувались і воювали.
– Кожна людина, якій не все одно, має пройти військову підготовку, бо ми живемо як на вулкані, – продовжує Денис. – Якщо б у Луганську, Донецьку в 2014-му була тероборона, якби наші хлопці-патріоти вийшли там не з прапорами і мирним протестом до пам’ятника Шевченку, а чинили реальний опір, ніяких порєбріков на Донбасі не було б.
Гілки, колоди, скотч, ізоляційна стрічка, лопати, цвяхи і шурупи – блокпост зростає з того, що є.
– Чому саме тимчасовий? – питає інструктор і одразу ж відповідає. – Ми його облаштуємо там, де його не чекають. Тимчасовий – це скільки? Від трьох суток до чого?
– До зарплати, – сміються бійці.
– Правильно. До місяця. Так, час пішов! Через годину у вас має бути блокпост. Вам доведеться своїми ручками все робити. Час! Час! Час!
У кущах, на одному з в'їздів на територію, що охороняється, помітний рух. Усередині працюючи саперської лопаткою, від умовного противника ховається Лось. За цим прізвиськом, яке причепилося з дитинства, ховається Олексій – великий чоловік, інженер-будівельник.
Лось каже, що пройшов підготовку за різними військовими спеціальностями, зі зброєю вже поводиться впевнено.
– Взагалі-то, я – сапер. Але зараз виконую обов’язки снайпера. Стріляю непогано, – розповідає він, не припиняючи рити лопаткою і прискорено дихаючи.
У Олексія американська гвинтівка 308-го калібру, яку він купив трохи більше, ніж за тисячу доларів.
Як і всі тут, Лось не позбавлений самоіронії.
– З моєю статурою мене в СБУ, в групу "Альфа", мабуть, не візьмуть. Але не тільки "Альфа" потребує снайперів, – посміхається він.
– Не "ДНР", а "Новороссия"! Плохо знаете географию, малоросы необразованные!
На такі жарти донеччанина Дмитра з позивним "Сєпар" в 130-му батальйоні тероборони не ображаються.
– Сєпара потрібно берегти, він у нас один, – кажуть тут.
– Но скоро будет больше, я ж работу провожу, вербовкой занимаюсь, – парирує він.
Дмитро перебрався до Києва з Донецька через півтора року від початку війни. У своєму рідному місті він закінчив Інститут фізкультури за фахом "Реабілітолог". Працював у дитячій поліклініці, відкрив фітнесклуб.
З приходом "російської весни" Сєпар ходив на всі проукраїнські мітинги в Донецьку. Але потім, коли в місті зникли українські прапори, змушений був просто спостерігати за тим, що відбувається.
Одна з причин, з якої Дмитро пішов служити в батальйон тероборони в Києві, – сором.
– Было стыдно, что не принял активное участие в защите Донецка и в целом Украины. Грубо говоря, плохо спал из-за этого, – зізнається він.
Приїхавши до Києва, Сєпар влаштувався тренером у фітнесклуб і фахівцем з фізпідготовки в одну з футбольних академій. Ще підробляє методистом в Олімпійському коледжі.
– К тому же я учусь в Институте телекоммуникаций. Совмещать и работу, и учебу с занятиями в батальоне очень тяжело. Поэтому такие тренировки – точно не развлечение. Для меня это – этап подготовки к настоящим боям.
Каждый час таких учений прямо пропорционален минуте выживания на реальной войне, – розповідає Дмитро.
Його шлях у 130-й батальйон був тернистий. Спочатку Дмитро пройшов відбір в частину Нацгвардії № 3018 в Гостомелі. Зробив це за рекомендаціями бійців, яким він допомагав з фізичною реабілітацією після їх повернення з Донбасу.
– Но мне рассказали, что там сменилось командование, не очень хороший микроклимат, поэтому я медосмотр проходить не стал и отказался от идеи, – згадує він.
Потім Дмитро пішов в "Азов".
– Мне сказали, что не могут взять, – ділиться він. – Потому что я находился в Донецке, когда уже шла война, и кровью не искупил свою вину. Как-то так...
– Я тыкался-мыкался, пока один из ребят, из батальона "Донбасс" с позывным "Лунатик" не посоветовал мне идти в тероборону, – згадує Сєпар.
Суєта, багато роботи і насичене столичне життя – з цим навантаженням Дмитро в Києві справляється. Куди складніше, за його словами, спостерігати на восьмому році війни, як багато в столиці зустрічається проросійськи налаштованих людей, котрі сумують за СРСР.
– Меня это сильно удивляет, – обурюється він. – Знаете, в Донецке до сих пор осталось много патриотов Украины.
Война показала, кто друг, а кто – враг. Она повлияла на восприятие, пришлось определяться, на чьей ты стороне.
Те, кто были патриотами в Донецке, стали ярыми националистами. Многие из тех, кто сомневался, стали патриотами Украины, потому что ее потеряли.
Протитанкові їжаки, вогневі точки, мінні поля – макет блокпосту, який з'явився через годину, перетворюється на тренажер для небезпечної роботи в умовах фронту.
Інструктори з цікавістю оглядають оборонні споруди, стримують усмішку, дивлячись на скотч і мотузки, що зображують колючий дріт.
– Це у вас шлагбаум? – цікавиться офіцер. – На ньому знак "Стоп" є?
– Так. Тут і далі є, – відповідають йому. – Тут у нас імітація шипів. З’їзд на додаткову дорогу заблокували, замінували. Там і там у нас є "секрети" зі снайпером та кулеметником.
На блокпост заїжджає чорно-матова Toyota FJ Cruiser. Починається перевірка документів і огляд машини.
– Старший контролює водія. Так, а ти що маєш запитати, коли перевірив документи? – питає екзаменатор.
– Не везет ли он запрещенные вещи.
– А він говорить: "Нє, нє вєзу". Що далі?
– Откройте, пожалуйста, багажник!
– Князь, коли він переходить до багажника, це тепер твоя зона відповідальності, – звертається інструктор до учасників сценки. – А ти не підходиш близько, сам нічого не робиш, просиш відкрити. Тільки дивись, в нього там під сумкою може бути граната.
Трохи далі стій. Але пєрєбздєвать теж не треба. В тебе є страхуючі.
– На коліна, руки за голову! – наказує боєць, виявивши в кишені водія зброю.
– І що далі? – цікавиться інструктор.
– Вогонь! – жартує хтось у натовпі спостерігаючих.
– Ні! Ви надягаєте наручники, а потім вже з’ясовуєте, звідки в нього зброя та чи є в нього дозвіл.
Відпрацювання дій на блокпосту закінчується далеко за полудень.
На тлі бутафорського блокпоста втомлені і задоволені добровольці виглядають по-особливому справжніми.
Справжній і український прапор, який підняли на піщаний пагорб біля імпровізованого стопконтролю. Розвиваючись на вітрі, своїми яскравими м'якими кольорами він розфарбовує сірий індустріальний ландшафт.
Війна – теж справжня, не дивлячись на те, що від столиці до фронту близько 700 кілометрів.
Війна виглядає реальною, коли дивишся на простих киян в уніформі, готових боротися за свою землю.
– Смогу ли я воевать по-настоящему – часто задаю себе такой вопрос, – каже Мар’яна Жагло. – Вначале было страшно, но теперь, спустя год, приходит понимание, что мы – боевая единица, которая может что-то сделать.
У меня в жизни была куча возможностей уехать из Украины. Но я осталась, потому что люблю ее. Если бы я не пришла в батальон, не взяла в руки оружие, то оставалась бы диванным защитником страны.
Я приняла присягу, контракт подписала. Отвиливать у меня уже не получится. Либо я тут, либо я – дезертир.
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП
[UPCLUB]