| ПУБЛІКАЦІЇ |
"Я не воюю заради тих, хто п'є каву" – ці слова Аліни Михайлової поповнили "золотий фонд" найгостріших цитат про ментальну прірву між військовими та цивільними під час нинішньої війни.
Начальниця медичної служби "Ульф" батальйону "Вовки Да Вінчі", депутатка Київради і громадська діячка – одна з найбільш різких публічних спікерів на цю тему, а тому нерідко – об'єкт хейту в соцмережах.
Фронтовий шлях Аліни Михайлової почався ще в часи АТО-ООС у складі "Госпітальєрів" – тоді ж, у 2017-му, вона познайомилася з коханим, Дмитром Коцюбайлом, позивний "Да Вінчі". У складі Першої штурмової роти "Правого сектору", де воював Дмитро, очолила окрему медичну службу "Ульф".
Після загибелі Да Вінчі його команда розділилася: частина бійців залишилися в складі 67-ої окремої механізованої бригади, інша – з атрибутикою, шевронами, сторінками в соцмережах разом із медичною службою Аліни Михайлової перейшла в 59-у бригаду, де було створено батальйон "Вовки Да Вінчі". Перші – розширилися до штурмового полку, другі залишаються батальйоном, але зберігають за собою статус головної військової спадщини Да Вінчі.
У відвертому інтерв'ю Тетяні Даниленко Аліна Михайлова розповідає про проблеми оборони на Покровському напрямку, криміналізацію СЗЧ (самовільне залишення частини), про спроби зайти на державну службу та кар'єрні пропозиції її загиблому коханому.
– 59-а бригада, до якої увійшов батальйон "Вовки Да Вінчі", не перший рік воює під Покровськом. Як нинішня фронтова ситуація на цьому напрямку змінює роботу вашої служби?
– Ситуація на Покровському напрямку – стабільно критична.
Стабпункт моєї медичної служби розташовувався в селищі Межова на Дніпропетровщині. Ми приймали там бійців фактично з усього сектору.
Спочатку росіяни там розбомбили підстанції. У нас зникла електрика – місяць ми були на генераторах, що не критично для військових. Але не стало і води, а це вже важче, тому що потрібно стерилізувати обладнання, мити поранених. Навіть це можна було б пережити, якби не FPV-дрони, які не бере жоден РЕБ. І це за 15 кілометрів від лінії зіткнення.
У грудні наш стабпункт вже переїжджав із самого Покровська, тому що відстань до ворога зменшувалася кожного дня.
У Межовій ми були абсолютно спокійні, бо це досить далеко від активних бойових дій, і я була впевнена, що маємо в запасі щонайменше місяць.
Ворог почав залітати і сюди – росіяни б'ють FPV-дронами по кіосках, де закуповуються цивільні, по колонках, з яких вони набирають воду. Нещодавно вони вдарили по автобусу евакуації цивільних – загинув чоловік, 4–5 поранених.
Росіяни виживають нас із логістичних шляхів, і можливість фізично надавати допомогу стає критично неможливою.
Останньою краплею стало те, що машину для транспортування поранених засікли на трасі три FPV, а до лікарні прилетів вже рій FPV. Машина встигла сховатися в кущах, люди побігли в підвал. Усі вціліли, але якщо навіть невеликий уламок потрапить в авто з киснем для важких поранених, це буде катастрофа. Тому ми ухвалили рішення про переїзд.
Прикро, що доводиться йти на це не через наближення фронту, а тому що тебе виживають. Хлопці лишаються там, а ми змушені відходити все далі.
Крайній поранений провів із турнікетом на позиції 70 годин, наприклад. Це 100% ампутація.
Інший випадок: боєць був 15 діб на позиціях із рваними ранами, дивом уникнувши сепсису. 12-денна евакуація – це нонсенс. Але це реалії, в яких ми воюємо.
[BANNER5]
– Чому фронт настільки швидко рухається в бік Дніпра, на вашу думку?
– Мені здається, у якийсь момент все пішло не так і зараз валиться, знаєте, як доміно.
Складається враження, що в нас немає стратегічного плану і взагалі бачення, як маємо повертати й утримувати території.
Наприклад, я їздила в Краматорськ по трасі, де вже стоять стовпи із сітками від FPV. Я звернулася до міської влади в Межовій з питанням: дайте і нам ці сітки для коридору, яким ми будемо евакуйовувати поранених. Нехай він буде хоч якийсь, це дасть бодай якийсь захист.
Коридору немає до сьогодні. Тобто в Межову вже не заїдеш взагалі без РЕБ, не на броні. Ти 100% будеш ціллю № 1. Опор для сіток досі немає. Хоча їх варто робити ще до того, як у ваше місто починають спокійно залітати FPV.
Ми за рік поміняли 8 населених пунктів, з яких 6 вже окуповані. Мова лише про стабпункт, а не про зміну позицій. І питання навіть не у зміні позицій.
Ми відкочуємося назад на непідготовлені позиції. Піхота, яка має їх утримувати, перед тим повинна сама собі копати ті позиції, поки по бійцях гатять з усіх знарядь. Люди стають пораненими, навіть не вступивши в бій. І ось питання: чому відкочуючись від Красногорівки, ми відкочувалися в нікуди, чому нічого не було облаштовано?
Наш підрозділ відкочувався в Новоселідове, Селідове, Українськ, потім уже було Курахове. Ми йшли в нікуди. Як за таких умов виграти цю війну чи хоча б втриматися там, де ми є?
– Часто можна почути, що, захопивши Донбас, росіяни заспокояться. Хоча за Донеччиною відкочуватися ніде.
– Так, там ніде закріпитися. Але росіян же цікавить не тільки Донецька область. Це ж не питання їхніх територіальних амбіцій. Вони намагаються захопити максимально багато. Ми це бачимо, тому що ми стоїмо вже в Дніпропетровській області. У деякі населені пункти уже просто неможливо заїхати, триває евакуація цивільного населення силами волонтерів. Далі вже може бути Павлоград і навіть Дніпро…
– Відчуваєте великий дисонанс між Києвом і фронтом?
– Частина моєї медичної служби проводить тренінги для цивільних. Ми вчимо зупиняти масивні кровотечі, користуватися турнікетами, проводити серцево-легеневу реанімацію. До цього дуже невеликий, як з'ясувалося, інтерес.
Коли ми питаємо, чи є в людей індивідуальна аптечка, турнікет, вони кажуть, що ні. Люди настільки легковажні… Що може змусити їх замислитися? Ядерка? Люди розраховують на "швидку", ДСНС за умов, коли щодня може прилетіти.
Війна не навчила бути завжди готовим і розраховувати лише на себе. Не на владу, яка щось зробить, не на служби, які приїдуть. Цей дивний синдром мене лякає.
Востаннє так довго в Києві я була в лютому, коли було холодно і не було помітно, що людей настільки багато. У мене є внутрішні питання, чому стільки чоловіків на вулицях.
Ми ухвалюємо закон про криміналізацію СЗЧ у той час, як купа людей чоловічої статі спокійно гуляють вулицями.
У нас там загинається фронт, а тут все добре, все спокійно. Люди вірять, що хлопчики і дівчатка самі якось впораються, поки вони тримають фронт донатами.
"Ми хочемо жити, у нас сім'ї"... Звісно, у нас же немає сімей, і ми вже й не мріємо про них…
– Як поставилися у вашому підрозділі до ухваленого в першому читанні законопроєкту щодо повернення кримінальної відповідальності за СЗЧ?
– У нашому підрозділі і загалом у бригаді дуже багато СЗЧ, хоча ми проводимо активний рекрутинг. За контрактом 18+ з мільйоном виплати до нас приходить маса молоді. І молоді йдуть у СЗЧ. Вони доходять до фронту, розуміють, що тут все виглядає зовсім не так, як у рекламі, піхота – це дуже страшно.
Коли закон пройшов перше читання, у мене до нього сформувалося неоднозначне ставлення. З одного боку – воювати нікому, порожні посадки – одну позицію тримають по три людини.
Відповідно до моєї внутрішньої аналітики і відкритих джерел, які дає нам ГУР, в армії Росії зараз близько 4 мільйонів людей, з яких 2 мільйони – це резерв, а на території України безпосередньо воює близько 700 тисяч осіб.
В українській армії 800 тисяч людей загалом – разом із тиловиками, логістами тощо. Найбільш оптимістична оцінка, що 200–300 тисяч беруть участь у боях. А СЗЧ, відповідно до відкритих даних, у нас 250 тисяч людей! З них держава повернула в стрій лише 29 тисяч, хоча людям дали можливість повернутися в будь-який підрозділ.
Водночас навіть у мене в медслужбі є людина, яка прийшла з 25-ої бригади до нас по СЗЧ. Ми відкриті до всіх СЗЧшників, ніхто їх не булить. Але люди не поспішають повертатися. Чому? Рідко це просто тому, що "не хочу воювати".
Зазвичай як це буває: ти виходиш на позицію на 3 дні, очікуючи, що тебе замінять. А заміни немає – вона пішла в СЗЧ. І тобі кажуть: "Посиди ще тиждень".
Пацани, які сидять на позиціях по 2–3 тижні без ротації, повернувшись на відпочинок на 3 дні, 100% побіжать. Поранений, який 2 тижні чекав на евакуацію, зараз вилікується, але де гарантія, що після такого він не піде в СЗЧ?
Чому так відбувається? Тому що немає ким міняти людей на цих позиціях. А чому немає ким міняти? Тому що провалена мобілізаційна кампанія і мобілізаційна політика в державі.
Зараз держава закручує гайки: СЗЧ – всі в криміналітет. А ви вглиб копнули, чому люди йдуть у СЗЧ? Виходить, що ми у пастці, ми загнані в кут.
Моя думка – нам потрібні люди, які пішли в СЗЧ, їх треба повертати. Але якщо вони не повернулися за рік, який їм дали, то не повернуться, навіть якщо їм впаяють 10 років.
Люди хочуть жити, і це нормально. Вони хочуть термінів служби, і це теж нормально. Я сама хочу термінів служби. Я 4-ий рік у армії…
Як 200–300 тисяч солдатів можуть воювати з 700 тисячами росіян, у яких ще 2 мільйони в резерві? Де наш резерв – за кордоном сидить? Чи повернемо ми людей, які зараз пішли в СЗЧ, тим, що ми впаяємо їм 10 років? Ні.
[BANNER1]
– Можливо, 10–15% повернуться?
– Мета держави – повернути в стрій 200 тисяч СЗЧшників і не зробити нових. Так це не робиться. Тому що має бути проведена справедлива мобілізація для всіх. А так виходить, що хтось в 2022 році стрибнув у цей вагончик, відчуваючи щось всередині, з патріотичних міркувань, а хто не стрибнув і спокійно живе – його ніхто не чіпає…
Буквально перед нашою з вами зустріччю я читала пост людини, яку схопили ТЦК. Він питає в мого побратима: можна до вас? Звісно, без питань. Але його розподілили в іншу бригаду. Побратим дзвонить у ТЦК, чи можна цю людину в його підрозділ. "Звісно, – кажуть там. – 8 тисяч доларів". Або 30 тисяч, якщо служити не хоче. Якби я особисто не знала дійових осіб цієї історії, подумала б, що це фейк.
У нас пацани кажуть: пішовши в СЗЧ, ти сядеш у в'язницю і матимеш термін від 5 до 10. А тут, поки ти не загинеш або не зазнаєш важкого поранення, у тебе немає виходу. Психологічно це вбиває.
Люди кажуть: ми хочемо жити, будувати сім'ю. Я теж хочу. А я, виходить, сиджу, і так само мої побратими, у яких є діти... У нас є боєць, у якого 5 дітей, і він все одно пішов добровольцем. Він їх бачить 40 днів на рік.
– Приблизно рік тому у вас був шанс почати щось змінювати з середини державної машини. Ви мали очолити департамент охорони здоров'я в Міністерстві оборони. Чому не склалося?
– Там почалися кулуарні ігри, грати в які я відмовилася ще на старті.
– Як відбулося запрошення в Міноборони?
– У мене була фронтова проблема, яка потребувала втручання Департаменту охорони здоров'я. На той момент там був конфлікт між Сухоруковою, Мельником, були призначені також люди.
Заступник Умєрова мені каже: "ДОЗ зараз не працює, він на стопі, там внутрішній конфлікт". І вони кажуть: "Слухай, ти не хочеш поговорити з Умєровим, щоб очолити ДОЗ?".
Міністерство шукало людину, яка б мала стратегію і команду. Спочатку я відмовилася. Але мої побратими кажуть: "Та як ні? Давай, спробуй!".
Я поговорила з Рустемом Умєровим, я поговорила з його заступником Мельником. Пояснила, що пріоритетом для мене буде фронт, а не військові шпиталі. З Умєровим у мене була розмова, що я маю команду і стратегію на пів року. У нас був чіткий план роботи на кожен місяць.
– З якою командою ви мали зайти в Міністерство оборони?
– Це люди з волонтерського середовища. Частина – ті, хто на фронті, частина – цивільні. Зокрема команда, яка займається викладанням такмеду і взагалі принесла такмед в Україну в далекому 2016 році.
Я ще на старті попередила: у нас не буде ігрищ із розставлянням чиїхось людей чи заплющуванням очей на якісь проблеми. І якщо хтось буде встромляти палки в колеса, я не мовчатиму і вийду в публічну площину.
Це мав бути прозорий офіс різних рішень. Спочатку всім все сподобалося. Але на якомусь етапі дзвонить мені заступник Умєрова і каже: "У нас є людинка, яка треба, щоб стала твоїм заступником". Відповідаю: "Ні, у мене на цю посаду вже є інша людинка, а ваша людинка мені не підходить".
Мені не потрібні жодні рекомендації щодо кадрів. У мене на кожну посаду є своя людина. І краще ми спочатку будемо рухатися невеликою командою, а згодом долучати когось, хто побачить результат. Я – військова, офіцер, Міністерство вже встигло змінити посаду з цивільної на військову, переробити штатку.
І тут в якийсь момент мені дзвонить Нікіта (Нікітенко – УП), здається, держсекретар в Умєрова, з новою пропозицією: стати просто радником Рустема. Запитую: "А що робити?" – "Ну, впливати".
Я пояснила, що мені нецікаво просто отримати посвідчення радника в Міноборони. Радник – це не посада, це задоволення его, що ти наближений до тіла міністра і до великої політики. Я сказала: "Ні, мене це не влаштовує, тим більше я не збираюся залишати підрозділ, у мене є кістяк, на якому я можу робити пілотний проєкт".
Я дзвоню Рустему, а він не бере трубку. Я йому пишу: "У нас помінялися плани? Ми ж з вами потиснули руки в кабінеті, я і ви". Набрала Нікіту, набрала Мельника і сказала, що виходжу з цієї історії, мені це не цікаво, і взагалі усе це дуже гидко і не по-чоловічому.
У нас заведено, що якщо ти тиснеш руку і про щось домовляєшся, то це домовленість. Якщо щось йде не так, то варто хоча б пояснити, що сталося. Виходить, просто поставили більш зручну, мабуть, людину, і все.
Оксана Сухорукова тоді кричала, що без неї все обвалиться. Ні, не обвалилося, але й особливих змін немає.
ДОЗ – це дуже потужна машина, яку можна запустити. Фактично це Міністерство охорони здоров'я тільки для військових. У них є можливість запроваджувати, перекладати нові протоколи, робити будь-які зміни.
Наприклад, сьогодні, хто хоче переливати кров пораненим на догоспітальному етапі, той переливає. А хто не хоче – попри те, що є наказ, той не переливає. Не існує контролюючого органу, не існує нічого. Я планувала запровадити реєстр травми, статистику і аналіз. Була впевнена, що якщо ми засядемо на ці пів року, то ми багато що зможемо...
Що для мене було б результатом?
Зменшити кількість тих травм, яким можна запобігти. Це зовнішні кровотечі, ампутації. У нас з командою був план, що ми маємо проаналізувати все, що на фронті відбувається, не в госпіталях.
[BANNER2]
– З приходом Дениса Шмигаля на посаду міністра оборони багато хто покладав стримані сподівання на більш системну роботу. Чи контактували ви вже з новим міністром і чи змінилося щось за короткий час роботи нового міністра?
– Прямих контактів у мене не було, але побратими ходили на зустріч до Шмигаля і в Офіс президента, який хоче поставити на ключові посади військових ветеранів. Шмигаль також збирає собі якусь команду військових. Вони зібралися, зробили фотографію і на цьому, здається, все.
Новий міністр мені запропонував зустріч, це було з тиждень тому. Зустрічі ще не було, я попросила побратимів переказати, що там, бо поки що я не готова. Не скажу, що маю розчарування, але я в усе це вже не вірю.
І план Офісу взяти на роботу ветеранів – це також дуже політизована історія, яка більше нагадує спробу перекласти відповідальність. В Офісі президента вже купа полковників, генералів. Очевидно, треба ще якісь медійні.
– Ви – носій пам'яті про унікальну людину, яка мала великі військові перспективи – Дмитра Коцюбайла, Да Вінчі. Після його поховання на Аскольдовій могилі ви говорили про намір штовхнути в життя проєкт пантеону героїв, де також були б захоронені Бандера, Коновалець та інші. Чи жива ще ця ідея?
– Це не цікаво державі. У нас була петиція, вона була підписана. Президент дав доручення Міністерству культури розробити це, і Міністерство культури це спокійно поховало. Не зібравши жодної робочої групи, які я ненавиджу.
У петиції була чітко розписана важливість і сакральність цього місця. Дмитро був похований у центрі Києва не просто тому, що мені так захотілося.
На мою думку, у Києві немає місць, де могла б бути його могила. І була пропозиція зробити там пантеон. На Аскольдовій могилі вже приймає присягу ліцей Богуна. Було прописано, які урочистості мають бути на тому місці, що ось ця робоча група, комісія, комітет має обирати, кого буде перепоховано, кого там буде поховано. Ясно, що тут багато суперечливих думок, але треба ж із чогось почати.
Але Мінкульт поховав цю ідею. Зараз багато хто питає: чому там поховані ті чи інші люди? Тому що держава це не регулює.
У нас стільки міністерств, на які це можна було б покласти, стільки людей в цих міністерствах, які могли б це робити! За 3 роки можна було б щось зробити.
– Спробували зв'язуватися з родинами Бандери, Коновальця?
– Ні, тому що немає підґрунтя, немає політичного бажання і волі це робити. Коли цього немає, ти там стукаєшся в закриті двері і на цьому все...
– Дивно, бо на найближчих виборах, якщо вони будуть, усі стануть націоналістами…
– Можливо, Єрмак подивиться наше інтерв'ю і скаже: "Хороша ідея, давайте будемо робити".
– Зі скандалами було відкрите Національне меморіальне військове кладовище. Як вважаєте, чи стане воно українським Арлінгтоном?
– Велика ганьба, що на 11-й рік війни ми не маємо місця пошани, куди можна приїхати. Якось я була у Да Вінчі на Аскольдовій, до мене підійшла дівчина і каже: "У мене коханий безвісти зниклий, але я приходжу до вашого, бо мені важливо мати місце, куди приходити".
Тобто мова не просто про те, що треба кладовище. Мова про те, щоб той, у кого близька людина зникла безвісти, наприклад, могла прийти і відчути силу людей, які віддали своє життя за те, щоб ми сьогодні тут з вами були. Це не лише про сум і про розпач.
Звичайно, це величезний біль і шрам на багато поколінь. Але це мало б бути місце, яке об'єднує людей. Національне меморіальне кладовище відкрилося якось нишком, наче ми його соромимося.
Росіяни вже були майже в Києві, а ми сьогодні сперечаємося, що не хочемо у себе за кілька кілометрів мати військове кладовище. Це про честь, це про повагу, про гідність якусь. Сьогодні ці слова, на мою думку, втратили сенс для більшої частини українців.
Дуже швидко від повного розпачу в лютому 2022-го, коли мало хто знав, що робити, ми перейшли в той момент, що війну от уже виграно. А війну не виграно, і не буде виграно в найближчі роки, це 100%. І люди цього абсолютно не розуміють, і не розуміють, що без них ця війна не виграється.
Війну не буде виграно без всієї нації. Точніше, нація – вже на фронті і її частина на щиті, а пора, щоб воював вже і народ, бо без них ми не виграємо.
Треба не боятися говорити з народом, як із дорослими людьми. Мені образливо, гидко і принизливо, що в нас на передовій 1% якийсь. Як так?
Ми ще й відпускаємо за кордон молодь, яка мала б здобувати освіту і будувати країну. Це молодь, яка виросла в умовах війни, яка розуміє, сподіваюся, що Росія – це зло. А ми проводимо дивну політику: тут однією рукою ми гребемо, а іншою рукою ми відпускаємо і говоримо: якось впораємося і без вас. Цей дисонанс для мене як для військової – це божевільня.
Що відбувається, куди ми йдемо? Чи має моя країна, держава, розуміння і стратегію, куди ми рухаємося? Бо іноді враження, що на Ставці висловлюються якісь ідеї і їх втілюють без жодного аналізу, підготовки.
– Як дозвіл виїздити за кордон для хлопців 18–24 може вплинути на фронт?
– Це історія про політику і підготовку до виборів. Це історія про те, щоб бути хорошим для всіх.
На військових уже всім байдуже – вони раби і звідси нікуди не подінуться, ми ще й гайки їм закрутимо за непокору. А там – наш електорат, нехай голосує з-за кордону. Звідти ж видніше. Це дуже обурює.
Росія наступає семимильними кроками і має перевагу уже всюди – суша, море, небо. А в нас ще хтось думає про те, які в нього будуть рейтинги на виборах!
– Дмитро як справжній лідер бачив як в українцях, так і в своєму оточенні лише хороше, не помічаючи недоліків. Чи намагаєтеся дивитися на людей і на країну його очима?
– Я завжди йому казала, що бачу всіх наскрізь і довкола – ті, хто зрадить, підведе, бажає зла. А для нього кожен, хто захищає країну – це справжні перлини нації. Він часто помилявся у людях, але казав, що це досвід і не можна думати про людей погане наперед.
По-справжньому його як лідера я побачила вже під час повномасштабки, коли він мене почав брати на всі наради. Я бачила, як він спокійно і впевнено доводить свою точку зору перед вищим командуванням.
Коли Дмитру дали Героя України, він вперше зіткнувся з хейтом, неприхованою заздрістю. Він це сприйняв болісно, бо до того люди лише висловлювали йому свою повагу, на вулиці до нього підходили і дякували… А тут така шалена хвиля публічної критики. Щоправда, потім, коли він вже загинув, критики писали, що він – наш герой і найкращий командир.
Коли я хочу вийти з безнадії, завжди згадую Дмитра, який провів усе своє свідоме життя на війні. У нас навіть не було відпусток у 2022–2023 роках. А до того його перший закордон був зі мною.
[BANNER3]
– Як Дмитро готувався до вторгнення?
– Перед 24 лютого 2022 року він на фронті, а я на Мюнхенській безпековій конференції. За воєнними ознаками він зрозумів, що щось розпочнеться, і попросив, щоб я терміново поверталася. Я зібрала його нагороди, речі першої необхідності, собаку і виїхала в Авдіївку.
Командування про можливість вторгнення не попереджало. У перший день мені дзвонили з Києва, що там вже війна. В Авдіївці було відносно спокійно.
Дмитро набрав Валерія Федоровича (Залужного, – УП), і той спрямував нас на Запоріжжя. Другий день повномасштабки ми зустріли в Пологах – на сьогодні цей населений пункт в окупації.
Ми працювали зі 128-ою бригадою разом як добровольці. У нас гармати були, і ми більше працювали як артилерія. Але в якийсь момент нас послали як піхоту для зачистки з коптерами. Ми робили коригування за "Мавіками".
У Пологах був наш перший бій цієї війни. Ми зайшли, закріпилися на околицях, і тут по по рації чуємо, що Збройні сили кажуть: "Ми відходимо від села, бо на село заходять колона техніки". Дмитро піднімає коптер, і ми бачимо, як по залізниці заходить колона техніки. І ми всі знімаємося.
Було дуже сумно, бо місцеві повиходили зустрічати нас із прапорами. Вони питали, що їм робити. Дмитро закликав людей виїжджати, бо буде велика війна. Усі плакали…
– Чи відповідає дійсності інформація, що Дмитру пропонували очолити / створити бригаду, але він вирішив, що не готовий?
– Валерій Федорович йому запропонував піти в Збройні сили. І це була пропозиція, від якої було неможливо відмовитися. Бо всі розуміли, що ми не можемо далі бути добровольцями, і що війна не закінчиться через пів року.
Пам'ятаю, ми це рішення ухвалювали в церкві в Близнюках, там був наш пункт. Я, Да Вінчі і Джек, наш друг сім'ї, який загинув за місяць до Дмитра. Да Вінчі нас зібрав і каже: "Мені пропонують йти в Збройні сили. Що ви скажете? Давайте голосувати". Нас троє людей: ми з Джеком за, а він – проти. Згодом Дмитро звинувачував мене, коли були якісь проблеми зі Збройними силами… Казав: "Я через тебе в ЗСУ". А я казала, що я через тебе.
Бригаду йому не пропонували, але була пропозиція йти в Міністерство оборони. Звісно, він відмовлявся. Казав: "Я бойовик, я хочу воювати, мене не треба запихати в кабінет, тому що я тут".
У нього було велике бажання мати окремий батальйон. Але мені це вдалося зробити вже після його загибелі завдяки Валерію Федоровичу.
Проте від керування бригадою він і справді відмовився б, хоча брав участь у нарадах з комбригами, і вони на нього орієнтувалися. Для Дмитра було важливо бути з піхотою.
Він би не погодився бути закритим у штабі. Ми не раз з цього приводу сварилися, але йому було важливо особисто вести людей у бій. У нього був такий стиль керування. І цей стиль керування зробив його тим, ким він є сьогодні – Героєм України, людиною, яка є легендою української армії.
Тому і задачею моєї служби було завжди в разі чого врятувати Дмитра. На жаль, маючи все необхідне для цього, я не змогла. Жодній жінці не побажаю опинитися в ситуації, коли треба реанімувати кохану людину… У мене було все: екіпажі, машини, броня, яку було неможливо вибити. Найкращі екіпажі, найкращі водії, навчені фахівці, у нас була кров, якої ще не було тоді ні в кого.
Чому так сталося, що Дмитро був смертельно поранений? Це "чому" зі мною досі. Якщо відділити наше кохання від історії його як героя, він прожив гідне життя і загинув як справжній воїн, як чоловік – не від старості, не від кулі десь у спину. Це, мабуть, та загибель, якою гинуть герої. Звичайно, він мав би жити, вбивати росіян, мав би керувати великими підрозділами. Але я поважаю його шлях і вибір.
Я завжди переконувала його йти вчитися, здобувати вищу освіту, щоб колись він міг зростати в армії, бути офіцером. Дмитро завжди казав, що він і армія – несумісні речі. Зрештою через мій шантаж і погрози він вступив у Черкасах і вчився на ДСНС-ника.
– Чому, на вашу думку, маючи понад 10 років на війні за плечима і такий трагічний особистий шлях, ви стикаєтеся з щоденним хейтом і критикою?
– Це зі мною, мабуть, з 2016 року. І це мене загартувало як людину. Тоді для мене це був кінець світу. Зараз мені просто адвокати радять подавати до суду в таких випадках.
Сьогодні це критика того, що я купила машину в кредит на три роки за свою офіційну зарплату. Раніше мене критикували за аварію в кінці 2022-го року – писали, що ми з Да Вінчі у стані наркотичного сп'яніння знесли паркан на військовій машині в центрі Києва. Хоча тоді ми перебували на фронті, здається, в Бахмуті.
Сьогодні блогер Олешко стверджує, що я купила машину за донати. Хоча на момент покупки машини взагалі не було активного збору. Збір був раніше на річні потреби "Ульфа", і на тому рахунку досі лежить 2,5 мільйони гривень. 500 тисяч гривень ми витратили на розхідники медичні.
Стосовно ж машини, я не збираюся ні в кого питати дозволу, як витрачати свою заробітну плату, куди витрачати винагороду і премію. Я сама доначу стабільно на Притулу, Чмута і Стерненка.
Ми стабільно заправляємо соляркою наші машини, скидаємося на оплату комуналки в хатах, які ми знімаємо на Донеччині. Чи могла я купити дешевшу машину? Та могла. Але це не має хвилювати Олешка чи ще когось. Захочу – куплю собі "Майбах" чи "Роллс Ройс", якщо матиму таку можливість.
Ми другий рік безперервно виконуємо бойове розпорядження, підрозділ не виходить взагалі на відновлення, і ми не буваємо ні на яких полігонах. Звичайно, за цей час у мене була можливість накопичити гроші.
Критику сприймаю як кампанію не проти себе особисто, а проти військових загалом.
Бо коли ми вмираємо в посадках, живемо в багнюці, всіх все влаштовує. А коли ми виявляємося такими самими людьми, як інші – з бажаннями відпочити, мати хороше авто, житло, ми уже є не такими.
[BANNER4]
– Плануєте політичне майбутнє після війни, якщо раптом її фінал в осяжній перспективі буде?
– Так, але не в болоті Київради, перебування у якій позбавлене сенсу. Але перед тим хотілося взяти тайм-аут і перепочити. Тому що політика – це теж свого роду війна. Хочеться вриватися кудись із новими силами.
Поки що відчуття, що все буде, як після Майдану – кожна фракція візьме собі по ветерану, і військові мало що зможуть змінити.
– Чому відбувся розкол у команді Да Вінчі після його смерті і чому частина лишилася в 67-ій бригаді, а решта перейшли в 59-у?
– Це не було питання переведення в іншу бригаду. Хоча свого часу ми йшли до Борсука. Сьогодні ми перейшли до Стаффа, Олександра Сака в 59-у, і для мене велика честь, що він мій командир. Я знаю його з 2015 року, коли він був взводним в 93-ій бригаді. Це людина, яка виросла за роки війни і не зрадила своїм цінностям.
Ми знайшли своє місце, ми – окремий батальйон. Тримаємо свою смугу другий рік. При цьому ми зберігаємо добровольчий дух, це було важливо для Дмитра. Ми сьогодні автономний організм.
– Права рука Дмитра – Капуста – лишився у попередній бригаді?
– Капуста (майор Юрій Капустяк, – УП) списався через два місяці, тому про продовження справи Дмитра говорити не доводиться. Для мене це дивно, але це його вибір, і ніхто не зобов'язаний нести прапор Да Вінчі.
– Ви в контакті з тією групою, чи ваші бойові шляхи розійшлися?
– Наші шляхи розійшлися. Але в контакті наші логісти, зброярі. На фронті ми не перетинаємося. Навіть у суміжній лінії ніде не стояли.
На мою думку, ми змогли продовжити справу Дмитра, і кістяк команди лишився у нашому батальйоні "Вовки Да Вінчі". Я впевнена, що Дмитро пишався б нашим підрозділом. Нас ставлять у приклад як батальйон.
– У вас є амбіції масштабуватися?
– Наразі немає, тому що ми адекватно дивимося на лінію фронту. Це велика відповідальність. Дуже важко втрачати людей. Ми рекрутували людей, яким я особисто читала лекції про історію батальйону Да Вінчі.
Більшість рекрутованих загинули протягом року. Тому зараз хотілося б, щоб максимальна кількість людей, за яких ми відповідаємо, просто вижила.
– Гасло вашого рекрутингу: "Воювати будуть всі"…
– Це чесна комунікація зі своєю аудиторією. І до нас саме на це прийшли дуже молоді хлопці. І ще для мене було важливо – вони хотіли продовжувати справу Да Вінчі, хоча навіть ніколи його не знали. І це, мабуть, одна з моїх цілей – щоб люди пам'ятали про Дмитра як про бойовика і приклад для наслідування поколінь.
Тетяна Даниленко, УП