| ПУБЛІКАЦІЇ |
"Наші друзі американці пропонують нам гроші, зброю і поради. Ми беремо гроші і зброю, від порад відмовляємося".
Цю цитату колишнього міністра оборони Ізраїлю Моше Даяна люблять згадувати в українських соцмережах як приклад суб'єктності та непохитного дотримання своїх інтересів.
На жаль, у реальній політиці гроші та зброя зазвичай ідуть в одному пакеті з порадами. Протягом своєї новітньої історії ізраїльтяни багато разів в цьому упевнилися. Втім, їхній досвід вчить також тому, що здатність казати "ні" – важлива звичка під час переговорів із союзниками навіть у найскладніші моменти.
Згадуємо історію відносин Ізраїлю і США, яка, попри всю свою специфічність, може стати в пригоді Україні сьогодні.
Карикатурний дядько Сем у циліндрі та кумедних штанах і сіоніст із гачкуватим носом, завжди готовий виконати накази свого зірково-смугастого покровителя. Так зображувала радянська пропаганда партнерство США та Ізраїлю.
Втім, у відносинах двох країн все було набагато складніше. Причому складнощі почалися ще до того, як 14 травня 1948 року в Тель-Авіві Давид Бен-Гуріон оголосив про появу держави Ізраїль на політичній карті світу.
[BANNER5]
"Ісус Христос, коли він був тут, на Землі, не зміг задовольнити їх. То хто може очікувати, що мені це вдасться краще, ніж йому!?" – у липні 1946-го обурювався президент США Гаррі Трумен. Так він відреагував на звинувачення впливових американських євреїв у тому, що недостатньо потужно підтримує ідею утворення єврейської держави на Близькому Сході.
Щодо того, як далеко США мають заходити в підтримці цієї ідеї, у Вашингтоні з середини 1940-х кипіли дискусії. Трумену, який співчував сіоністам, доводилося мати справу з опозицією навіть у власній адміністрації.
Головний аргумент скептиків добре знайомий нам сьогодні: в Ізраїля немає "козирів", щоб перемогти армії арабських країн, підтримувати слабких – безглуздя. Цю думку максимально цинічно сформулював тодішній міністр оборони США Джеймс Форрестол. "Ви просто не розумієте, – казав він, – що сорок мільйонів арабів зіштовхнуть чотириста тисяч євреїв у море. І в цьому вся справа. Нафта – ми повинні бути на боці нафти".
Форрестола підтримав держсекретар США Джордж Маршалл (той самий, чиє ім'я увічнено в "Плані Маршалла"). Він був переконаний, що визнати Ізраїль і зіпсувати відносини з арабським світом, перекривши собі доступ до близькосхідної нафти, означало зробити невдалу ставку в геополітичній грі.
На вимоги Маршалла відкласти проголошення незалежності єврейської держави майбутній міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет відповів йому: "Уряд США проголосував за Ізраїль, і ми ніколи цього не забудемо, але ми воювали поодинці (ідеться про арабо-ізраїльську війну 1947–1949 років – УП), без жодної допомоги. Ви відмовилися надати нам зброю, військовий інструктаж і навіть сталеві листи для обшивки цивільних автобусів. Тепер ми не просимо допомоги, ми просимо лише припинити втручання в наші справи".
Зрештою Трумену вдалося зламати опір "євроскептиків" в своїй команді. За одинадцять хвилин після проголошення незалежності Ізраїлю він підписав заяву про фактичне визнання нової держави.
В наступні десятиліття щоразу, коли в повітрі пахло великою війною на Близькому Сході, американці наполегливо радили ізраїльтянам уникати конфронтації і не завдавати удару першими. Іноді Ізраїль ігнорував ці поради, як це було на початку Шестиденної війни 1967-го. Іноді змушений був погоджуватися, як це сталося під час війни Судного дня 1973-го.
Читайте також: "Лише перемога дозволить нам вижити". Як перемагати російську зброю – досвід Голди Меїр
Голда Меїр, тодішній прем'єр Ізраїлю у книзі "Моє життя" згадує свій виступ перед членами Кабінету міністрів, де вона закликає їх зняти рожеві окуляри:
"Давайте нарешті називати речі їхніми істинними іменами. Чорне – чорним, біле – білим, – наполягала вона. – Є лише одна країна, до якої ми можемо звертатися, і інколи нам доводиться їй поступатися, хоча ми й розуміємо, що не повинні б. Але це наш єдиний друг, і дуже могутній. Ми не повинні на все відповідати "так", але будемо ж називати речі своїми іменами. Нічого немає ганебного, що в такій ситуації маленька країна – Ізраїль – змушена іноді поступатися Сполученим Штатам.
[BANNER1]
І коли ми говоримо "так", то, заради Бога, не будемо вдавати, що це не так, і що чорне – це біле".
"Так" могутнім друзям дорого коштувало під час війни Судного дня, в перші дні якої ситуація на фронтах була катастрофічною для Ізраїлю. Напередодні нападу армій Єгипту та Сирії Голда Меїр вимушена була дослухатися до поради не завдавати превентивного удару по арміях обох країн ("якби Ізраїль ударив першим, він не отримав би від нас жодного цвяха", – запевняв тодішній держсекретар США Генрі Кіссінджер).
Згодом, коли в цій війні ізраїльтяни були за крок до остаточного розгрому ворога, США фактично зупинили їхні танки за сотню кілометрів від Каїра та примусили до припинення вогню.
"Знаєте, все, що у нас є, це наш дух. Тепер ви хочете, щоб я вирушила додому і допомогла знищити цей наш дух. Але тоді вже не потрібна буде ніяка допомога", – говорила Меїр, коли вони всю ніч "рубалися" з Кіссінджером за кожен пункт майбутньої угоди про припинення вогню, підписаної Ізраїлем і Єгиптом 11 листопада 1973 року на сто першому кілометрі дороги Каїр – Суец.
Читайте також: "Мій кошмар – це перемога будь-якої зі сторін". Як доктор Кіссінджер перемагав у війнах
За п'ять років "могутній друг" в особі президента США Джиммі Картера вирішив, що настав час перетворити перемир'я на мир принаймні на одному близькосхідному фронті – єгипетсько-ізраїльському. Для цього йому потрібно було посадити за стіл переговорів лідерів двох країн.
Зустрілися якось єврей-терорист, єгиптянин – фанат Гітлера і фермер-баптист зі штату Джорджія. Незважаючи на сюрреалістичність у дусі фільмів Тарантіно, ця зав'язка точно описує головних переговорників у вересні 1978-го в резиденції американського президента в Кемп-Девіді.
Один із них – прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін в 1940-х був № 1 у списку найнебезпечніших терористів за версією британських спецслужб. Після того, як очолювана ним бойова підпільна організація в 1946 році підірвала єрусалимський готель "Цар Давид" (91 загиблий, 46 поранених), де була штаб-квартира британської адміністрації в Палестині, англійці призначили за голову Бегіна нагороду в 10 тисяч фунтів.
Через багато років під час одного з інтерв'ю у відповідь на зауваження журналіста про те, що він такий самий терорист, як лідер Організації визволення Палестини Арафат, Бегін парирує: "Терорист – це я, а він – бандит!".
Цікавий штрих до портрета прем'єр-міністра Ізраїлю. Цю історію наводить Даніель Гордіс у книзі "Менахем Бегін. Битва за душу Ізраїлю", і вона перегукується зі скандалом із костюмом Зеленського в Овальному кабінеті Білого дому.
[BANNER2]
"Декого з американських євреїв непокоїв "містечковий вигляд" Бегіна на тлі благопристойно вдягнутих політиків, і вони направили в резиденцію прем'єр-міністра "поліцію моди", щоб поліпшити зовнішній вигляд ізраїльського прем'єра.
Прийшовши до нього додому, "експерти" проінспектували його вбрання і висловили міркування щодо змін у гардеробі. Бегін вислуховував їхні зауваження, як слухняний учень, але тут вибухнула Аліза, дружина Бегіна: "Сорок років я одягаю тебе – і нічого, ти став прем'єр-міністром. Навіщо тобі треба все це?". Бегін примирливо подивився на неї і сказав: "Алізанько, якщо це добре для євреїв, то що ж тут поганого?".
Якщо у Бегіна і його візаві за столом переговорів у Кемп-Девіді, президента Єгипту Анвара Садата, було щось спільне, то хіба що "особливе ставлення" до англійців.
Влітку 1942 року, коли підрозділи Африканського корпусу німецького генерала Роммеля рвалися до Александрії, Садат намагався вмовити своїх друзів підняти повстання в тилу британської армії. Він сподівався, що німці розіб'ють англійців і звільнять Єгипет від британського панування. За вироком британського трибуналу Садат опинився у в'язниці, звідки втік і переховувався в підпіллі, доки в 1945-му англійці не оголосили амністію.
Уже в дорослому віці Садат не соромився зізнаватися в тому, що його кумиром у молодості був Гітлер.
Резидент радянської розвідки в Каїрі в 1970-х Вадим Кирпиченко так характеризував Садата-президента: "Він і випивав, і покурював травичку, не відмовляв собі в жодних задоволеннях, показував усім своє багатство і свою неординарну філософію – він вивчав біографії великих людей, зокрема й Сталіна, його манеру триматися". Від Сталіна Садат запозичив образ "батька народів" з незмінною люлькою.
Головною дійовою особою в Кемп-Девіді був Джиммі Картер.
У молодості майбутній 39-ий президент США закінчив військово-морську академію і мріяв стати капітаном атомного підводного човна, проте надовго став фермером і вирощував арахіс.
Ревний християнин-баптист, Картер любив наголошувати на своїй прихильності до протестантських ідеалів моралі та розмірковувати про права людини. Що не завадило Картеру-президенту підтримувати "червоних кхмерів" у Камбоджі. Жертвами геноциду тоді стали мільйони, зокрема в країні вбили десятки тисяч християн.
Чимало сил і коштів Картер присвятив боротьбі з інфекційними захворюваннями у світі. Але в історію увійшов не як борець із гвінейським черв'яком, що спричиняє дракункульоз, а як президент, який посадив за стіл переговорів сіоніста Бегіна, чия родина загинула під час Ґолокосту, і Садата, який в молодості захоплювався Гітлером.
Чого хотіла домогтися на переговорах у Кемп-Девіді кожна зі сторін?
[BANNER3]
У США був свій інтерес – застовпити за собою роль головного посередника в мирному процесі на Близькому Сході і вирвати Єгипет з орбіти впливу СРСР. На відміну від Союзу, США мали "сильні карти", щоб натиснути і на Ізраїль, і на Єгипет.
Програма-максимум для Єгипту включала повернення своїх територій – Синайського півострова, виведення ізраїльтян із Західного берега і з Cектору Гази, розділ Єрусалима між арабами і євреями, фінансові компенсації за зазнані під час і після війни збитки.
Мирний договір відкривав Єгипет для інвестицій і постачання американської зброї. І ці бонуси штовхали Садата на відмову від трьох "ні", які до того були важливою "скріпою" арабського світу: "ні" – миру з Ізраїлем, "ні" – визнанню Ізраїлю, "ні" – переговорам з Ізраїлем.
Бегіну було важливо убезпечити свій кордон з агресивним сусідом – учасником усіх воєн, починаючи з війни за незалежність Ізраїлю.
Чи готові були ізраїльтяни підписати мирний договір з Єгиптом за будь-яку ціну, незважаючи на тиск США і загрозу втратити підтримку головного союзника? Коли Картер сказав Бегіну про те, що іншої такої нагоди укласти мир може й не трапитися, той відповів: "Наш народ жив не одну тисячу років до Кемп-Девіда і проживе ще тисячі років після Кемп-Девіда... Нам кажуть, що це останній шанс досягти миру, але ми з цим не згодні: у житті немає такої речі, як останній шанс".
"Шангрі-Ла" – так назвав в 1930-х президент Франклін Рузвельт свою заміську резиденцію в штаті Меріленд – на честь утопічної країни в Гімалаях, описаної фантастом Джеймсом Гілтоном у романі "Загублений горизонт".
Нинішнє ім'я – Кемп-Девід – резиденція отримала за президента Ейзенхауера. Саме тут, далеко від журналістів, за високим парканом із дротами під струмом і під охороною морських піхотинців у вересні 1978-го відбувався 12-денний переговорний марафон за участю лідерів США, Ізраїлю та Єгипту.
Про "дух Кемп-Девіда" найкраще свідчить такий факт: радник президента США з національної безпеки Збігнєв Бжезинський запропонував встановити прослуховування в котеджах, де мешкали ізраїльська та єгипетська делегації. Картер відмовився, та й сенсу це не мало. Ізраїльські та єгипетські дипломати були переконані, що їх "слухають", тому всередині делегацій обговорювали всі питання тільки на повітрі.
Член американської делегації на переговорах, помічник держсекретаря Гарольд Сондерс скаржився: "Ви не можете собі уявити, як важко, як болісно було мати справу з Бегіном. На це йшла величезна кількість часу та енергії. Картер боявся мати з ним справу".
Сам Картер так описував атмосферу перших днів переговорів: "Обидві сторони перестали стримуватися. З палаючими обличчями вони відкинули вбік усі умовності дипломатичної мови і протоколу. Схоже, що вони зовсім забули про мою присутність".
Ізраїльтяни були переконані, що Картер у цій партії "грає" за Садата і його метою є примусити Ізраїль до відмови від поселень на Західному березі та в Газі. Бегін заявив, що це питання навіть не обговорюється. Так само, як і питання про статус Єрусалиму.
Час від часу терпець уривався і в Садата. І тоді американці змінювали тактику пряника на батіг. Після десяти днів переговорів президент Єгипту вирішив, що договір неможливий і почав пакувати речі.
"Якщо ви поїдете, – сказав Картер, – це означатиме кінець відносин між Сполученими Штатами та Єгиптом".
Зрештою американці дотиснули своїх "друзів". Але саму мирну угоду підписали лише через пів року, 26 березня 1979 року на Південній галявині Білого дому. Головний результат переговорів – Єгипет відновлює свій суверенітет над Синайським півостровом. Ізраїль виводить звідти свої війська та евакуює єврейські поселення з цієї території.
[BANNER4]
Восени 1978-го Нобелівський комітет присудив премію миру прем'єру Бегіну і президенту Садату. З цього приводу Голда Меїр, яка скептично ставилася до ідеї "території в обмін на мир", зауважила, що за Кемп-Девід Бегіну треба було дати не "Нобеля", а "Оскара".
У листопаді 1980-го Картер на президентських виборах зазнав нищівної поразки від Рональда Рейгана. До кінця життя він був переконаний, що в цьому зіграло зловісну роль "ізраїльське лобі", яке помстилося йому за Кемп-Девід.
Найбільшу ціну заплатив за мирну угоду Анвар Садат. Зближення з Ізраїлем коштувало йому життя. 6 жовтня 1981-го його вбили ісламські фундаменталісти під час параду. За іронією долі парад проводився на честь чергової річниці єгипетської операції "Бадр" під час війни Судного дня. Бегін, який прилетів у Каїр на похорон Садата, розгублено зауважив: "Одному Богу відомо, що тепер буде з мирною угодою".
Чи став Кемп-Девід кроком до миру для Близького Сходу? Почасти – так. З моменту підписання угоди Ізраїль і Єгипет не воювали між собою. Втім, крах підходів, що були втілені в Кемп-Девіді, кілька років тому зафіксував чинний прем'єр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу. "Переконання в тому, що можна досягти миру на основі принципу "території в обмін на мир", застаріло і мертве", – зауважив він.
***
10 серпня 1982 року у Вашингтоні проходило закрите засідання комітету з міжнародних відносин Сенату США.
За словами очевидців, сенатор від штату Делавер 39-річний Джо Байден заявив, що в разі продовження військової операції в Лівані Ізраїль може не розраховувати на допомогу США. У відповідь він почув полум'яний монолог прем'єр-міністра Ізраїлю Бегіна, який брав участь у тому засіданні:
"Не залякуйте нас припиненням допомоги. Ми не відмовимося від своїх принципів... Ніхто не прийшов нам на допомогу, коли ми вмирали в газових камерах і печах. Ніхто не прийшов нам на допомогу, коли ми боролися, щоб створити свою країну. Ми заплатили за це. Ми воювали за це. Ми вмирали за це. Ми будемо триматися своїх принципів. Ми будемо їх захищати. І, якщо буде необхідно, ми будемо знову вмирати за них, з вашою допомогою або без неї".
Цю цитату люблять згадувати сьогодні в Україні так само часто, як і фразу колишнього міністра оборони Ізраїлю Моше Даяна про "гроші, зброю і поради".
Звучить надихаюче. Шкода, що жодна з духопідйомних цитат не дає відповіді, що робити, якщо з усіх видів допомоги "могутній друг" має для тебе лише поради, до того ж більш схожі на ультиматуми.
Михайло Кригель, УП