| ПУБЛІКАЦІЇ |
– Болить? – запитали в 23-річного спецпризначенця на псевдо "Кекс", перш ніж повантажити його в гелікоптер.
– Болить.
Кекса, який був командиром групи 73-го морського центру ССО, мали евакуювати з Херсона до Одеси після важкого кульового, яке він отримав на Кринках. Це було його третє і найважче поранення.
Коли вертоліт піднявся в небо, боєць був майже у коматозному стані. Він запам'ятав лише укол знеболювального, а далі – темрява. Отямився у шпиталі – вже зі стомою в животі.
Кекс звик бути наодинці з собою. Але тієї миті, прокинувшись у лікарняній палаті, вперше усвідомив самотність.
Він не мав сім'ї та місця на карті, яке міг би назвати домом. Армія стала для нього усім, але в цей момент поруч не було нікого з побратимів. Лише час, що тягнувся, як клей, спогади про загиблих і думки, які точили його зсередини.
Кекс пішов воювати, коли йому було майже 19. Тоді він знав про війну лише з фільмів і навіть не міг уявити, які сюжетні повороти скоро переживатиме сам.
На відміну від свого улюбленого героя бойовиків Джейсона Стетхема хлопець не вбивав лиходіїв у Нью-Йорку чи Токіо, проте пройшов Кринки й острів Великий Потьомкін.
У його житті були довгі місяці виживання в Дніпровських плавнях, операція біля Антонівського мосту, порятунок дружніх сил з оточення біля Веселого, деокупація Правобережжя Херсонщини та реванш у лісах Курщини.
Кекс пройшов багато населених пунктів, назви яких йому вже важко пригадати. Деякі з них озиваються в його пам'яті страшними звуками – кулеметними чергами, свистом куль і "бульканням", яке видає вода, коли в неї падають касетні снаряди.
Але були й місцини, які тепер відгукуються тишею, бо групі Кекса вдалося деокупувати їх без жодного пострілу.
І хоч сам Кекс каже, що його реальність виявилася менш епічною, ніж у спецпризначенців з кіно, на місці голлівудських режисерів ми б замислились про екранізацію кількох епізодів.
[BANNER5]
Кекс виріс у маленькому селищі на Херсонщині, але коли він згадує його зараз – у голосі не чути сентименту.
Єдиним улюбленим місцем хлопця була пагорбиста місцина з річкою. У дитинстві він рвав там траву для кролів, а підлітком – тікав від домашніх проблем.
"З селища у мене найгірші враження в житті. Коли там ще була річка, було дуже гарно. Але потім вона висохла і стало так собі, сірувато", – згадує він.
У Кекса немає теплих спогадів з дитинства. Зовсім маленьким він потрапив у дитбудинок, а потім його всиновили опікуни. Хлопець про них майже не говорить – лиш натякає на непросте дитинство.
"Якщо чесно, у нас з ними не склалося. Були часті приводи в міліцію, бо я з дому тікав. Потім, коли мені 16 стукнуло, в мене вийшло повністю від них піти. А коли я став повнолітнім, то відмовився від них", – каже він.
Кекс завжди мріяв бути військовим та обожнював бойовики. Коли в нього ще не було улюбленої автоматичної гвинтівки М4, він грався з палицями, "стріляючи" в уявного противника.
Попри відсутність патріотичного виховання хлопець завжди знав, що Росія – ворог.
"Коли ще в 2014-му почалась війна, я вже більш-менш розумів, що відбувається. Мої опікуни, як мені здавалося, були проросійськи налаштовані. Постійно дивилися Перший канал, російські новини. Я їх старався не слухати, на їхню думку не зважав.
Наблюдав за Майданом, за війною в Донецьку і Луганську. Думаю, з того все і почалося – мене смутило, що до нас увірвались і почали чудити якусь непонятну двіжуху".
У 2020-му, майже в 19 років, Кекс пішов до армії. Планував пройти строкову службу та підписати контракт у десантно-штурмових військах, але все змінилося після курсу молодого бійця. Рекрутери з Сил спеціальних операцій приїхали в навчальний центр набирати людей.
[BANNER1]
Кекс до цього не чув про ССО, але розповіді про роботу спецпризначенців його вразили. За кілька днів він уже проходив підготовку в Очакові.
"Нам показали красиві картинки – само собою, ми захотіли. Сама служба, якщо чесно, дуже відрізнялася від мого уявлення. Ми тоді ще не знали, що таке ССО. Я думав, що спецназ – це щось прям неймовірне, якісь супергерої в костюмах. А насправді це трішечки легше, ніж здається", – ділиться він.
Далі були місяці тренувань і стрес-тестів. Спецпризначенці бігали, відтискалися, тягали 300-кілограмові колоди і ящики з БК, "холостилися" – тобто тренувалися зі зброєю без пострілів. А ще ходили в наряди і щипали траву – все як у звичайній армії.
Кексові подобалась дисципліна, порядок, чіткість. І хоч служба була не зовсім такою, як він уявляв, у 73-му морському центрі ССО він нарешті знайшов свою зграю.
Позивний собі обирав рандомно: спочатку "Абрикосик", потім "Рексик", але найкраще причепився "Кексик" (або "Кекс", якщо бути особливо серйозним).
Спочатку він був зв'язківцем. Пізніше пройшов курси інженерної підготовки, став заступником командира групи. Згодом виконував обов'язки командира. Після третього поранення він не залишив армію – став інструктором.
Рідне селище Кекс залишив ще до повноліття й більше до нього не повертався. З першого дня великої війни воно окуповане росіянами.
– Херсонщину я сприймаю просто як місце, де народився і ріс. В дім повертатися не особливо хочеться. Я хочу відвоювати своє село рівно стільки ж, скільки будь-яке інше, наприклад, на Запоріжжі".
Березень 2022 року. Село Х, яке поки що не можна називати з безпекових причин. Українські військові вже відбили тут російську атаку, але противник готується до повторного наступу. Групі Кекса доводиться повертатися, щоб знову зустріти ворога.
Кекс сідає в броньований "Хаммер" позаду водія, і не знає, що ось-ось йому доведеться пережити одну з найнебезпечніших своїх пригод.
В автівці їх троє. За кермом – друг Вовчик, поруч із ним командир групи.
[BANNER2]
"Була інформація, що противник планує взяти в кільце село Х, але тоді все дуже швидко мінялося і з взаємодією було дуже погано.
Виїхали ми десь в третій ранку. Не встигли ні відпочити, ні поїсти. Я вже по дорозі трохи розвалився, хотів покемарити. Прокинувся, коли почув, як командир кричить: "Газу!". Розплющив очі, не зрозумів, що відбувається. Темно. По "Хаммеру" щось цокотить. Зліва-справа – спалахи, вибухи", – згадує хлопець.
Спецпризначенці навіть не доїхали до села Х, бо нарвалися на російську колону з 80 одиниць техніки. З халепи тікали на прострелених колесах, і Вовчик ледь-ледь викручував кермо, яке вже не слухалось.
"Ми виїхали, але вперлись у блокпост. Командир подумав, що це наші, вискочив, почав кричати "Слава Україні!"… А там п*д*ри.
Я почув крик: "На землю! Вилазити з машини!". І одразу ж черга. Командира врятувала установка Харріса, яка стояла всередині. Все туди прилетіло, йому тільки руку посікло.
Я ще встиг роздивитися лице бурята, який намагався відчинити мої двері і одразу від бедра почав насипати по мені. Але двері там доволі важкі, він не зміг нормально їх розпахнути", – розповідає Кекс.
На щастя, дверцята машини прийняли основний удар. Командира взяли в полон, а в його хлопців полетіли осколки.
Вовчик щосили натиснув на газ. "Хаммер" рвонув ще на метрів сто, а потім повністю заглух. Тоді військові вискочили в поле. Коли побачили, що наближається російська техніка, сховались у трансформаторній будці.
"Ну шо, їб*шимо?" – спитав Вовчик, у якого ще був із собою РПГ.
"Ні, братан, давай краще пропустимо", – відповів Кекс, бо в одній із машин міг бути полонений командир.
Колона пройшла повз. Хлопці вирушили до найближчого села, яке вже було під контролем росіян. Перша-ліпша хата, яка виявилася порожньою, стала для спецпризначенців тимчасовим сховком. Звідти вони бачили, як горів їхній "Хаммер" і детонував боєкомплект.
[BANNER3]
Кекс і Вовчик надали один одному першу допомогу, скинули речі, а тоді пішли шукати помочі у місцевих.
"Ми натрапили на діда. Слава Богу, дід виявився проукраїнським. Відсипав нам табачка з газети, ми закурили самокрутки. Люди нас кормили, спрятали снарягу, придумали нам легенду", – згадує хлопець.
У цьому ж районі вони ще чули стрілянину. Схоже, росіяни натрапили на військові речі в порожній хаті, але так і не здогадалися, що їхні власники досі ховаються в селі.
За кілька днів чоловік, який евакуйовував цивільних із прифронтових територій, погодився допомогти спецпризначенцям. Їх, поранених, замотали в килими і врятували з окупації.
"Нас вивозили в коврах. Ми залізли під них, машину навіть ніхто не зупинив, – каже герой.
Нас передали на евакуацію, відвезли в лікарню. У "Хаммері" я втратив свій IPhone 11 Pro, який купив за два дні до того. Слава Богу, у Вовчика був з собою телефон. Ми вийшли на зв'язок. А наші вже думали, що ми "200".
Колону з 80 одиниць, на яку нарвалася група Кекса, згодом знищили українські пілоти.
Командира, який потрапив у полон, обміняли.
А Вовчик одного дня загинув.
Осінь 2022 року.
Українські військові звільнили Херсон і Правобережжя в ході контрнаступу. Кекс брав часть у деокупації населених пунктів Наталине, Новобратське, Петрівка, Хрещенівка, Петропавлівка, Шевченкове, Нововоскресенське.
"Коли нас почали зустрічати з квітами, зі слізьми, було дуже приємно. Але, знаєте, в мене була якась недовіра. Люди починали розказувати: "А той з росіянами гуляв, той водку з ними пив, той може здати". Проросійські люди також є, тому ми тримали дистанцію. Але було приємно, коли нам дякували", – ділиться хлопець.
У деякі місцини група спецпризначенців заїжджала досить легко – по гарячих слідах росіян, які поспіхом відступали.
"Ми тоді звільнили п'ять сіл без єдиного пострілу", – згадує Кекс.
Втім, доля рідко була настільки милосердною. Попереду на бійця чекали Дніпровські плавні, де він воював і в 2023-му, і в 2024-му році.
Спецпризначенець згадує: на плавнях секунда тягнеться, як година. Під ногами – щось середнє між піском, болотом і трясовиною. Влітку мучить спека, заїдають комарі, а поруч із човнами лягають російські снаряди.
Приблизно в такій "екосистемі" Кекс отримав своє друге поранення. Восени 2023 року бійці ССО висадилися на острів Великий Потьомкін (з 2025 року – Великий Вільховий). Під час зачистки потрапили під прицільний мінометний обстріл. Три міни влучили по їхній позиції, де не було ані укриттів, ані дерев.
Кекс встиг впасти, але осколок 80-ої влетів йому в спину. Ще двоє побратимів були поранені, одному сильно посікло ноги.
"Тоді мене одразу евакуювати не змогли. Відтягнули, надали допомогу. Я на адреналіні ще зміг сам добігти до точки евакуації. Маршрут обстрілювали дві доби – і мінами, і "Градами", і фосфором. Але, слава Богу, далі вже їхали на човні – і за десять хвилин я був у лікарні", – розповідає Кекс.
Третє і найважче поранення трапилося з ним того ж року в селі, назва якого тепер асоціюється не з криницями, а з важкою і ризикованою операцією. Кринки.
Читайте також: Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра
Група Кекса мала провести бійців морської піхоти через річку, вивести їх на штурм і зачистити російські позиції. Переправу мав прикривати туман, але він дуже невчасно розсіявся. Спецпризначенців стало видно, як на долоні, а піхота трохи запізнилася.
Кекс прикривав побратимів вогнем із РПГ і, зробивши черговий постріл, припустився помилки. Замість того, щоб, як завжди, одразу впасти, сів на коліно й почав знімати використану трубу, щоб не тягнути з собою. Раптом відчув різкий біль у спині, ніби хтось вдарив шокером у хребет.
"Мене вигнуло, кинуло на землю. Я відчув адський біль. Далі – як у тумані. Побратими розповіли, що я хвилин десять провалявся без свідомості…
Почалася стрілкотня, побратими прикривали мене і витягали під обстрілами. Один отримав кулю – вона прошила руку і зайшла в стегно".
Евакуація з плавнів тривала годинами. Кекса несли, кілька разів переправляли човнами, везли машиною, аж поки не дісталися до Херсона. Кожна виямка чи купина на шляху віддавала болем у всьому тілі.
[BANNER4]
Куля пошкодила кишківник, зачепила сечовий міхур та апендикс. У лікарні Кекса швидко прооперували й відправили вертольотом в Одесу.
Пів року він ходив зі стомою. Фізичний біль був його постійним супутником, але найважче було впоратися з моральним.
"У мене такі плани були геніальні, а мене ранило. Я ще хотів побігати, і бац – третій раз. Думаю, бл*ть, скільки можна?" – обурюється військовий.
Кекса тягнуло на фронт до своїх. Він не хотів ні читати книги, ні говорити з людьми – просто лежав і слухав пісні гурту "Норд Дівіжн".
Полегшало лише за рік, коли він повернувся у стрій і знову був поруч із побратимами. Трохи оклигавши, Кекс поїхав на Курщину, де його вже не відпускали на бойові виходи.
Згодом він отримав звання Героя України. Та якщо ви самі не запитаєте, він ніколи про це й не згадає.
Званням Героя України Кекса нагородили у грудні 2024 року – як він вважає, не за конкретне завдання, а за низку операцій, у яких брав участь.
Офіційної церемонії вручення не було – хлопець навіть не знав, що йому готують нагороду. І хоч побратими здебільшого раділи, сам Кекс мав змішані почуття.
– Які враження були, коли отримали Героя України?
– Страшно. Дуже страшно, якщо чесно. І, знаєте, дуже сильне відчуття провини. Останнім часом у мене таке відчуття, що це не моя нагорода.
Найкращі моменти в його житті – це не отримання новин про нагороди, а час, коли побратими були живі. Артем і двоє Вовчиків – найближчі друзі, яких він втратив.
З одним із Вовчиків наш герой познайомився ще на Десні, коли тільки прийшов на службу. Разом вони вирішили податися до 73-го морського центру, пройшли всю підготовку, потрапили в одну групу.
А родина іншого Вови прийняла Кекса як рідного. Він вперше за життя відчув, що означає бути в сім'ї, а не просто "під опікою".
Але після загибелі Вови спілкуватися з його близькими стало важко, ділиться Кекс. "Провина вцілілого" інколи не дозволяє йому взяти слухавку та набрати їхній номер.
"Пора вже роздуплятися", – відповідає Кекс, коли ми питаємо, що б він порадив молоді, яка не надто цікавиться подіями на фронті.
Спецпризначенець намагається не зважати на таких однолітків, але їхня байдужість все одно його засмучує.
"Чому хтось віддає своє життя, а інші п'ють лате, ні на що не зважаючи?" – питає він.
Одне Кекс знає точно: він ніколи б не проміняв свою молодість, сповнену фронтових пригод, чорного гумору та побратимства, на цивільне життя. Хоча Кексу лише 23 і він продовжує шукати себе, у ССО він знайшов своє покликання.
Відчуття насолоди приходить до нього не в подорожах чи київських барах, а тоді, коли після довгого завдання він нарешті знімає берці.
"Те, що я роблю – правильно, і це найголовніше. Сидіти в тік-токах, знімати відосики, кидати репости, в качалку ходити – безпонтова двіжуха, як на мене", – каже він.
Що мотивує його захищати Україну після трьох поранень? Як він, не маючи відчуття дому, відчуває для себе Україну? У повітрі зависає пауза. Кекс замислюється.
"Я люблю Україну за те, що я в ній народився, ріс. Як би не було, душа сама сюди проситься. А як це пояснити – не знаю…
Не сказав би, що для мене країна – це мої рідні… Усе, що в мене є – це армія. Я люблю армію".
Олена Барсукова, за участі Рустема Халілова