| ПУБЛІКАЦІЇ |
Війна Росії проти України у тому числі позначилася і на українській мові. В побутовому використанні слово "бавовна" тепер не про волокно, "мопед" – не про транспортний засіб, а "піксель" – не про цифрове зображення. "Пташка" тепер несе вибухівку, а плюс на екрані телефону став найкращим заспокійливим.
Багато років українська військова лексика не переживала істотних змін – і бачить Бог, українці зовсім не хотіли її збагачення. Це те, що сталося без вибору.
Однак принаймні один лексичний вибір суспільство та армія зробили свідомо. Влітку 2022 року розгорнулася публічна дискусія щодо терміну "вантаж 200", яким ще з часів війні в Афганістані в радянській, а потім – пострадянській армії позначають загиблих. У серпні 2022-го ЗСУ офіційно відмовилися від "вантажу" та замінили його висловом "На щиті".
"Ми не можемо ставитися до наших загиблих, як до якогось вантажу… Для Збройних сил України кожен оборонець – це не якась статистична одиниця, а людина, яка віддала життя, для того, щоб ми могли жити, спілкуватися", – пояснили тоді у Генштабі.
Проте сталася дивна штука. Зусиллями активістів слово "вантаж" зникло з регулярного вжитку – сьогодні назвати так своїх загиблих означало б блюзнірство. А вислів "на щиті", що сягає корінням Стародавньої Спарти, повноцінно його замінив. Однак числу "200" альтернативи не знайшли. Воно залишилося в активній військовій лексиці та для багатьох навіть втратило радянську забарвленість. Якщо боєць повідомить по рації, що в них "двохсотий", навряд чи хтось дорікне йому у браку поваги до загиблого побратима.
Далі – три історії про людей, які стикнулися з числом 200 в різні часи та за різних обставин. Когось воно врятувало від ворога, хтось встиг почути його на свою адресу, а дехто відшукав для нього заміну, про яку ви, напевно, й не здогадуєтесь.
[BANNER5]
Двадцять років киянин Сергій Тріскач був "двохсотим".
1984-го, на пʼятий рік радянського вторгнення до Афганістану, 19-річного Сергія призвали на службу. Спочатку – "учебка" в Узбекистані, потім – Кабул, 103-я Вітебська дивізія. Тріскач згадує фортецю під Кабулом, зведену ще англійцями: камʼяні казарми і басейн на території.
А ще він ніколи не забуде свій останній бій.
Четверта ранку. Загін радянських солдатів – їх десь близько 40 – піднімається на гору, щоб зайняти позицію та утримати її. Серед бійців і Тріскач. Через помилку командира загін збивається з маршруту та потрапляє в засідку. Починається ближній бій.
Тим, хто йшов попереду, вдалося дістатися плато на горі. Зручна позиція, щоб відстрілюватися. Аби противник зненацька не зайшов з флангу, кулеметник Гаврилов вирішив зайняти сусідню висоту. Але до цілі він так і не дістався – зловив кулю.
Побачивши пораненого, Тріскач кинувся на допомогу. Він доповз до Гаврилова та почав тягнути його до своїх. Метр за метром, метр за метром.
От нарешті й безпечна позиція. Залишився останній крок, і Сергій трохи піднявся, щоб штовхнути пораненого. В цю мить в його голову й влучила куля.
Стріляв снайпер.
І тоді в Сергія було дивне видіння. Ніби його батько, який загинув чотири роки тому, живий і їде підводою. Він простягає синові руку: "Поїхали зі мною", але коня не зупиняє. Сергій біжить слідом, біжить, однак в останню мить спотикається об камінь і падає. Підвода з батьком зникає.
Згодом свідки розповіли, що поки Сергій лежав непритомний, товариш-львівʼянин, якого також звали Сергієм, витягнув його з-під обстрілу. Доніс до своїх і повідомив: "Тріскач – двохсотий, заберіть його".
"Двохсотого" Тріскача спустили в лощину, де складали вбитих і поранених. Там він вперше прийшов до тями й попросив води.
Після того бою десять радянських солдатів відправилися додому в цинкових трунах. За однією з етимологічних версій, саме вага цих трун, що разом із тілом важила близько двохсот кілограмів, дала назву "вантажу 200".
Іноді Тріскач робить зауваження, коли чує цей вислів від побратимів-"афганців". Ще кілька років тому назвати когось "двухсотим" було для нього нормою. Але одночасно з появою альтернативного "на щиті", прийшло розуміння, що потрібно позбавлятися радянської лексики.
[BANNER1]
Втім, Тріскач визнає: тоді в Афганістані цей короткий вислів мав терапевтичний ефект. Дозволяв сказати, що людини немає, не вимовляючи слова "вбитий".
– Уявіть, мені 19 років і я бачу вбитих людей, – розповідає він. – Наприклад, біля мене було ліжко, там лежав товариш, якого потім вбили. Вночі я прокидаюся, а його немає – і це б'є на нерви. Якщо ти береш це близько до серця, воно тобі буде рвати кришу. А психологічної реабілітації на той час не було.
У середині нульових до Тріскача приїхав зі Штатів старий друг. Переночував та вирушив далі – у Львів. І зʼясувалося, що він товаришує не тільки з київським Сергієм, але й зі львівським – тим самим, який витягнув Тріскача з поля бою.
Сіли згадувати минуле, і львівʼянин каже американцю: "Ти з Києва їдеш, а в мене звідти був товариш, який теж в Афгані служив. Загинув в мене на руках. Сергій Тріскач".
"Як це загинув? – дивується американець. – А хто ж тоді вчора зустрічав мене в аеропорту?"
Двадцять років один Сергій вважав іншого "двохсотим". Тепер їхні родини дружать.
Хтось із камʼяним серцем і плавленими мізками міг би сказати, що волонтерка Тетяна Потоцька-Євчук возить "вантаж 200". З початку повномасштабного російського вторгнення вона транспортує загиблих українських воїнів зі Сходу та Півдня до їхніх родин на Волинь.
Проте можна не сумніватися: якби Тетяна почула на свою адресу таке, то висловила б співрозмовнику все, що про нього думає. Потоцька-Євчук не з тих, хто лізе за словом у кишеню. Така прямолінійність притаманна людям, що часто стикаються зі смертю.
Число "200" написане на кожній зі сторін буса-холодильника, в якому вона перевозить тіла. Проте якщо хтось усно додасть до нього слово "вантаж", Тетяна здригнеться. Минулого року вона стала героїнею документального фільму режисера Володимира Сидька, яким влітку 2024-го закривали програму Міжнародного фестивалю за права людини Docudays UA. Коли режисер спитав в Тетяни, як назвати цю картину, вона відповіла: "Місія 200".
Вкрай негативно реагуючи на слово "вантаж" щодо загиблих, Потоцька-Євчук завзято відстоює право на число 200.
– Я вам так скажу: "на щиті", можливо, гарно виглядає і звучить, але по сьогоднішній день військові передають інформацію про загиблих цифрами. Це просто набагато зручніше, – пояснює Потоцька-Євчук. – Ніхто не говорить: "Пʼять загиблих, пʼять поранених". – Говорять: "Пʼять – двісті, пʼять – триста". Самі промовте ці слова і прорахуйте, скільки часу на них потрібно.
Різниця між ними – не більше, ніж долі секунд, проте Тетяні відмінність між словами та числом може вартувати життя.
Дороги, якими вона їздить за загиблими – прифронтові. Іноді над нею пролітає дрон. Цифри на її автомобілі – знак, що може захистити від ворожого нападу. Символ "200" – універсальний для обох армій, і може стати для ворога вирішальним у питанні, чи атакувати автівку.
[BANNER2]
Сідаючи за кермо, Потоцька-Євчук точно знає, що в холодильнику вона везе не вантаж. Тетяна не памʼятає імен усіх загиблих, яких перевезла за ці роки, але зберігає документи на кожного. За цей час волонтерка пережила два серцевих напади. Коли випадає нагода, Тетяна приходить на могили тих, кого везла в останню путь додому.
Бус для перевезення тіл вона придбала на власні кошти у 2022-му. Попри шалену кількість доріг, що цьому авто довелося пройти (іноді Тетяна їздила зі Луцьку на Схід тричі на тиждень), воно досі у відмінному стані – від лампочок до генераторів. Тетяна дбає про бус – якщо він зламається по дорозі, це стане катастрофою.
Якось у літню спеку, коли вона перевозила тіло захисника, з-під капота повалив густий дим. Тетяна зупинила автівку і перше, що зробила – винесла із салону загиблого та поклала його на землю.
– Автомобіль можна купити інший, – пояснює Потоцька-Євчук свою логіку. – А якщо, не дай Боже, згорить тіло, його вже не повернеш. Такий в мене був пріоритет.
Мало хто в Україні знає так багато про українську військову лексику, як професорка кафедри гуманітарних наук Нацакадемії сухопутних військ імені Сагайдачного Ольга Андріянова. Вона вивчала її все професійне життя.
1993 рік, Севастополь. У Військово-морському інституті, який згодом стане академією, відкривають кафедру українознавства, й однією з перших її викладачок стає юна Ольга.
Створення подібної кафедри – важливий крок перетворення вчорашньої радянської армії на українську. Севастопольські офіцери складають присягу Україні, але до використання української мови ставляться насторожено та навіть вороже.
– В радянській армії було звернення "товариш". В девʼяності роки статути переклали – просто дублювали з російської, нічого нового не вносили. І раптом в дужках з'являється слово "пан". Офіцери в Севастополі були шоковані. "Це про яких панів вони говорять? Це що, до нас тепер "пан" будуть звертатися?". Хоча воно стояло делікатно-делікатно, в дужках. А потім прижилося і стало офіційним зверненням, – пригадує Андріянова.
За її спостереженнями, військовим знадобилося близько двох років, аби звикнути до мови. Наступні півтора десятиліття використання української сприймалося ними як належне. Справжній шок Андріянова пережила у 2013-му, коли на зборах професорсько-викладацького складу доповідала про впровадження української мови в навчальний процес. І раптом офіцери в аудиторії почали питати: а чи потрібна взагалі їм українська мова?
В той момент Андріянова нібито повернулася на двадцять років назад.
Вивчення української військової термінології стало для неї справою принципу. Ще у 90-х вона приїхала в Інститут української мови Національної академії наук, щоб запропонувати тему для дисертації. І почула від провідного фахівця відділу термінології: мовляв, ніякої військової термінології українською не існує. Довелося написати дисертацію, щоб довести протилежне.
Всю свою історію українська військова лексика розвивалася хвилеподібно: у княжу добу, козацьку, період визвольних змагань. У літературі княжої доби Андріянова знайшла 30 термінів, наприклад "струх" чи "насад", які зараз нічого нікому не скажуть. Слова козацької доби ви, безперечно, чули: такі як хорунжий чи сотник.
[BANNER3]
А золотою добою для військової лексики професорка називає період 1921–1931 років, коли в Інституті української наукової мови діяв відповідний відділ. Саме тоді лінгвісти брати Якубські упорядкували Російсько-український словник військової термінології.
Після проголошення незалежності українські мовознавці розділилися у думках щодо розвитку військової термінології. Одні орієнтувалися на терміни-інтернаціоналізми й російські запозичення – так було більш практично, тому що ця лексика буде зрозуміла вчорашнім радянським офіцерам. Інші пропонували взяти за основу національну термінологію 20-30-х років (проте ця лексика здебільшого не відповідала сучасному стану техніки та війська загалом).
– За 100 років, звісно, що все пішло далеко вперед. А де брати лексику на позначення нових понять? – питає Андріянова. – Дослідники говорили, що потрібно опиратися на рідномовний ґрунт. Тобто були варіанти, наприклад, не флот, а фльота, або не гвинтівка, а кріз, як було у січових стрільців.
Одним словом, така засада сьогодні існує, що ми повинні відновлювати автентичність української військової термінології, її дерусіфіковувати і використовувати свої словотвірні засоби.
Нову військову ідентичність не можна будувати без змін у мові. Війна Росії проти України не лише збагатила військову лексику, а й запустила процес її переосмислення та відходу від радянщини.
Наприклад, слово, яке звучить найчастіше під час розмов про встановлення чітких термінів служби – "демобілізація". Водночас слово "дембель", ще звичне в Україні у мирні часи, тепер випало із вжитку. Як повільно зникає і "товариш" – тепер все частіше замість нього звучить "побратим". Радянську "стройову підготовку" витісняє український "вишкіл".
Втім чимало активних слів ріжуть слух професорці Андріяновій. Замість виразу "особовий склад" вона радить використовувати "військовики". Слово "наряд" вона пропонує замінити "чергуванням" або "службовим залученням". А слова "солдат" і "рядовий" – тим же самим "військовиком" або "воїном" чи "бійцем".
Андріянова звертає увагу, що скорочення слів – це також маркери радянського часу: комбат, комроти, комвзводу… Для української мови більш органічно не комроти, а командир роти, вважає вона, не комбат, а батальйонний командир.
І найбільш яскравий радянський маркер – вислів "вантаж 200", та похідний від нього "двохсотий".
Щоб знайти їм альтернативу, професорка відкриває той самий словник братів Якубських, який через три роки святкуватиме сторічний ювілей.
– Слово "убитый" перекладається там з російської як "вбитий", "забитий", "уторований", – читає вона. – І я б рекомендувала це слово – уторований. Воно має давню історію, зафіксовано в словнику, і звучить непогано.
Рустем Халілов, УП