| ПУБЛІКАЦІЇ |
Бити або тікати. Серед одвічних реакцій на загрозу 53-річний Василь Васюта з Львівщини обрав зустріч із ворогом.
Від рідного села бійця Черневе до кордону, що окреслює контури безпечного життя в Польщі, менше ніж десять кілометрів. До крихкої лінії фронту на сході – одна тисяча триста. Замість простого розв'язування цього рівняння батько дев'ятьох дітей Васюта обрав найважчий спосіб.
Він пішов добровольцем у ЗСУ десять років тому, коли працював на залізниці. Тоді, відпочиваючи у відпустці, побачив новини про Дебальцеве. "Всередині наче щось закипіло", – каже.
"Було трохи дивно, що, маючи девятьох дітей, серед яких два малюки, він наважився піти у військо, – згадує 2015 рік донька Вікторія Гаворон. – Я попросила залишитись. Але, знаючи його позицію, було зрозуміло, що він все одно захищатиме нас зі зброєю".
Навесні 2022 року під час важких боїв за Луганщину Василь Васюта з позивним "Лєший" потрапив у об'єктив київського фотокореспондента Анатолія Степанова. У воїна підв'язана бинтом до тіла закривавлена рука. Посічене уламками обличчя. Довга борода із сивиною.
Схожий на старого, хоча в моменті йому неповних п'ятдесят. На тих світлинах Василь "Лєший" Васюта вдихає на всі груди тютюновий дим. Його очі звернені у щось своє. Погляд, який зафіксував репортер, щемкий і без контексту. Але варто знати: нещодавно боєць втратив на війні двадцятирічного сина Дмитра. Ще двоє, Іван і Мар'ян, у той рік продовжували козакувати.
Сьогодні на фронті досі б'ється Мар'ян. Іван демобілізувався після поранення. Дмитро спочиває на цвинтарі в Черневому. А їхній тато Василь доглядає за лісом і намагається примиритися з цивільним життям.
Як це – бути батьком трьох козаків? Спроба створити пристрасну сагу про Василя Васюту та його сім'ю впирається в меланхолійну відповідь бійця: "Тяжко. Дуже".
Розповісти про Василя Васюту та його сім'ю "Українській правді" запропонував читач Клубу УП. Вступайте у клуб і пишіть історію разом з нами.
[BANNER5]
Якщо випадковий мандрівник опиниться в пущі біля Черневого – хоча в прикордонній смузі це малоймовірно, – він зможе натрапити на лісника Васюту.
Василь виходить з дому вранці, прихопивши з собою перекус. Він називає його "тормозком" – словом, що більш притаманне для українського сходу.
"Жінка зробить, напхає. Канапочку, чайочок в термосі – щось таке, знаєте, щоб я перепочив і далі працював", – пояснює чоловік.
У цивільному житті Василь Васюта рухається більше, ніж на фронті. "Двадцять кілометрів за день – то твердо є, – каже. – По кожному кварталу пройти, а це дев'ятсот гектарів – то маєш трошки находити".
Василь крокує посеред дерев "налєгкє": без шолома, броні, наплічника, набоїв, зброї. Найважче, що обтяжує його – думки. "Інколи сядеш, закуриш собі, і хлопців згадуєш, – розповідає. – Всі перед очима проходять".
Упродовж останніх десяти років "Лєший" мав кілька перерв у війні. Але кожного разу тилове буття закінчувалось його черговим контрактом.
"Коли є робота, ще якось можна жити, – розповідає він – Коли немає, щось не те. Постійно хочеться до друзів, яких вже майже не залишилося. Скільки їх? П'ятеро контрактників з цілої роти".
Світ, який намагається реанімувати ворог, руйнувався, коли Васюта проходив радянську "срочку". Служив танкістом у Чехословаччині, а потім у Сибіру на озері Тиберкуль. Додому повертався наприкінці травня 1991 року, незадовго до проголошення незалежності.
"Якщо почнеться якась заваруха, я буду, мабуть, тікати додому", – зізнавався йому ще у військовій частині товариш по службі з Литви, командир танку.
[BANNER1]
Тато Васюти, зачувши вітер змін, з будки таксофона десь у поштамті на Львівщині казав йому: "Алло, сину?! Я приїду і заберу тебе, будеш служити в Україні".
І він служитиме. За тридцять років від тієї телефонної розмови писатиме вже своїм трьом хлопцям-воїнам: "Сину, як ти? Постав бодай плюсик у Вайбері".
Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці
Вони всі так говорять. "У них у всіх одна відповідь на то питання: піду заради сім'ї, заради того, щоб ворог не прийшов", – розповідає Вікторія Гаврон про тата та братів-військових.
Навіть у глибокому тилу сусідство з росіянами рве на шмаття природній хід життя. У 2015-му, коли батько Василь взяв зброю, Вікторія народила первістка Святослава. Онука 43-річний "Лєший" Васюта зміг побачити лише за кілька місяців, на Різдво.
У квітні 2022-го Вікторія народжувала другого сина, Владислава. Реальність простішою не стала. Вагітна жінка жила, чекаючи на звістку від батька й братів – Дмитра, Івана та Мар'яна.
"Так важко було вставати зранку і дивитись у телефон, – згадує вона. – Хотілось побачити хоча б дві синенькі "галочки" – що повідомлення прочитано".
На початку повномасштабки Вікторія, сама не знає чому, найбільше переживала саме за двадцятирічного брата Дмитра. Виявилось, що недаремно.
Незадовго до смерті він писав їй двіччі – просив молитися, поставити за нього свічку. Боєць загинув 27 лютого 2022 року під Миколаєвом. Його тіло шукали майже місяць. Впізнали за татуюванням.
У той час батько Василь боронив Луганщину, де отримав поранення.
"Коли приїхав додому, рука не зажила, три пальці не відчував, коліно боліло. Але через загибель Дмитра рвався на війну і знов туди поїхав", – каже Вікторія.
"Потім повернувся, бо зрозумів, що з його здоров'ям там нема чого робити, – продовжує розповідь жінка. – Коли помер вуйко Ярослав, тато пішов замість нього лісником, бо в тому розуміється.
Ліс його заспокоює. Він повертається там до себе, стає спокійнішим. Ліс відволікає його від думок про жахіття, яке він бачив. Про пекло, де він був. То є дуже страшно. Може, робота трошки переб'є його бажання повертатися на схід?".
Читайте також: "Мій позивний – Фартовий Арлекін". Історія бойового клоуна та розвідника Миколи Біленького
Бути сильним, багато рухатися – навчав дітей Василь Васюта. "Казав, якщо отримав від когось по обличчю – пішов та віддав, – згадує один з його синів Мар'ян. – А якщо сам дав комусь першим, будь готовий, що завтра прийдуть до тебе".
У цій війні 28-річний Мар'ян не атакував першим. Відповідаючи на напад ворога, пішов служити 2015 року, після того, як форму надягли старший брат Іван і батько Василь.
[BANNER2]
Мар'ян бачив Мар'їнку в роки АТО, Луганщину часів ООС. Після початку повномасштабки захищав Київщину в Макарівському лісі. На Миколаївщині потрапив під удар "Сонцепьока", отримав важку контузію. Боронив Запоріжжя та Соледар.
"Він вже, напевне, схід знає краще, ніж захід", – каже сестра Вікторія про брата, який досі б'ється на Донбасі.
"Всі реально втомлені. Але краще не думати про негатив. І хто, як не ми?" – пояснює Мар'ян своє завзяття.
Велику війну наприкінці лютого 2022 року Мар'ян Васюта зустрів на кордоні з Білоруссю на Рівненщині. В ті дні дізнався про загибель двадцятирічного брата Дмитра. Мар'яну подзвонили, коли він повертався з отриманою зброєю на кордон зі Звягеля: "Так і так, друже, Дмитра немає".
"Першим ділом я набрав батька, – розповідає Мар'ян. – Він відповів: "Зрозумів".
Якщо казати про реальну мужність, то це саме про батька. Коли загинув Дмитро, то не зламався. Через тиждень отримав поранення в Попасній і навіть після нього продовжував воювати – ось чому він справжній чоловік".
"Батькове слово – тверде і закон", – додає боєць. Проте в одному випадку воно все ж не спрацювало.
"Коли загинув син, я казав іншим: "Звільняйтеся, діти, хватить вже воювати!", – згадує Василь Васюта. – Іван після поранення демобілізувався. Мар'ян теж повернувся, але трохи посидів, покрутився та підписав новий контракт".
"Я вже звільнявся двічі. Але якось воно… Це, знаєте, як випустити прісноводного дельфіна в океан, де він помре. Коли повертаєшся додому, треба до всього привикнути. Скрізь люди щось питають про війну, але нічого не хочеться розповідати", – пояснює Мар'ян Васюта.
І батько Василь його чудово розуміє.
Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині
"Догляд за культурами, саджанці і рубка, рубка, рубка", – для роботи в лісі Василю Васюті не вистачає рук.
Застати його вдома можливо на свята або в неділю, та й то не кожну. "Бо треба йти в село, шукати на понеділок людей у бригаду", – розповідає донька Вікторія.
"Я їм пропоную: хлопці, беріть лопати, копайте бліндажі, – сміється Васюта. – Дерево дам. Зробіть криївки, будете там чатувати, а жінки їжу приносити. То є жарти, звичайно. Без жартів не можна жити".
Якщо серйозно, то знайти помічників для нагляду за лісом Василю дедалі важче.
"Якщо не помиляюсь, у нас у Черневому з вісімсот населення до дев'яноста людей служить, – пояснює Лєший. – Це якщо погранслужба, Нацгвардія, ЗСУ. "На "нулі" десь сорок. П'ятеро загиблих, один зниклий безвісти. І це тільки наше село. Не кожний райцентр має стільки у Силах оборони. От таке…".
Із смаколиками від жінки й докучними думками боєць Васюта продовжує ходити в ліс. Працює. Шукає ягоди та не знаходить відповідей.
"Знаєте, в мене тільки одне питання, – каже. – Чому у нас тут ловлять по селах простеньких хлопців, а здорових бичків скрізь не чіпають? От взяли в мене сусіда – він за три метри нічого не бачить, розумієте? Що він там буде робити?!".
Без ясності навіть просте питання розмножується, немов бур'ян. Крізь нього ліснику Васюті продиратися непросто.
[BANNER3]
"Чому не посилають на фронт з прокуратури? – цікавиться Василь. – Чому не відправляють тих, хто в дев'яностих влаштувався на митниці і сидить там на пункті пропуску замість жінок?".
"У нас, виходить, дуже освічена нація, – не зупиняється батько дев'ятьох. – Тим, хто має вищу освіту, одразу дають офіцера. Але чому серед них одиниці, хто ходить на "нуль"?
Чому тих, хто місяцями на бойових в окопах, значно менше, ніж тих військових, хто не був там?
Чому саме з простих сімей відправляють людей на "нуль"? Воно трошки болить мені, розумієте?".
Євген Руденко – УП