| ПУБЛІКАЦІЇ |
На лаві сидить хлопець 23 років. Чорні штани, чорна флісова кофта. Цей колір, здається, ще сильніше підкреслює гострі риси обличчя. Куца борідка й коротке чорне волосся, яке неслухняно стирчить на маківці. Більшість часу він дивиться в підлогу і майже не говорить. Хіба що іноді можна почути від нього "да" або "нет".
Це Ніколай Карташев – російський військовий: спочатку строковик, згодом контрактник. Окупант. Навідник самохідної артилерійської установки "Нона-С" 1-ої самохідної артбатареї 234-го полку 76-ої Псковської десантно-штурмової дивізії. Нині його судять в Ірпені за вбивство цивільного українця під час окупації Бучі.
Більшість судів щодо воєнних злочинів росіян – заочні. Тобто без присутності обвинувачених. Випадок Карташева – ледь не унікальний. Він один з небагатьох окупантів, які опинилися на лаві підсудних і яких можна на власні очі побачити під час судових засідань.
Загалом за три роки повномасштабної війни таких судів було не більше ніж десять. Станом на березень 2025-го можна пригадати ще суд у Запоріжжі, де російського окупанта судять за страту українських військових, і суд в Ірпені, де ще одного росіянина судять за знущання над цивільними.
Читайте також: Перші справи та сотні фігурантів. Як Україна розслідує воєнні злочини росіян і чому виникають складнощі
Якщо вірити самому Карташеву та російським недержавним медіа – його історія карколомна: уродженець міста Гуково Ростовської області, 9 класів освіти, навесні 2021 року призваний до армії РФ, у серпні вже підписав контракт. У січні 2022-го поїхав на навчання до Білорусі, а в ніч з 23 на 24 лютого 2022 року – на вторгнення в Україну.
Після Бучі, як переконував Карташев, намагався "відмовитися від участі у спецоперації". Натомість, опинився на окупованій частині Луганщини. Де, знову ж таки за його словами, у липні 2022-го втік із зони бойових дій і повернувся додому. У листопаді – грудні 2022-го його судили за дезертирство і він отримав м'яке покарання – рік умовно. В обмін на це росіянин мав продовжити службу за контрактом.
[BANNER5]
Приблизно наприкінці січня – на початку лютого 2023-го він потрапив у полон в районі Кремінної, у Серебрянському лісництві. Втім, на обмін Карташев поки не пішов. Бо ж виявилося, що росіянин причетний до воєнних злочинів у Бучі.
Національна поліція з'ясувала, що колони 76-ої десантно-штурмової дивізії намагалися зайти до Бучі 27 лютого 2022-го. Карташев рухався на бронетехніці разом із Дмітрієм Антонніковим, Русланом Горшковим, Дєнісом Монаховим та Артьомом Дєркачьом вулицею Вокзальною до перехрестя з Новим шосе – саме там розташований магазин Новус. По радіозв'язку від командира Вадіма Цвєткова вони отримали наказ ідентифікувати людей у чорному одязі як ворогів.
"Тє, кто в чорном – тє врагі", – відповідатиме Карташев під час слідчих експериментів у Бучі вже 2023-го.
Росіяни помітили беззбройного охоронця магазину Валерія Колтунова і відкрили по ньому вогонь. За словами полоненого росіянина, видимість була достатня, а стріляли по цивільному одиночними. Валерій отримав поранення у корпус, зміг добратися до входу в підсобні приміщення магазину і зайти всередину. Звідти він намагався викликати собі швидку, але помер, так і не дочекавшись допомоги. Росіяни ж потрапили під обстріл "Піонів" 43-ої артилерійської бригади і відступили.
Другу спробу закріпитися в місті вони зробили за кілька діб.
Від роботи українських "Піонів" найбільше постраждав 104-ий полк вже згаданої 76-ої дивізії армії РФ. Після того вони відкотилися до села Забуччя і вдруге заходили до Бучі 3 березня. Цього разу пробивалися до міста з району Ворзеля.
Начальник архівного відділу Бучанської міської ради Ігор Бартків розповідає, що перший окупант з'явився в місті приблизно об 11-ій ранку. 234-ий полк Карташева рухався по вулиці Яблунській, у Склозаводському мікрорайоні. Там на базі приміщень фірми "Агробудпостач" росіяни і облаштувалися.
Свою техніку, зокрема самохідні артустановки "Нона-С", окупанти ставили поруч із головною будівлею, у підвалі якої на той момент сиділи орієнтовно сотня жителів Бучі.
Тетяна, одна з жінок, які три роки тому ховалися на Яблунській, 144, заводить нас до бомбосховища. З тьмяного холу виходимо на яскраво освітлені сходи, спускаємося до підвалу.
Там нас зустрічають двоє масивних металевих дверей, розділених невеличким коридором. Вони немов зійшли зі шкільних плакатів про цивільну оборону, які розповідали про загрози ядерної війни: товстий метал, пофарбований у сіре, замок-вентиль, який треба крутити, щоб замкнути двері.
Далі – довгий темний коридор і величезна кімната зі столом посередині. Поруч – вхід у подібне приміщення, але менше. Під стелею світять лампи, але їх потужності не вистачає, щоб прогнати тіні по закутках. Власне, саме тут цивільні жили понад тиждень, допоки росіяни не відпустили їх додому.
[BANNER1]
"Загалом у нас тут було десь 90–95 людей, з них десь 30 – дітки. Наймолодшому був місяць", – розповідає жінка.
Вона працювала на кухні в місцевому кафе, а незадовго до вторгнення їм замовили великий бенкет, тож певні запаси для сховища були. Проте людей було настільки багато, що їжа закінчилася за три дні, місцевим довелося бігати додому, щоб принести продукти. Тетяна виходила на кухню готувати затемна, світло не вмикали – місцеві не знали, хто може бути навколо і намагалися не привертати зайвої уваги. Орієнтовно о 8:30 у бомбосховищі був сніданок: у спокійні дні люди збиралися у кафе в будівлі, проте під час сильних обстрілів їжу спускали до підвалу.
"Так жили 8 днів. І тут мені телефонують і кажуть: "Тітко Таню! Бігом у сховище! До вас іде орда!". Ми спустилися, закрилися. Росіяни перші двері якось відкрили, якимись ключами від танка. А другі не могли – бо наші чоловіки замочний механізм підперли дрючками і тримали. Я почала кричати, аби нас не займали. На той момент у нас вже не було світла, не було вентиляції. Люди боялися, що росіяни зайдуть і всіх розстріляють. Врешті вирішили йти на переговори", – пригадує Тетяна.
За дверима чекав росіянин з автоматом. Він відвів переговорників до командира, який заборонив цивільним виходити з підвалу. Виняток зробили лише для тих, хто готував на кухні їсти і виносив помийне відро – каналізація у сховищі не працювала, а користуватися туалетами нагорі росіяни не дозволили. Оскільки не було електрики, кілька чоловіків позмінно крутили ручку вентиляції, щоби хоч якось розігнати затхле повітря.
Ліжка для дітей зробили з дерев'яних щитків, які висіли на стінах і розповідали про хімічний та радіаційний захист. За постіль і матраци малечі слугували куртки дорослих. Найменша дитина майже весь час плакала, хоча батьки і намагалися її заспокоїти. Втім, жоден із присутніх не скаржився на це. Дорослі майже весь час сиділи на стільцях попід стінами.
"Росіяни обіцяли, що відпустять. Я їх питала, коли. І вони відповідали "Завтра вранці". Так ми чекали п'ять діб. На четвертий день мене пустили на кухню підігріти води для малих дітей", – розповідає Тетяна.
Жінка разом із двома помічницями вийшла до холу. Там побачила кілька десятків поранених росіян на підлозі. Місця було мало, тож жителям сховища доводилося переступати через солдатів. Слідом за ними йшли троє охоронців із автоматами. Вже в кухні вони вирішили поговорити: запитували, чи раді українці, що у них президент Зеленський, переконували, що скоро російський прапор буде над Верховною Радою.
"А що їм на це сказати? Що говорити? Що ви скажете людині з автоматом?" – каже Тетяна.
[BANNER2]
Люди, які ховалися в підвалі, не бачили росіян, однак добре їх чули. Вибухи навколо будівлі "Агробудпостач" лунали постійно, проте деякі були інакшими: потужнішими, гучнішими. Тетяна пригадує, що від них бомбосховище здригалося і двигтіло. І не виключає, що це могла стріляти російська артилерія.
В інтерв'ю Слідству.інфо Карташев визнав, що весь час, поки вони були в Бучі, їхні "Нони-С" обстрілювали Ірпінь. А одна гармата могла зробити до 70 пострілів на день.
По 2–3 рази на день окупанти спускалися до сховища, перевірити людей. Один із них хвалився, що сам із Сумщини, й декламував "Заповіт" Шевченка. Іноді приносили з собою сухпайки та питну воду. Тетяна пригадує, що разом із нею в підвалі була жінка, яка через окупантів втратила близьких. Спочатку чоловіка: той пішов її шукати по місту, його перестріли росіяни і застрелили.
Її вітчим ховався у підвалі неподалік садочка "Яблунька". Росіяни наказали йому зібрати всі телефони у місцевих і винести їх надвір. Щойно він віддав окупантам мобільні, чоловіка застрелили. Тетяна говорить про це тихо і спокійно. Може здатися, що навіть буденно. Аж час від часу замовкає. Робить довгі паузи. І змінює тему.
7 березня людей відпустили. Мешканці бомбосховища організувалися: спочатку йшли батьки з найменшими дітьми, потім зі старшими, потім молодь. Тетяна ще встигла забрати свої речі з кухні й у вікно побачила російських військових. Молоді, з відкритими обличчями, більшості на око десь 20–22, ремонтували свої військові машини.
Щойно Тетяна вийшла з будівлі – праворуч, на сходах, побачила тіло. І повсюди російська техніка: біля будівлі, на вулиці, у дворах будинків. І отак, повз окупантів, у повній тиші, люди тікали по домівках.
Як з'ясували слідчі Нацполіції, на інформацію яких посилається начальник архівного відділу Бучанської міської ради Ігор Бартків, у районі згаданого вище дитсадка "Яблунька" на вулиці Центральній росіяни з'явилися на день пізніше, ніж на "Агробудпостачі" – 4 березня. Вони облаштувалися не лише в садочку, де на ту мить ховалися зо 350 людей, але й у навколишніх будинках.
Висотна забудова, як і цивільні поряд, добре захищала окупантів від обстрілів. Один із штабів 234-ий полк поставив у висотці за адресою Центральна, 33. Російські солдати ж зайняли житло цивільних, які на той час або сиділи в підвалах будинків, або ж перебралися до підвалу "Яблуньки".
В одній із квартир жив і Карташев. Як згадують місцеві, які бачили слідчі експерименти з росіянином у 2023-му році, він розповідав поліцейським, що навіть намагався мити за собою підлогу.
Директорка садочка Ірина Сильченко пригадує, що в підвал "Яблуньки" люди почали приходити 24 лютого – після перших вибухів.
"У нас загалом зібралося 355 людей, 90 з них – діти. Дуже різного віку: були і більш старші, і зовсім маленькі. Ми з груп ліжка до підвалу позаносили, ковдри. Пам'ятаю, багато людей прибігло після того, як колону росіян розстріляли на Вокзальній. Вибухи були майже весь час, тож ми особливо на вулицю не виходили. Їжа у нас була, кухня працювала, до 4 березня привозили хліб. А потім перестали", – розповідає Ірина.
[BANNER3]
Вона пригадує, що 4 березня жителі бомбосховища почули гуркіт: прийшли росіяни. Окупанти заїхали на територію бронетехнікою, проломивши паркан. Техніку запаркували попід стінами садочка й у дворі неподалік. Спустилися до входу в сховище, почали стукати у двері. Вимагали, щоб люди вийшли. Питали, хто є у підвалі.
"Ми їм сказали, що у нас тут діти, пенсіонери, коти, собаки, навіть миші були. Зброї не було", – продовжує розповідати Ірина. Поки ми спілкуємось, садочок приймає дітей – у коридорі чути гомін малечі.
Сховище росіянам таки відкрили, вони перевірили місцевих і пішли ходити садочком. Частину входів окупанти забили дошками, а дорогою до сховища на дверях зробили напис: "Не входить, дети".
Перший час людям не дозволяли виходити на вулицю. А 6 березня у "Яблуньці" остаточно зникли вода і світло. Тож люди почали проситися надвір, де є туалети і можна готувати на відкритому вогні. За територію садочка нікого не випускали, тож що відбувалося у дворі сусідніх будинків – люди не знали.
З Тетяною ми зустрічаємося за якихось 200 метрів від садочка, у дворах висоток. Вона разом із сім'єю з початку вторгнення ховалася в підвалі будинку. Каже, знали, що у садочку є сховище, однак із сім'єю вирішила залишитися поближче до квартири.
"Чутки ходили, що росіяни десь поруч бігають. Але до нас вони приїхали, здається, 4 березня. Розмістилися у садочку і в наших будинках. Заглянули до нас у підвал, ми сказали, що тут самі жінки й пенсіонери. То вони навіть заходити не стали. Хоча у нас і було кілька чоловіків. Трохи пізніше дозволили нам вийти, повернутися до своїх квартир", – згадує жінка.
Імовірно, це сталося в проміжку між 7–10 березня. Тетяна пригадує, що у дворі стояла російська військова техніка і солдати. Також військові були на дахах будинків. Вже коли люди вийшли з підвалу, їм наказали іти лише через центр двору, дивлячись виключно собі під ноги. В цей же час з'явилися чутки про "зелений коридор", яким можна евакуюватися.
"Мій син, поки тут були росіяни, примудрився передати нашим військовим інформацію про те, що у будинках навколо є цивільні. Я пробула тут всю окупацію. І уявіть: навколо прилітало все, вибухало. Але ані в садочок, ані у наш двір не прилетів жоден снаряд! А десь 10 березня частина людей пішла "коридором" на Ірпінь і далі, на Білогородку", – розповідає Тетяна.
Про це ж говорить і директорка садочка Ірина: 7 березня російські військові покликали її до себе і заявили, що українці домовилися про "зелений коридор". Втім, росіяни не надто раділи, що цивільні підуть. Пояснювали, переконували, що тут, у підвалі, їм буде безпечніше. Мовляв: "Ми не знаємо, що там далі і хто контролює територію".
Проте 7 березня приблизно 50 людей пішли. Десь стільки ж наступного дня. Загалом тікали ті, в кого були діти. До 10 березня, як пригадує Ірина, в садочку лишилися здебільшого пенсіонери. Тож вона також вирішила виїжджати з міста. Того дня один із російських військових сказав їй: "Ідіть разом із нами".
Поки люди йшли до центру Бучі, вони бачили тіла убитих на землі та спалені будинки. Зрештою вони змогли вибратися з окупації на евакуаційних автобусах через Ворзель.
"Пам'ятаю, ми їхали, а до автобусів у Ворзелі люди кидаються, кричать: "Заберіть нас!". Щойно виїхали на Житомирську трасу – по нам почали стріляти. Водій розвернувся, і ми якимись селами поїхали на Білогородку. Досі пам'ятаю, перед очима стоїть: розстріляне авто, лежить чоловік у теракотовій куртці. Але в садочку, на щастя, ми не бачили ані вбивств, ані катувань. Чули, що десь біля садочка знайшли убитих. І якось бачили цивільного чоловіка, якого росіяни схопили. Кажуть, немає його уже", – ділиться спогадами Ірина.
Вона також згадує, що українські військові знали, що у підвалах багато цивільних: частина батьків, які мали зв'язок із військовими, передавали про це інформацію.
Нашу розмову перериває сирена: один із дронів, який вночі запустили росіяни, розвернувся з Житомирщини і вертається на Київщину. Сирена не встигає затихнути – коридор наповнюється дітьми, яких вихователі ведуть у сховище: здається, в цієї малечі очі дорослих. За кілька хвилин усі вже під землею.
[BANNER4]
Слова цивільних нам підтвердив патрульний поліцейський із позивним "Борода", який нині воює в одному зі зведених підрозділів поліції. Три роки тому він працював аеророзвідником, зокрема і в районі вулиці Яблунської в Бучі. Чоловік каже: бачили десантників, знали, що у них там позиції, записували їхні координати.
"Ми літали на "Мавіках", відео писалося на флешки. На жаль, частину відео ми втратили, оскільки втратили дрони. Але так, в районі Яблунської ми бачили російських десантників. В середині березня на тій вулиці ми бачили трупи цивільних. Було багато російської техніки, здебільшого бойові машини десанту (БМД). Імовірно, серед них були і "Нони", бо зовні і з висоти вони схожі", – пригадує поліцейський.
Що ж до садочка "Яблунька", то чоловік бачив у дворах багатоповерхівок приблизно 10 БМД. І поруч із ними – цивільні: вони виходили з будинків, групами по 4–6 людей, зварити собі їсти на відкритому вогні. Поруч були російські військові.
"10 одиниць техніки в одному місці – це хороша і легка ціль. І звісно, ми передали дані артилеристам. І так, ми повідомили, що поруч є цивільні. Артилеристи, яким ми передавали координати, сказали, що відпрацьовувати ціль не будуть. Саме тому, що там цивільні. Звісно, росіяни знали, що у дворах, у підвалах є цивільні. Що вони там живуть. Думаю, можна сказати, що вони ними прикривалися", – каже поліцейський.
Як з'ясували правоохоронці, 10–11 березня принаймні частина 234-го полку Карташева знялася з вулиці Центральної й рушила далі: на вулицю Олекси Тихого, до житлового комплексу "Континент".
У цей же момент на Центральній почалися найбільші жахи: одних росіян змінили інші. Як пригадують місцеві – старші, брудніші. Тетяну разом із її чоловіком Василем забрали в одну з квартир на допити. За те, що вони допомагали будувати укріплення в Ірпені.
"Васька мій казав, аби тільки я не кричала. Не показувала їм, що боляче. Бо їм це подобається. Пам'ятаю трьох з них: один білорус, один десь із Чечні і росіянин. Вони зі мною "спілкувалися". Чоловіка, Васю мого, убили. Я у них потім, як у полоні була. То від їжі відмовлялася, боялася, що мене отруять. Лише чай з цукром мені давали", – згадує Тетяна.
Жінка пригадує кілька випадків, коли людей водили на "бесіди" і вони не верталися. Вже після деокупації військові разом із журналістами знайшли навколо садочка тіла убитих місцевих. А біля школи неподалік Центральної російські військові розстрілювали цивільних.
Що ж до "Континенту" – росіяни облаштували ще один штаб, по периметру якого виставили артилерію, з якої обстрілювали Ірпінь. Ігор Бартків переконує, що тут 234-ий полк лишався до кінця березня, аж поки росіяни не почали відступ. Втім, місцеві запевняють: на території ЖК "Континент" також було кілька ротацій росіян, однак які підрозділи вони представляли – люди не знають.
Андрій Страховський, директор компанії-забудовника, яка зводила цей ЖК, в окупацію не потрапив, проте збирав інформацію від місцевих. Він пригадує, що росіяни тримали людей, які не встигли евакуюватися, в одному з підвалів. І, як і в інших випадках, надвір нікого не випускали.
За його словами, окупанти облаштували собі вогневі точки по периметру "Континенту". І раз на 5–7 днів відбувалися ротації: на зміну 76-ій дивізії прийшли росіяни, які нагадували бурятів.
"Всі 600 квартир комплексу вскрили. А ближче до кінця березня почали мародерити. Відео з Бучі, яке ви могли бачити, з пральними машинами на танках – це з нашого "Континенту". Вони ж у цих квартирах жили", – розповідає Андрій.
Тут також жив Ніколай Карташев. В одному з корпусів, на 2 поверсі. Під час одного із слідчих експериментів він навіть заходив у квартиру і знайомився з господарем. Загалом слідчий експеримент, як пригадує Страховський, зібрав багато місцевих, частина з яких хотіла Карташева побачити, а інша – побити.
Після втечі окупанти лишили по собі руїну: новий житловий комплекс, здається, не мав жодного цілого вікна, навколо стояли спалені авто, а по центру двору з джипа і дерев'яних ящиків росіяни змайстрували макет автомобіля реактивної артилерії.
Місцеві зібрали всі артефакти довкола і хотіли відкрити музей, який поки що на стадії розробки. Всі речі тримають в одному приміщенні. Андрій показує все, що вдалося зберегти: частини від танків, ящики від снарядів, пакети з-під сухпаїв, навіть прилади хімічної розвідки з 1960-х.
Скільки точно людей тримали в "Континенті", сказати важко: Андрій Страховський говорить про кілька десятків. І жоден із них нині не хоче говорити з журналістами і згадувати травматичні події трирічної давнини. В архівному відділі Бучанської міської ради взагалі не називають точної цифри, коли йдеться про цивільних, якими могли прикриватися росіяни.
"Це величезний комплекс. Хтось був там кілька днів і евакуювався, хтось поїхав пізніше. Хтось лишився. Але там росіяни робили все те ж саме, що і в інших місцях: грабували, катували, вбивали. Взагалі, у їхніх діях не варто шукати логіки: у нас найменшому загиблому у громаді – рік і сім місяців. Найстаршому – 100 років. Через росіян люди гинули не лише від вогнепальних поранень, але й від відсутності допомоги. Хтось помер від втрати крові, у когось були проблеми із серцем і їм не змогли помогти", – розповідає Бартків.
Він переконаний: окупація Бучі – один із найбільш ретельно зафіксованих воєнних злочинів росіян, оскільки збереглися відео з камер спостережень. Та й місцеві, не завжди розуміючи ризики, фотографували й знімали росіян. А вже під час відступу окупанти губили свої документи, в яких, зокрема, були й імена особового складу.
Всю можливу й доступну інформацію Ігор Бартків збирає й систематизує в архів, яким ділиться з поліцією.
Станом на березень 2025 року спільно з Нацполом вдалося ідентифікувати понад тисячу окупантів, причетних до злочинів у громаді. І подеколи можна встановити не лише місця дислокації російських штабів, але й російських військових, які убивали людей. Як, наприклад, це зробили журналісти з New York Times, знайшовши росіян, які розстріляли бійців територіальної оборони на вулиці Яблунській.
Ще більше можна було би дізнатися із судових засідань. Особливо тих, де судять російських військових. Втім, тут з'являються типові проблеми української судової системи: нестача суддів, часу або й бажання розглядати справи.
Наприклад, у січні 2025-го Ірпінський міський суд, який розглядає справу Карташева, почав розгляд спочатку. Оскільки змінилася колегія суддів. Перед тим в обвинуваченого росіянина змінився адвокат – нині його інтереси представляє адвокат із центру безоплатної правової допомоги Микола Мотрук.
Наступне засідання відбулося аж за два місяці, 17 березня – всі попередні перенесені з тих чи інших причин. І під час того засідання суд на вимогу адвоката Карташева, пославшись на Женевські конвенції пішов у закритий режим роботи. Тобто тепер туди не пускають ані журналістів, ані жителів Бучі й Ірпеня.
Офіційно – нібито через публікацію імен і прізвищ обвинуваченого і його адвоката. У своїй ухвалі суд послався на те, що Карташеву погрожували.
Під час перерви у засіданні ми спробували уточнити в росіянина, чи справді є якісь ризики. На що сам обвинувачений відповів, що "просто не хоче, щоб його показували". З аналогічним питанням під час перерви ми зверталися і до Миколи Мотрука, але адвокат Карташева від коментарів відмовився.
В Україні немає прецедентного права, втім певні рішення судів можуть ставати прийнятною практикою. І закриття судових засідань щодо російських окупантів для людей, які страждали від цих самих окупантів – питання дискусійне. Оскільки ставить питання: наскільки право російського військовополоненого, обвинуваченого у воєнному злочині, вище за право громади бачити справедливий суд.
*Довідково: за даними архівного відділу Бучанської міської ради, станом на березень 2025 року вдалося ідентифікувати 581 вбиту людину громади. Ще 48 людей – не ідентифіковані і поховані на кладовищі під номерами. 37 людей з Бучанської громади досі є зниклими безвісти. Іще 34 перебувають у російському полоні.
Автор: Стас Козлюк
Редактор: Євген Будерацький