| ПУБЛІКАЦІЇ |
Попередження від автора:
Перегляд світлин на великому моніторі може викликати духи предків і сльози вдячності всім,
хто боронив і боронить українську ідентичність. Зі зброєю чи без
До появи петлюрівців і бандерівців українофоби минулого лякали публіку "мазепинцями". І в чомусь мали рацію.
"Український рух є для Росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи, взяті разом, – писала 1911 року газета "Кієвлянін". – Мазепинський рух намагається зруйнувати єдність русского народу, зруйнувати великодержавність Росії. В Галичині готується небезпечний антирусский осередок, полум'я якого може перекинутися по всій Малоросії".
Перед розпадом Російської імперії лякалки імперців почали збуватися. Навесні 1915 року вперше від часів гетьмана Мазепи російська армія зустріла не окремих бунтівників, а вишколені, політично підковані українські підрозділи.
В боях за гору Маківка на Львівщині в складі австро-угорської 55-ої піхотної дивізії проявили себе частини легіону Українських січових стрільців (УСС).
По суті, вони повторили міфологізований подвиг мешканців сусідньої від Маківки Тухлі, оспіваний Франком у "Захарі Беркуті". За переказами, у XIII столітті карпатське плем'я Тухлі зупинило монголів на шляху до Європи. Тепер галичани-січовики зірвали стратегічний план росіян вийти на Угорську рівнину.
Після тієї перемоги "усуси", як їх називали, крокували далі. З українськими книгами, піснями та європейською зброєю.
2010 року до 95-річчя перемоги на Маківці президент Віктор Ющенко підписав указ про вшанування УСС. У Москві відреагували миттєво. Спікер Держдуми Російської Федерації Боріс Гризлов заявив про "недружній", "кон'юнктурний" крок, що "нав'язує курс на перегляд спільної історії".
До вторгнення РФ і чергової спроби росіян "остаточно вирішити українське питання" залишалось чотири роки.
"Нас об'єднують багатовікові історичні та культурні зв'язки", – казав Гризлов. Але поодинокі ентузіасти робили справу, що доводила зворотне.
69-річний Василь Лопух з Тернопільщини, який у 1990-х емігрував у США і працював директором адміністрації тамтешнього Наукового Товариства імені Шевченка в Америці (НТШ-А), понад 10 років оцифровував світлини, зроблені січовиками.
Віднедавна фотоархіви з'явилися у відкритому доступі. Викладено тисячі карток – з обличчями епохи, українськими містами, містечками, сільським побутом початку XX століття.
"Коли я починав працювати в НТШ-А в Нью-Йорку, там стояли шухлядки з дуже гарними, лакованими скриньками, – розповів "Українській правді" дослідник. – Вони були жовтуватого кольору, з бронзовими ручечками. В них знайшлося, здається, 29 кліше – фотонегативів на склі.
Я запропонував президії Товариства оцифрувати матеріали. Отримав 1500 доларів на потужний сканер, і робота почалась".
Всього в архівах НТШ-А зберігалось 1200 негативів на склі та декілька сотень фото. Василь Лопух обробив ще 3000 кліше з Українського Музею та Бібліотеки в місті Стемфорді, штат Коннектикут. А також декілька сотень, що були в Українському Музеї Нью-Йорка.
[BANNER5]
Вони зустрілися 16 квітня 1918 року. Січовики з підавстрійської України із запорожцями полковника Болбочана. Карпати зі степом. Європейська дисципліна з козацьким завзяттям.
Це сталося після звільнення від більшовиків Запоріжжя, тодішнього Олександрівська. Мить взаємної недовіри – і тих, хто був присутній на зустрічі, охопив екстаз.
У споминах стрільця Андрія Кігічака, що їх у 1970-х публікувала в США діаспорянська преса, ейфорія від злуки виглядала так: "З дива не можна було вийти – чи це привид, чи дійсність".
Запорожці дивувались українській мові та пісням в австрійському війську. Натомість усуси дивилися на запорожців як на міфічних героїв, від яких віяло прадідівською традицією.
"Мовчи, бачиш тих козаків з оселедцями? – шепотіли у натовпі галичани, писав Кігічак. – Ніби на образку (на іконі – УП). Старшини голови потратили, бо Україну Велику бачать".
Ще один учасник подій Іван Рахальський згадував, що сердешні й відчайдушні запорожці були першими реальними козаками-воїнами, яких стрільці зустріли в Україні.
Саме такою уявляли вони батьківщину. Завдяки Шевченку, пісням, молитвам, що їх знали з дитинства. Але побоювались, що цієї України там, під кількасотрічною владою Росії, вже не існує.
Почавши в 2000-х сканувати архіви в Нью-Йорку, Василь Лопух пережив потужні емоції. Це була суміш смутку й радості.
Кандидат економічних наук, колишній викладач, доцент Тернопільського педагогічного університету, дослідник згадував все, що чув про УСС з дитинства.
"Я не є історик, – каже він. – Обізнаність моя щодо січових стрільців – в основному результат роботи з архівами. Але, звісно, змалечку я знав про січовиків, хоч і поверхнево. Бо, вочевидь, у радянській школі про це не вчили.
[BANNER1]
Василь Лопух народився в Заліщиках на Тернопільщині 1956 року. Там, вдома, часто чув про українських воїнів. "Це не було чимось утаємниченим, – згадує він. – В Галичині співали стрілецьких пісень на родинних святах і зібраннях. Були живі ще люди, які брали участь у визвольних змаганнях".
З величезним масивом інформації Василь працював у вільний час. Сканування декількох негативів займало 20–25 хвилин.
"Але складність не в самому скануванні, – розповідає він. – Підготовка негативів – дуже кропітка робота. Скло треба було вручну почистити від пилу. Або від грибка – він був вже сухий, мертвий, але все одно треба було його позбутися".
"Деякі негативи мали написи безпосередньо на склі, – пояснює Василь Лопух. – Деякі мали обгортки з воскованого паперу, як для цигарок, з написами, зробленими олівцем.
Все це треба було переносити в таблицю, бази даних. Потім перекласти кліше у безкислотні конверти і спеціальні архівні коробки".
Крок за кроком, рік за роком Василь Лопух повертав справжню історію.
"Я дивився на ці обличчя. То була сильна генерація молодих, дуже гарних людей. Таких самих, що воюють сьогодні за Україну.
Зараз це може здаватися смішним, але я вдивлявся у вчищене до блиску взуття офіцерів і солдатів УСС. Мене пробирав подив і навіть холод, коли я бачив, як вони сидять взимку у чоботах і шинелях у тих шанцях (окопах – УП).
Я і раніше мав особливий респект до нашого війська, а сьогодні – особливо".
Хтось на фото читає німецьку пресу на позиції. У когось з офіцерів на столі портрет Франка, а ще газета "Діло" – український щоденник, що виходив на Галичині від 1880 року.
Один грає на флейті в окопі, другий – на сопілці в офіцерській квартирі. Третій малює портрети побратимів. Є і такі, що пригощають полонених росіян кавою.
"Окрім того, що вони прекрасно воювали, українське стрілецтво було дуже романтичною, інтелігентною, освіченою армією", – зазначає Василь Лопух.
Коли в складі австрійської імперської армії стрільці з'явилися на підросійській Україні, культура та політосвіта пішли у зросійщені маси.
Січовики пропагували самостійність. На Херсонщині, як згадувала Софія Тобілевич, акторка, дружина Карпенка-Карого, вони роздавали літературу, створювали осередки "Просвіти", театральні гуртки. Проводили вистави.
[BANNER2]
Засновували "Січ" – першу україньску газету в Херсоні. Разом із воїнами Болбочана зібрали гроші для української читальні в селі Приморське на Запоріжжі.
У 1954 році часопис "Червона калина" в Нью-Йорку опублікував спомини Софії Тобілевич:
"З прибуттям сюди Січових Стрільців затихли по селах п'яні оргії та бешкети, затихли напади, злочинства та сваволя, замовкли дикі сварки та вистріли. Натомість лунали стрілецька пісня та веселий сміх дівочий".
Що було до створення Богом світу, Біблія не каже. Але якою була Україна до того, як її нібито створив Ленін, розповідають світлини 1914–1919 років.
На них синьо-жовті прапори. Портрети Шевченка. Вишиті сорочки, намиста та пишні спідниці. Кожухи і кучми. Респектабельні костюми та жіночі наряди міської інтелігенції.
На фото – люди зі спільною давньою історією, розділені двома імперіями. Різного достатку, політичних поглядів (але переважно без них). Однаково релігійні. Працьовиті.
Дерев'яні церкви або муровані храми. Хати – побілені. Дерев'яні, мазані. Великі, малі чи зовсім бідні.
Простота та впорядкованість селищ і містечок. Архітектура Одеси, Києва і Львова. Обстріляний більшовиками, а потім вщент знищений мазепинський собор, на місці якого побудують київський палац піонерів і готель "Салют".
"Рідний брат моєї бабки служив в австрійському війську, – згадує Василь Лопух. – На жаль, він так давно помер, що я знаю тільки, що він служив. Я пам'ятаю його такі класичні, типові вуса.
Ще один, двоюрідний брат бабки також був у війську. Від нього залишився тільки невеличкий скляний келих, що переходив з рук у руки, і тепер він в мене тут, у США.
Гарний келишок, трохи більш ніж стограмовий. З емблемою".
Без поваги до коріння чи бодай звичайної допитливості людська пам'ять слабша за скло, з якого зроблено столітні фотонегативи УСС. Тендітніша за родинний келих Василя Лопуха.
[BANNER3]
"Раніше Наукове Товариство імені Шевченка було поруч з Польським інститутом імені Пілсудського, – каже він. – Я до них часто заходив. Бачив, що Польська держава надавала гранти, відправляла у Нью-Йорк науковців, забезпечувала технікою.
Польща про такі речі дбає, бо хоче добре вписати себе в світову історію.
Наші ж архіви в Америці, наукові, культурні інституції з набуттям Україною незалежності продовжують працювати на ентузіазмі. За рахунок коштів діаспори і пожертв".
Євген Руденко – УП