| ПУБЛІКАЦІЇ |
Іван Уривський – режисер, із іменем якого асоціюється сучасний український театр.
Фрагменти його вистав стають вірусними в соцмережах. Побачити їх наживо – справжній виклик, ажде квитки розлітаються зі швидкістю світла.
У чому секрет такого успіху? Однозначної відповіді на це запитання сам Уривський не має. Єдине, в чому впевнений, що створює свої вистави у любові.
"Це – психологічно непростий шлях. Є глухі кути, у яких ти опиняєшся. Тому, щоб дійти до любові, треба постаратися всім. Для мене дуже важливий момент кайфу, який ми отримуємо в результаті. Цю емоцію мають відчути усі у команді: як актори, так і технічні працівники. Тільки тоді це задоволення відчує від вистави і глядач", – каже Уривський.
У 2024 році за постановку "Конотопської відьми" він став лавреатом "Шевченківської премії".
Під час своїх вистав Уривський спостерігає за реакцією глядачів у залі. Емоції, які бачить, не завжди схвальні. Інколи аудиторія висловлює обурення чи вдається до хейту. Але для режисера важлива кожна думка.
"Театр з першого разу може не сподобатися. І це – нормально. Ти можеш багато цікавого прочитати про виставу, почути багато схвальних відгуків, але все одно це буде не твоя вистава. Треба знайти свою, а це непросто: тобі або пощастить з першого разу, або доведеться ще кілька разів спробувати. У театрі, якщо ти не кайфуєш – дуже погано. Але якщо ця емоція – коли тебе щось обурило чи захопило, це круто. Дайте театру три спроби", – радить Уривський.
Чому під час війни він відчуває більше бажання творити? Що його найбільше надихає і найбільше дратує в сучасному українському театрі? Та як це – стати заручником своєї найуспішнішої вистави?
Про це "Українська правда" поговорила з Іваном Уривським. Нижче скорочена версія його історії.
Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
Був час, коли я був дуже темним режисером, драматичним, серйозним, без жодного жарту. Мене дратував сміх у залі. Війна це змінила. Зараз майже всі мої вистави – комедійні.
Раніше я був дуже егоїстичний щодо театру, робив завжди все для себе. Зараз я почав більше помічати глядачів навколо: хто вони, як сприймають виставу. Мені хочеться з ними спілкуватись, вибудовувати з ними діалог. Це усвідомлення того, що в залі є люди, що я роблю виставу не тільки для себе, прийшло до мене за останні три роки насправді.
Зараз, під час війни, мені хочеться створювати ще більше вистав, ніж будь-коли.
[BANNER5]
Звісно, є речі, на які ми не можемо впливати. Наприклад, один склад акторів вже втретє не може дограти виставу "Марія Стюарт", бо повітряна тривога триває більше години і показ переноситься. Але люди все одно приходять. Приходять втретє подивитись виставу від початку.
Люди повертаються в театр після тривог, після обстрілів. Так само актори йдуть на репетицію, а технічні служби – обслуговувати виставу. Це дуже важливий елемент єднання.
Театр, який я бачу за кордоном, поки що у нас не приживеться, тут його не сприймуть, наші люди до нього ще не готові. У нас досі голе тіло на сцені чи мат викликає сміх та ніяковість. Із цим треба працювати, працювати ніжно.
Європейський театр певною мірою жорстокий. І мені це подобається. Мені подобається такий театр – із жестю, трешем та відкритими темами. І для мене "Конотопська відьма" – крок, завдяки якому я можу готувати людей до того, що театр може бути інший.
Першою виставою, яку ми зробили в театрі Франка після початку повномасштабної війни, стала "Калігула". Це дуже актуальна тема про диктатуру. Я вважав, що саме такі жорсткі та серйозні вистави треба робити, але боявся, що глядачу, який приходить у театр відволіктись, це не буде потрібно. Утім, "Калігула" знайшла свою аудиторію: за ці майже три роки ми вже відіграли 100 вистав, і на неї досі є попит.
Після "Калігули" мені захотілося змінитися, спробувати показати іншу реальність. Так з'явилась "Конотопська відьма". На перший погляд, ця вистава – розважальна, але навіть у ній є деталі, які говорять про війну, підіймають актуальні питання сьогодення. Просто це зашифровано в таку комедійну історію. І це теж спрацювало.
У той момент мені здалося, що так треба робити і далі. Так з'явилась вистава "Хазяїн". Вона теж на важливу тему – тему корупції, але розкриває її через дещо гротесковий формат, вичурний.
У своїх останніх роботах я пішов у іронію, і мені здалось, що я починаю втрачати зв'язок із реальністю. Тому я захотів поговорити у своїй виставі про війну. І мені чомусь здалося, що саме вистава Шекспіра "Макбет" зараз дуже потрібна. Я розумію, що, можливо, вона не приведе стільки глядачів, як "Марія Стюарт" чи "Хазяїн", чи "Конотопська відьма", але вона на часі.
Кожна вистава – це крок до чогось нового для мене. Але зараз я став заручником вистави "Конотопська відьма".
Вона захопила дуже багато простору. Я не пам'ятаю, щоб із іншими виставами таке відбувалося. Але це сталося, і я нічого з цим не можу зробити.
Для мене це – велика відповідальність Я зараз часто думаю: "Чи хотів я цього?","Чи правильно презентував себе і театр?", "Чи правильно повів людей?", "Можливо, я плутаю їх, і це не справжній театр?".
З іншого боку, приємно бути заручником "Конотопської відьми", бо вона приводить до театру дуже багато людей: людей, які ніколи не були в театрі, чи вже забули про нього. Це кайфово. Я дуже вдячний цій виставі. І сподіваюсь, що театр теж їй вдячний, бо, наскільки я розумію, вона приносить дуже багато грошей.
[BANNER1]
Нового глядача я почав помічати після вистави "Калігула". Загалом мені цікаво, хто приходить у театр, як реагує на те, що бачить на сцені. Люди різні і в цьому кайф.
Багатьох людей приводять у театр тік-ток та інстаграм, які інформують та заохочують глядача, тому їх не можна ігнорувати. Але, напевно, тільки в нашій країні так ативно знімають вистави на мобільний у театрі. У світі я такого не зустрічав, там це жорстка заборона і тебе за таке навіть можуть вивести із зали.
Ще одна тема – запізнення, які кожного разу стають частиною вистави, бо, щоб когось пропустити, підіймається увесь ряд, це бачать актори і це вже не та енергетика. Це неповага не лише до акторів, але і до тих, хто прийшов із тобою до театру.
Тому я хочу бодай одну виставу провести, згідно з написом на квитку: "Після третього дзвоника вхід до зали заборонено". Запізнився? Приходь наступного разу. Розумію, що нарвусь на велику хвилю хейту, що будуть скандали, що люди можуть погрожувати.
Але якось я дивився виставу одного зі своїх найулюбленіших режисерів – Роберта Вілсона. Там така красива вистава! Я б усю її зняв! Але у залі – жодного телефону. Жодного! Бо всі поважають одне одного. Сподіваюся, ми теж до цього колись прийдемо.
Дисципліна в театрі потрібна, бо якщо з нею не працювати, на вистави все більше будуть запізнюватися, а в залі все більше лунатимуть дзвінки мобільних і зніматимуть на телефони.
[UPCLUB]
Нещодавно я зайшов на "Конотопську", а людей 10–15 – знову з фальшивими квитками. Мене це обурює.
Я думав, що перекупи квитків на вистави зникли, а виявилось, що ні. Ми боремося з ними: продаємо квитки через "Дію". Це класна історія, хоча за неї на нас вилилось багато бруду. Людям, знаєте, треба все похейтити. Без цього неможливо. Із цим я зіштовхуюсь дуже часто.
Наприклад, мене звинувачують у відсутності квитків на "Конотопську", хоча я до цього взагалі не маю стосунку! Я не ставлю ціни на квитки, не організовую гастролі. Я просто режисер вистави, який має відповідальність за її творчу складову. Але роман між хейтерами і "Конотопською" закрутився настільки, що я часто опиняюсь крайнім.
Окрема історія – фальшиві вистави.
Звісно, "Конотопська відьма" – назва, яку ти не можеш монополізувати. Але коли люди відчули, що вона приносить гроші, то з'явилась "Конотопська відьма", яка взяла наші фото і так хитро все написала, що навіть не одразу зрозуміло, що це інша вистава. Є чимало випадків, коли люди ішли на неї з думкою, що це та сама "Конотопська відьма". Вона вже три рази об'їздила Україну, хоча ця вистава, судячи із відгуків, просто на коліні зроблена.
З іншого боку, багато глядачів не хоче розбиратись, де яка "Конотопська відьма", їм все одно. Можливо, те, що вони просто прийшли в театр, це вже плюс. Але все одно обманювати їх і показувати якусь халтуру – це злочин.
Взагалі халтура в театрі – це злочин.
Для мене злочин перед глядачем – навіть тоді, коли моя вистава їде на гастролі, а я не можу її показати так, як показую у себе вдома, бо там інше світло, інша сцена. Я починаю думати, що обманюю людей.
Я розумію, чому зараз ставиться багато "Конотопських відьом", але коли вони починають асоціюватись із нашою виставою, мені це не подобається, бо я ніби стаю відповідальним за них теж.
[BANNER2]
Я пам'ятаю свій перший хейтовий коментар: напис "Х*йня!" і фотка з вистави. Це був, мабуть, 2016 чи 2017 рік.
Загалом хейт щодо мене був завжди невеликий. В основному постановки хвалили. Але в якийсь момент я відчув, що хейту стає все більше і більше.
Я люблю збирати ці коментарі. Інколи були якісь дуже кумедні домисли і погрози. Хтось, наприклад, написав, що мені "Варто лікуватись у психлікарні". Щось мене зачіпає, щось смішить.
Наприклад, нещодавно в соцмережах завірусився фрагмент із "Марії Стюарт", коли Мортімер знімає з неї колготки. У якийсь момент він починає облизувати її ноги, підіймається все вище і вище... Така мінімальна еротична сцена, але я про неї начитався такого!
Розумію, що не можу подобатися всім. Але я люблю свого глядача: і того, кому заходять мої вистави, і того, хто ненавидить мене.
Є люди, які писали про мене жахливі речі, а тепер пишуть, що мої вистави класні. А є ті, хто навпаки зізнавався у любові до моєї творчості, а зараз кажуть, що вона – "повна маячня". Це теж круто. Мені це подобається, це важливо для вистави.
На жаль, наша українська класика не так розлітається по світових театрах, як російська. За кордоном у будь-якому європейському театрі таких постановок просто навалом: Чайковський, Чехов, Достоєвський – їх ставлять, ставлять і ставлять…
Наприклад, у Празі, де люблять і підтримують Україну, мене на повному серйозі, від щирого серця запрошували на виставу "Війна і мир". Вони просто не розуміють, що зараз це недоречно.
[BANNER3]
Ми намагалися боротися з російським впливом, відмовлятися від багатьох хороших фестивалів, тому що там були росіяни. Але у якийсь момент я зрозумів, що ми то відмовляємося, але нічого ж не змінюється, навпаки – стає все більше і більше російської драматургії, російської музики за кордоном.
І я подумав, що нам треба насамперед представляти і показувати себе і те, що в нас є. Інколи це дуже складні домовленості про виступи. Але нам треба зміцнювати свої позиції на європейській театральній мапі.
Росія роками вкладала у цій сфері гроші, фінансувала гастролі та постановки. А ми – ні, хоча насправді у всі часи незалежної України у нас були круті режисери і класні вистави, нам було що показати. І тому ми це маємо надолужувати зараз.
Софія Середа, УП