| ПУБЛІКАЦІЇ |
"Somoza may be a son of a bitch, but he's our son of a bitch", – немає жодних доказів, що Франклін Рузвельт насправді говорив щось подібне про нікарагуанського президента Анастасіо Сомоса. Проте в другій половині ХХ століття вираз "наш сучий син" міцно увійшов до політичного лексикону для позначення недемократичних, але корисних союзників.
В епоху Холодної війни існувало безліч політичних режимів, які не надто зважали на права людини, але активно протидіяли комуністичній експансії – і цінувалися на Заході саме за це.
Франсіско Франко в Іспанії та Антоніу Салазар у Португалії. Диктатура полковників у Греції та військовий уряд у Бразилії. Кастільйо Армас у Гватемалі та революційна урядова хунта в Сальвадорі. Августо Піночет у Чилі та Альфредо Стресснер у Парагваї. Лон Нол у Камбоджі та Таном Кіттікачон у Таїланді. Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу в Південному В'єтнамі. Лі Син Ман і Пак Чон Хі в Південній Кореї.
"Своїх сучих синів" у різних куточках планети поєднувала низка характерних рис:
Сьогодні комуністичної загрози в колишньому вигляді не існує. Зате є російська загроза, яку колективний Захід відчуває дедалі виразніше. Є Україна, яка вже третій рік протистоїть військовій машині РФ.
Людство вступило в епоху нової холодної війни, яка ризикує перерости в Третю світову, і наша держава ще має знайти власне місце в цій новій реальності.
[BANNER1]
Незалежна Україна – це частина демократичного західного світу? Чи ми – країна-фронтир і країна-щит, що прикриває собою демократичний західний світ?
Україна воює за те, щоб бути такою ж ліберальною державою, як нинішні члени Євросоюзу? Чи завдяки українському опору Європа може залишатися ліберальною – але ж у самих українців інший шлях?
Колективний Захід має право вимагати від нас вірності демократичним цінностям? Чи Захід може і повинен заплющувати очі на українські проблеми з демократією та правами людини, оскільки Україна виконує найважливіше завдання військового стримування РФ?
До російського вторгнення 24.02.2022 не було й мови про те, що ми можемо стати для західних партнерів "своїм сучим сином". Але що довше триває масштабна агресія РФ, і що жорсткіший ворожий тиск, то активніше наша держава вдається до обмеження прав і свобод громадян.
І тепер сценарій поступового відходу України від демократії вже не видається чимось немислимим. Це один із можливих варіантів нашого майбутнього.
Ймовірно, деяких мешканців Печерських пагорбів цілком влаштувала б роль Києва як "свого сучого сина": це забезпечило б українському керівництву більшу свободу дій за збереження фінансової та військової підтримки ззовні. А для частини праворадикальних комбатантів це взагалі був би ідеальний варіант.
Стати "своїм сучим сином" ще не означає уподібнитися до якогось безнадійного Сальвадору чи Гондурасу.
Якщо вже в Україні сперечаються про "корейський сценарій" завершення військових дій, то доречно згадати, що з 1950-х до 1980-х Республіка Корея теж підпадала під визначення "свій сучий син".
[BANNER2]
Після Корейської війни корумпований режим президента Лі Син Мана повністю залежав від фінансової підтримки США, але не намагався наблизити країну до американських демократичних стандартів. Хоча вибори в Південній Кореї відбувалися регулярно, вони супроводжувалися грубими порушеннями та силовим придушенням опозиції.
1956-го опозиційному політику Чо Бон Аму таки вдалося набрати 30% голосів. Цей несподіваний успіх не дуже сподобався Лі Син Ману. До справи взялися підконтрольні президенту спецслужби: і, звісно, Чо Бон Ам виявився північнокорейським агентом. 1959-го занадто популярного опозиціонера стратили за звинуваченням у роботі на КНДР (посмертна реабілітація відбулася у XXI столітті).
Президент Пак Чон Хі, який прийшов до влади в результаті військового путчу, досяг успіху в боротьбі з корупцією та економічній модернізації. Але від стандартів західних демократій Республіка Корея була далекою.
Якщо в 1960-х Пак ще перемагав на конкурентних виборах із використанням адмінресурсу, то в 1970-х за нього голосувала колегія виборців на безальтернативній основі.
Лідер демократичної опозиції Кім Де Чжун – майбутній президент та нобелівський лауреат – емігрував до Японії. Проте 1973-го південнокорейські спецслужби викрали його з готелю в Токіо і вивезли до Кореї човном.
Опозиціонеру загрожувала фізична ліквідація, але його врятувала єдина людина в Сеулі, з якою рахувалося південнокорейське керівництво: посол США Філіп Хабіб.
[BANNER3]
Звичайно, при всьому цьому південнокорейські порядки були набагато м'якшими за північнокорейські – з концтаборами, обожнюванням вождя і повною ізоляцією від зовнішнього світу. Президентові Пак Чон Хі приписують такий вислів: "Країна живе в умовах постійної військової загрози з боку комуністичного режиму Північної Кореї. Ігнорувати ці історичні умови та намагатися сліпо копіювати іноземну політичну систему – значить, загрожувати самому існуванню нашої держави".
Варто замінити "комуністичний режим Північної Кореї" на "фашистський режим Російської Федерації" і під цими словами підпишуться чимало наших співвітчизників. Але якщо в майбутньому Київ справді піде шляхом Сеула 1950–1970-х, то виникне неминуче питання: а як бути з євроінтеграцією?
Холодна війна породила низку міжнародних організацій та військово-політичних блоків, які дозволяли "своїм сучим синам" співпрацювати зі зразковими демократіями.
Серед засновників НАТО були присутні й стовпи лібералізму на кшталт Данії чи Люксембургу та авторитарна салазарівська Португалія.
В Організації американських держав – OAS – демократичні Сполучені Штати були сусідами з правими диктатурами; виключили звідти лише Кубу після захоплення влади комуністами.
В рамках SEATO – Організації договору Південно-Східної Азії – США, Австралія та Нова Зеландія взаємодіяли з Таїландом, Філіппінами та Південним В'єтнамом.
Але де "своїх сучих синів" ніколи не шанували, то це в об'єднаній Європі. Хоча Європейська економічна спільнота – предтеча Євросоюзу – була створена в розпал Холодної війни, там не знайшлося місця ні для Іспанії Франко, ні для Португалії Салазара.
[BANNER4]
У 1960-х іспанську заявку про приєднання до ЄЕС відхилили саме через проблеми з демократією. Греція 1961-го стала першою країною, що приєдналася до ЄЕС як асоційований член, проте після військового перевороту в Афінах 1967-го її членство було призупинено. Ну а історія безплідних переговорів ЄС із Туреччиною в XXI столітті відома всім.
Припустимо, екзистенційна загроза з півночі таки підштовхне нашу країну до відходу від демократії та лібералізму. У такому разі в Києва теоретично залишаться два шляхи.
Або Україна має пожертвувати євроінтеграцією, підмінивши її іншими формами співпраці з колективним Заходом. Відмовитись від курсу, який за довгі роки встиг стати українською національною ідеєю. Відмовитися від мрії, яка надихала нас і 2004-го, і 2014-го, і 2022-го.
Або ж Україні доведеться зробити те, що ще не вдавалося нікому в історії: стати "своїм сучим сином" для об'єднаної Європи. Переконати Європу в тому, що нашу невідповідність до демократичних та ліберальних стандартів цілком можна пробачити. І що для Києва можна і потрібно зробити виняток з огляду на український внесок у захист європейців від кремлівської орди.
Сьогодні це виглядає абсолютною фантастикою. Щоправда, 24.02.2022 продемонструвало, що в наш час навіть найфантастичніші сценарії мають шанс на реалізацію.
Михайло Дубинянський