Українська правда

ПУБЛІКАЦІЇ

Вся людська історія – це історія страху і його подолання – еволюційний біолог Ігор Дзеверін
11.01.2022 05:30
Аби наблизитися до розуміння того, звідки у страху ростуть ноги, "Українська правда" поговорила з еволюційним біологом, завідувачем відділу еволюційної морфології Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена Ігорем Дзеверіним.

Крилаті нічні створіння з чотирма лапами і зубами, яких зазвичай птахи не мають.

Літають, але не на крилах.

Висять, чіпляючись одне за одне, тому нагадують виноградне гроно.

Лячно?

Приблизно такий опис мають кажани в Абердинському бестіарії, складеному в XII столітті. В Середньовічній Європі вони стали уособленням всього лиховісного. У страху очі великі.

Здавалося б, де Середньовіччя, а де ми. Та останніми роками імідж цих ссавців тільки погіршився.

Мабуть, всі вже вивчили, що кажани є природним резервуаром для вірусів. Саме вони були першими підозрюваними в розповсюдженні SARS-Cov-2. Тож у свідомості багатьох, безвідносно до правди, вони тепер міцно пов’язані з ковідом та пандемією, яка вже сама по собі поросла чималою кількістю страхів.

Кажани – ілюстрація того, як людей захоплює страх, об’єктивний або ж геть ірраціональний. 

Ми боїмось. Чого? Чого завгодно. Від безробіття і зростання цін до кліматичних змін, хвороб, війни. У кожного свій набір фобій. Просто зараз, коли я складаю ці слова у речення, намагаючись бути хоч трохи іронічною, десь вглибині відчуваю той самий страх. Перед майбутнім, яким його малює моя уява.

[BANNER1]

Страх дозволив нам вижити серед хижаків та інших небезпек. Іноді він паралізує, не даючи рухатися далі. Іноді рятує. Іноді загрози реальні, а іноді уявні. Так чи інакше, кажуть, що страхам варто дивитися в очі, щоб їх приборкати. Але ми вирішили піти далі і подивитися в корінь.

Аби наблизитися до розуміння того, звідки у страху ростуть ноги, "Українська правда" поговорила з еволюційним біологом, завідувачем відділу еволюційної морфології Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена Ігорем Дзеверіним.

До речі, об’єктом його досліджень є якраз кажани, а саме нічниці. Нічого страшного, лише збіг. 

Ігор Дзеверін: Серед кажанів вампіри поширені тільки у Південній та Центральній Америці. І навіть відомі своєю альтруїстичною поведінкою
Всі фото: Назарій Мазилюк

"В емоційній сфері ми, мабуть, взагалі не відрізняємось від неандертальців"

– Розберемося для початку, чому люди так демонізують кажанів?

– Наші творчі здібності настільки великі, що ми здатні вигадати найнеймовірніші жахи, яких потім самі ж і лякаємось.

Кажан – тварина проміжного світу. Ніби ссавець, ніби птах. Живе ніби вночі, ніби і вдень. Європейці відносили кажанів до ночі, тому в їхньому уявленні вони перетворилися на монстрів зі свити князя темряви, на символ відьом, сатани. Для європейської цивілізації – це вияв страху ночі.

Але іронія долі в тому, що наразі саме люди, які руйнують середовище існування кажанів, – головний їхній ворог. Ми їх боїмось, а їм треба найбільше боятися нас.

До речі, з точки зору східної культури з кажанами все навпаки. Вони вважаються ранковими істотами, що віщують перемогу дня над ніччю. Я бачив старовинні японські гравюри, і на них кажани зображені цілком позитивними персонажами. 

– Чому, коли ми говоримо про страх, виникають асоціації з чимось архаїчним?

– Думаю, це спадок античної та середньовічної християнської культури. В рамках цієї традиції досконала людина та, що може приборкати свої пристрасті.

Впоратися з ними не можуть лише варвари з позиції античної культури. Або дикуни та язичники з європейської точки зору не таких далеких часів. Або неандертальці та інші попередники з нашої еволюційної точки зору.

Згадайте, що писав Платон у діалозі "Бенкет". Сократ був байдужим до вина, майже ніколи його не пив, але коли вже таке траплялося, то міг випити більше за будь-кого. Проте п’яним він усе одно не бував, оскільки володів усіма своїми пристрастями.

Загалом логіка зрозуміла: досконала людина здатна придушити страх, гнів, агресію і діє завжди розумно, тому що розум вищий за будь-які емоції.

Але як біологу мені важко повірити, що розум та воля Сократа володіли його тілом аж настільки. Справа в тому, що ми схожі з усіма ссавцями, а від неандертальців з точки зору емоційної сфери то й, мабуть, взагалі не відрізняємось.

[BANNER2]

– Час спитати, що таке страх?

– Напевно, я би сказав, що це суб’єктивний стан, який сповіщає про загрозу безпеці. Відчуття страху важко уявити без високого рівня суб’єктивності. Аби чогось злякатися, треба мати модель самого себе у світі, а отже якусь хоча б елементарну самосвідомість.

Роботові можна поставити датчики температур і запрограмувати його так, щоб він не підходив до печі, газової горілки чи плити і не розплавився. Але навряд чи хтось скаже, що робот боїться розплавитися. 

Ігор Дзеверін: Спробуйте наздогнати таргана. У нього безумовно добре працює інстинкт самозбереження, але я не ризикну сказати чи відчуває він страх. Хоча в принципі поведінка у комах достатньо складна, і що там робиться в них у голові, ніхто до пуття не знає

Як реалізується у нас реакція страху?

– Якщо дуже спростити, поведінка хребетних, зокрема й наша, складається з трьох частин.

По-перше, це інстинкти і безумовні рефлекси – вроджені програми. Приміром, ми примружуємо очі, коли помічаємо, що просто на нас щось летить. Або можемо здригнутися через різкий звук.

Наступна частина – механізм умовних рефлексів і навчання дозволяє адаптуватися до змін у середовищі. Це дії, пов’язані з набуттям досвіду.

Третій поведінковий механізм – узагальнення і екстраполяція. Скажімо, гризун знає, що йому треба остерігатися гієн, отже, скоріше за все, він так само боятиметься гієноподібного собаку. Відчувши запах хижака чи знайшовши його сліди, тварина зрозуміє, що треба ховатися, навіть, не побачивши самого хижака.

Певні зародки розумової діяльності є у багатьох хребетних. У людини ж вона перетворюється на основу поведінки: мислення, вивчення світу довкола себе, побудова моделі реальності, в якій знаходиться місце навіть моделі самого себе.

Судячи з усього, емоційна сфера виникає на доволі просунутому етапі еволюції. І мені здається, саме для стимулювання всієї цієї системи безумовних, умовних рефлексів та мислення. Ми не просто розмірковуємо, як нам діяти, ми мобілізуємось завдяки емоціям.

– Той потік інформації, що ми зараз маємо, сприяє страхам?

– Ми отримуємо дуже суперечливу інформацію ззовні, з якої потім будуємо моделі. І є ризик набудувати собі щось тривожне і страшне.

До того ж в нас відбувається зіткнення різних інстинктів, так само, як протилежних спонукань і програм.

Хижак – великий ризик для тварини. Його можна помітити, легко запам’ятати, а отже ідентифікувати загрозу. Не думаю, що тварина здатна осягнути концепцію, приміром, інфекційної хвороби

Приміром, леопард напав на стаю павіанів. З одного боку, спрацює інстинкт захисту родини, і з іншого – самозбереження. Хто що вибере – це питання. Серед павіанів є і сміливі, і не дуже. Плюс ще тисне соціальна програма показати іншим самцям-павіанам, який я сміливий. Це теж важливий стимулятор поведінки. Тому, загалом, мавпи здатні захищатися від хижака.

Можлива й інша ситуація. Савана. Пасуться антилопи. Поруч відпочиває лев. Потім він вирішує перекусити і атакує найближчу антилопу. Поки він роздирає її, усі інші продовжують жити, ніби нічого не трапилося. Судячи з усього, у цьому випадку не втручатися – оптимальна для антилоп стратегія. 

[BANNER3]

"Перспективніше не позбуватися страху, а долати його"

– Ви сказали про побудови моделі реальності. Як це працює?

– Річ у тім, що світ не доступний нам напряму в жодному вигляді. Навіть картинка, яку ми бачимо, оброблена мозком.

Почнімо з того, що на сітківці картинка відображається догори дриґом. І чи не перше, що ми вчимось робити одразу після народження, то це перевертати картинку. Ми маємо відчуття, але побудова з них картини реальності – то вже робота мозку.

Це нагадує науковий метод індукції і дедукції. Наш мозок створює моделі світу за допомогою індукції, отримавши сигнали ззовні. А потім дедуктивним шляхом виводить, яким чином цю модель перевірити і перевіряє її.

Якщо все зійшлося (що до речі, не гарантує, що ми праві), то це дозволяє орієнтуватися в світі. І у найпростішому випадку ми будемо просто повторювати модель.

Приміром, олень звик ходити на водопій до однієї й тої ж річки. Він завжди там пив і не зустрічав вовків, тож і далі туди ходитиме. Його модель реальності це передбачає. Але, уявімо, що біля річки поселився хижак. Після першої ж зустрічі з ним, звісно, якщо оленю вдасться врятуватися, він почне ходити в інше місце. Так його модель буде постійно уточнюватися.

– Де тут місце страху? 

– Емоційна сфера, зокрема. Страх вмикається, як реакція на ці картинки для стимулювання подальших дій – чи треба бігти, чи нападати, аби знову повернути відчуття безпеки. А сама модель, я повторююсь, може збігатись з реальністю, або ж ні. 

Нам примарилось, що з темноти на нас вистрибне пантера, хоча насправді в кущах пробіг їжак. Ми почали будувати модель, почувши вібрації повітря, які сприйняли завдяки нашим вухам як звук, і зрештою злякались, бо мозок помилково змоделював собі пантеру.

[BANNER4]

– Як щодо витіснення страху?

– Це теж необхідна реакція, але так само вона може перетворитися на небезпечну.

Історія антивакцинаторства значною мірою і про це теж. Тут якраз спрацьовує програма умовних рефлексів. Люди звикають жити певним чином. Тож є два варіанти реакції на загрозу з огляду на те, що людину налякає більше: або зміна звичного способу життя, або гіпотетичний ризик захворіти і померти під час епідемії.

Для когось перемагає одне, для когось – інше. 

Ігор Дзеверін: Людина завжди може придумати собі правдоподібні пояснення і таким чином раціоналізувати поведінку

– Які біологічні корені таких поведінкових реакцій? Це свідчення якоїсь негнучкості?

– Навпаки, це і є вияв адаптивності.

Дуже багато поведінкових реакцій самі по собі адаптивні. Але якщо вони працюють неправильно або не до місця, то це стає негативним і загрозливим.

Сміливість і відвага – позитивні риси. Є багато прикладів, коли краще бути сміливим, не піддатися паніці і знайти оптимальну стратегію. Страх сам може стати джерелом стресу на додаток до тих причин, що його викликали.

Небезпеки тут очевидні, ми цілком обґрунтовано боїмося боятися, і в популярній літературі з психології знайдемо безліч тренінгів на тему "як позбутися страху". Хоча перспективніше не позбуватися страху, а долати його.

Сміливість – поведінкова адаптивна ознака, яка має потужне емоційне підкріплення. Коли людина знає, що не злякалася, вона пишатиметься собою і, ба більше, соціальна група захоплюватиметься нею.

Але іноді безстрашність ні до ладу, ні до прикладу. Скажімо, перебігати дорогу на червоне світло, щоби показати свою крутість.

"Немає жодного закону, який би гарантував нам рух від поганого до кращого"

– Чому людина боїться невизначеності?

– Уявіть, що ви йдете нашим інститутом і вас попереджають, що на третьому поверсі на вас чекає несподіванка. Чи захочете ви зазирнути на третій поверх?

– Може, і не так сильно як раніше (сміюсь).

– Насправді я можу раціонально пояснити нашу обережність у таких ситуаціях. Ми маємо чітку поведінкову програму і називається вона "ціна помилки".

Ціна помилки того, що ми очікуємо на хороший сюрприз, а він виявиться поганим, напевне, вища, ніж ціна помилки при протилежній ситуації. Тобто краще уникнути сумнівного успіху, але принаймні убезпечити себе від також цілком імовірних більш серйозних проблем. 

Ігор Дзеверін: На найпримітивнішому рівні є базовий інстинкт самозбереження. Про необхідність уникнення небезпек тварина може мати вроджене знання 

– Тобто ми більше орієнтовані на загрози, ніж на можливості?

– Уявімо собі шкільний урок, на якому вчитель викликає до дошки.

Для більшості учнів природнішим буде причаїтися. Кілька відмінників, для яких це прийнятний ризик, висловлять бажання відповісти. Хтось із принципу не тягне руку, тому що дорослий і нікого не боїться, навіть учителя. Але більшість надасть перевагу почекати, поки не викличуть. Навіщо зв’язуватися, хвилюватися. Краще посидіти тихо.

– Коли можливо, йдемо шляхом найменшого спротиву?

– Я би так відповів: ми обираємо просту модель, поки не доведено, що вона не працює. Коли вона не працює, ми починаємо шукати складнішу.

– Але ми не завжди здатні правильно оцінити серйозність ситуації.

– І тому краще перестрахуватися на всі випадки життя. Уникати ризику, коли тільки можливо. Пасивно-оборонна реакція на цьому і заснована. Саме тому краще нікуди не ходити ночами, а причаїтися. Це типова адаптивна і корисна модель.

– Як завжди, не без побічних ефектів.

– Звісно. Оскільки іноді вигідно причаїтися, а іноді краще діяти активніше, бо інакше ризикуєте залишитися без обіду і померти від голоду.

Якщо у нас в арсеналі є протилежні програми, то нам доведеться самим вирішувати, яку з них обрати – тікати чи нападати. Численні тварини, скоріше за все, мають якісь перемикачі рефлекторного характеру, у нас додається мислення.

Уявіть, що ми – арена, де постійно відбувається зіткнення різних інстинктів і програм, але все одно людина обирає, що робитиме. Це те, що Конрад Лоренц назвав "великим парламентом інстинктів". Так ми шукаємо, куди йти і як діяти.

Ігор Дзеверін: Обережність нікому в житті не завадила. Це та ж частина реакції пасивного затаювання

– Чи можна сказати, що глобально нами керує страх, адже ця емоція напряму пов’язана з виживанням?

– Його роль, звісно, велетенська. Але вся людська історія – це не тільки історія страху, проте й історія його подолання. До цього моменту людство якось справлялося, долало небезпечні меми і знаходило правильний шлях. Те, що досі у нас виходило, дає надію на майбутнє, але звісно не дає гарантій.

Немає жодного закону природи, який забороняв би нам залишитися на рівні бабуїнів або навіть на рівні амеби. Так само немає жодного закону, який би гарантував нам рух від поганого до кращого.

Це результат вибору, який ми робимо. І цей вибір нерідко пов’язаний і зі страхом, і з ризиком. 

[BANNER5]

"Здатність лякатися спадкова. Вибір, чого боятися, – результат навчання"

– Крім того, що ми маємо власні страхи, ще й переймаємо чужі. 

– Практично всю інформацію ми отримуємо через навчання. Велика роль навчання – це риса, що в людини проявилася найяскравіше, але вона притаманна будь-яким соціальним ссавцям та птахам. Не випадково ж кажуть "мавпувати", коли йдеться про наслідування, імітацію чиєїсь манери поведінки.

Усе наше життя засноване на культурних і соціальних естафетах. Я би сказав, що ми змогли створити цивілізацію не в останню чергу тому, що постійно мавпуємо.

Ігор Дзеверін: Побічний ефект мавпування – навчитися не тому, що треба. Чим і користуються маніпулятори в своїх інтересах. Подібних прикладів в історії людства і в культурі задосить 

Висока піддатливість навчанню забезпечується певними програмами: повторювати те, що роблять високорангові або старші особини, слухатися інших, спостерігати один за одним, переймати те, що робить сусід. Це гарне середовище для розповсюдження мемів. А найкраще розповсюджуються ті меми, що емоційно заряджені.

– Які культурні естафети страху можна навести як приклад?

– Існує думка, що людина має вроджений страх перед зміями та павуками. Не думаю, що це так. Можливо, це набутий мем, сформований культурою, який ми передаємо від покоління до покоління.

Або ж можна навести будь-які масові фобії. Антивакцинаторство, наприклад, чи страх перед ГМО.

Популярність релігії значною мірою зав’язана на тому, що вона експлуатує почуття страху перед гріхом та вічним покаранням.

– У чому еволюційне значення такої заразливості?

– Це передача досвіду, інформації від одного до іншого.

Ми мавпи, живемо в соціальному середовищі і заточені під те, щоб вчитися один у одного. Це надзвичайно добре в контексті шкільного чи професійного навчання і не дуже, якщо говорити про масові психози.

Здатність лякатися спадкова. Наш організм так влаштований, що ми вміємо боятися. Цьому нас вчити не треба. А ось вибір, чого треба боятися, – це результат навчання і не без побічних ефектів. 

Ігор Дзеверін: Фантомні страхи – результат того, що людина побудувала неправдиву картину світу, в якій, приміром, вакцина небезпечніша за епідемію 

– У контексті страху часто можна почути, що те, що нам колись дозволило вижити як виду, тепер створює суцільні проблеми. Трапляється так, що ми недооцінюємо реальні загрози, зате щиро боїмось чогось фантастичного, приміром, що нас полонять вишки 5g.

– Іноді вигадка лякає більше, ніж справжня небезпека, і заважає захиститися від цієї небезпеки. 

Можливо, що якийсь сигнал зовнішнього середовища ми неправильно зрозуміли або інтерпретували. І на цьому вибудували нашу модель. Коли настав час скорегувати її, то відфільтрували тільки те, що її підтверджує. Або взагалі вирішили вперто стояти на тому, що припущення і є реальність. 

У кризові часи, коли охоплює паніка, вмикається автопілот. Починають працювати інстинкти. Проте робити це нормально вони не будуть.

Інстинкти – адаптивна поведінка, результат природного добору, що виникла завдяки багаторазовому повторенню певних ситуацій у минулому. Тому і покладатися на них можна лише в ситуаціях, випробованих тисячоліттями.

Але ж ми говоримо про обставини, які ніколи не виникали. Для цього якраз і потрібне мислення. Адже насправді свою природу ми не подолаємо і нема куди дітися від набору інстинктів і поведінкових програм, якими нас забезпечила еволюція. Просто треба їх використовувати з розумом. Слухатися авторитету – чудова програма, якщо думаєш, кого слухаєш.

Звісно, моделі реальності, які ми будуємо, складніші за ті, що будував неандерталець. Наш мозок дозволяє якісно аналізувати реальність. Проте в дійсності ми недостатньо ефективно і не завжди користуємося механізмами, які в нас закладені.

Скажімо, думка людини, яку ми поважаємо або яка нам просто подобається, стає вагомішою за факти: навіщо думати, якщо вже все пояснили. Це серйозна проблема. Загалом, думати складно, обтяжливо і неприємно.

– До того ж енергозатратно. Але ж помилки моделей – це наша даність. 

– Осягнути реальність одразу цілком і повністю ми не можемо, оскільки не є досконалими істотами. Істина в результаті містичного трансу нам не відкривається.

– От зараз з вами посперечалися б.

– Звісно (сміється). Тим не менш. Ми маємо істину активно добувати. Безумовно, помилятися. І це краще, ніж мати все готовим. 

 "Страх темряви в людини вроджений"

Френк Фаранда, американський клінічний психолог, який написав книгу "Парадокс страху", висловлює цікаву думку: нібито страх перед темрявою став чи не визначальним для розвитку людини. Бо саме вночі людина почувалася найбільш вразливою. І тут на допомогу прийшла уява. Те, що людина не могла бачити очима чи відчувати на запах, вона змогла уявляти і прогнозувати. Як ви ставитеся до цього? 

– Навряд чи це так. Розвиток уяви, фантазії – одна з найважливіших складових розвитку мислення. Якщо ми пішли шляхом розвитку мислення, то уява також не могла не зазнати вдосконалення.

Насправді, це один з основних механізмів побудови тих моделей реальності, про які ми говорили. Але припускаю, що страх темряви в людини і справді вроджений. Усі мавпи і наші предки, зокрема, – це денні тварини. Тому вночі краще сховатися в нірці чи на дереві і зайвий раз не висовуватися.

Загалом, більшість ссавців бачить не дуже добре. Зір не кольоровий, у декого немає механізму налаштування чіткості зображення. Предки ссавців – дрібні комахоїдні тварини, які були активними вночі, коли зір не дуже допомагає, тож більшість ссавців орієнтуються передусім на нюх і слух.

Приміром, корова. Її очі завжди налаштовані на відстань в кілька десятків метрів. Цілком розумно, оскільки кілька десятків метрів – це край поля, де може з’явитися вовк. Придивлятися до трави, яку вона їсть, і комашок, що в цій траві живуть, їй непотрібно. Вона не ботанік і не ентомолог. Вона корова.

А мавпі якісний зір потрібен. Бо вона живе в тривимірному просторі, веде деревний спосіб життя, стрибає з гілки на гілку. Тож мавпи пішли іншим шляхом. Їм потрібен був гарний зір, бажано стереоскопічний, який допомагає визначити відстань до предметів. І в них зір почав посилюватися. Це продовжувалось впритул до нашої еволюції.

– Але вночі наш зір все одно не особливо рятує. До речі, чула думку, що він сприяє страху. За стереоскопічність ми заплатили зменшенням кута огляду. Наші очі зблизились, від чого утворилась така собі "сліпа зона" по боках. 

– Стереоскопічний зір – річ дивовижна, яка сприяла нашому інтелектуальному розвиткові. І справді, звуження кола зору – це ціна за його появу. Однак на те нам і дана шия, щоб нею крутити.

Ігор Дзеверін про страх висоти: Життя на висоті має чимало переваг і водночас досить небезпечне, потребує не тільки досконалого зору та координації рухів, а й обережності. І це закарбовано в нашій психіці

Не такий страшний кажан

– Якщо повернутися до кажанів. Наскільки об’єктивно небезпечними вони є для людини?

– Випадки зараження людей безпосередньо від кажанів вкрай нечисленні. Приміром, ризик заразитися від них сказом набагато менший, ніж ризик отримати його від псів чи котів. 

– Але це ж котики. Їх ми не боїмось. Вони пухнасті.

– І все ж це саме так. Поки що я не бачу серйозних підтверджень того, що в пандемії ковіду винні кажани. Те, що знайшли у кажанів – близький родич нинішнього вірусу, але незрозуміло, чи предок.

Та й взагалі немає відповіді на питання, як кажани могли передати вірус. Підковоноси, яких у цьому звинуватили, ведуть такий спосіб життя, що з людьми не особливо перетинаються. Тому серед хіроптерологів є консенсус, що люди одержали цю хворобу не від кажанів. Хоча ті, хто займається іншими питаннями, можуть з цим не погодитися.

– Зізнайтеся, просто вам подобається ваш об’єкт досліджень, тож ви схильні применшувати ризики (сміюсь).

– Ну звісно. У мене теж можуть бути когнітивні викривлення. Я ж казав, що індуктивний метод не дає гарантії істинності. (Сміється.)

Розмовляла Олена Струк, для УП 






^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Українська правда"