| ПУБЛІКАЦІЇ |
Гумор – чудовий спосіб примирення з реальністю. Але з його допомогою небезпечні, цинічні люди створюють доповнену реальність. Ще більш проблемну. В якій було б логічніше плакати.
"Політичну аналітику людям читати ліньки, тому порожні ніші в мозку займають мініатюри та жарти", – говорить про прикмети нашого часу 27-річний стендап-комік Антон Тимошенко.
Суспільство, здатне сміятися з себе, може зцілитися. А може перетворитися на дракона, який пожирає себе, вічно кусаючи власний хвіст.
Гумор, попереджає Антон, – не лише позитивне явище. У політиці він стає дедалі небезпечнішим. Але Тимошенко впевнений: якщо вміти фільтрувати жарти, то сміх – вірний шлях подолання проблем.
Антон Тимошенко народився у селі Менжинське (зараз – Приміське) на околиці промислового Нікополя. Закінчив школу із "золотою" медаллю. Вступив на філософський факультет КНУ імені Тараса Шевченка.
У 2016 році студент Антон Тимошенко переміг на тв-шоу "Розсміши коміка", змусивши Володимира Зеленського часто сміятися. 2018-го захистив диплом магістра політології на тему "Гумор як актуалізація політичного дискурсу". У своїй роботі Тимошенко, зокрема, розібрав, як за допомогою жартів можна маніпулювати свідомістю та впливати на політичні процеси. За рік у президентське крісло сів Володимир Зеленський.
Політологом Антон Тимошенко не став. Він узяв до рук мікрофон, разом із однодумцями розвиває українську стендап-комедію. Працює сценаристом "Телебачення Торонто", веде шоу "Гомін Аут" на радіо "Промінь" та є резидентом "Підпільного стендапу".
В інтерв'ю УП Тимошенко розповідає про український стендап, оцінює Зеленського як політика та гумориста, називає головну проблему Порошенка, розмірковує про етику, відповідальність коміків та небезпеку гумору.
[BANNER1]
– Твій топовий сольник називається "Поза політикою". Жартувати про політику в Україні легко чи складно?
– Дуже легко. Мені принаймні. Важко смішно жартувати (сміється).
У нас більше свободи, повітря, ніж у Росії, Білорусі. Я б не зміг жити в Росії і жартувати про стосунки з дівчиною, про щось ще, ніби не звертаючи уваги, що в мене в країні цілковита п***а відбувається. Я хоч би щось намагався говорити.
– Не побоявся б?
– Не знаю. Складно сказати, як би я поводився в Росії. Я б, напевно, робив якісь жарти у стилі Мірзалізаде чи коміків на кшталт Долгополова: не прямо, але всі розуміють, про що йдеться.
В Україні класно, що можна прямо. Хоча іноді це – мінус. Була історія, коли комік пожартував у Львові не дуже вдало про Небесну Сотню – йому мало не фізичну розправу обіцяли. Ну, там і справді жарт не смішний.
З одного боку, ясно що тема тонка. З іншого, за жарти погрожувати людям – такий собі шлях. Якщо жарт поганий, грубий, то він сам по собі вмирає – це органічний процес. Але якщо жарт на складну тему смішний, тот тут комік правий.
– Чому я запитав легко чи складно жартувати про політику в Україні: здається, простому смертному коміку неможливо конкурувати з Зеленським, який опинився на Банковій і тепер просто усюди.
– (Сміється). Він найсмішніший буквально. Зеленського важко перебити. Хедлайнер, так. У моєму випадку грає в плюс те, що я політолог за освітою. Шість років навчався з таким простим бажанням хлопця із села змінити країну. Потім зрозумів, що з мікрофоном, може, навіть більше вдасться змінити, ніж із папкою політтехнолога.
Мікрофон – це супервлада. У мене на афіші разом із булавою мікрофон. У тебе на концерті п'ятсот людей, і вони слухають, чекають, що ти їм скажеш. Це неймовірне відчуття влади. Воно дуже п'янить.
– Тобі за твої жарти погрожували?
У мене не було якихось переслідувань із політичних мотивів. На нашого коміка Єгора Шатайла нападала "Традиція і порядок" за жарти про "традиційну українську родину". Не знаю, політичний гумор це чи ні. І до якої категорії віднести цих неадекватів.
– Може, до категорії пасіонаріїв?
– Вони явно дуже пасіонарні (сміється). Лев Гумільов (автор пасіонарної теорії етногенезу – УП) їх до своєї концепції не включив би. Зараз в Україні максимально пасіонарності набирає стендап, якщо ми говоримо про пасіонарність як вид енергії, правильно? Чи ми просто про геїв пасивних кажемо? Я Гумільова читав (посміхається).
Як на мене, жартувати про політику в Україні не є небезпечним. Я, наприклад (сміється), порівнюю Зеленського із грибами (галюциногенними – УП). Є у коміків жарти жорсткіші.
Влада Капицю якось побив депутат Київради, за матюки начебто. Але потім цього депутата (Костянтина Богатова – УП) вигнали із фракції "Голос". У даному випадку стендап переміг.
[BANNER2]
– Чи буває таке, що організатори перед виступом просять про щось не жартувати?
– З політикою у нас безпечно виступати, але у нас суперсовкове мислення: "Щось погане скажеш, хтось десь там може почути, тому, Антоне, можна політичні теми ми не братимемо?". Дуже смішно, коли я порушую це правило.
Коли виступаю на корпоративі, кидаю перевірочний політичний жарт. Усі сміються. "Хочете ще?". "Та-а-а-к!". Тут уже перемагає демократія, а не замовник. Більшість хоче про політику.
Люди думають, ніби погляд на політичний гумор сформований виключно "Кварталом". Спочатку, може, було добре. Я в дитинстві дуже любив "Вечірній квартал", сміявся, дивився, все подобалося. Але останні п'ять років вони дають не дуже високий рівень комедії.
– Може, це ти виріс?
– Так, до речі ... Та нє, ну смішно було! Зеленський виходив – ва-уа-ва (копіює тембр його голосу).
– Як ти там жартував? Зеленський говорить так, ніби в нього на шиї кіт, що постійно муркоче?
– Так-так-так. Я ще чув нещодавно смішне порівняння з ASMR – є така штука, коли включають на YouTube всякі відео, щоб заснути. Зеленський – це "український національний ASMR". Вмикаєш такий: все класно, да-а-а! Спиш собі, кайфуєш.
Якщо повертатися до стендапу, люди думають, ніби всі жартують, як ті, кого вони бачать на телебаченні. Насправді є багато молодих коміків зі своїм баченням гумору, і воно можуть бути набагато якіснішим.
– Чи існують для тебе табу? Про що ти ніколи не пожартуєш?
– Гарне питання. Хотів би я сказати, що про все пожартую. Ну, про війну на Донбасі не знаю… Добре, коли маєш досвід особистісний. Я жартував про Майдан, бо туди ходив. Я розповідаю про свій досвід, тому він смішний. Люди вірять, бо не якийсь лівий чувак вирішив посміятися.
Про війну я ніби не маю права жартувати. Хоча я не обмежував би коміків вигадувати жарти про війну. Якщо вони у тему – смішні, класні, то нехай будуть. Але я не відчуваю, що можу собі дозволити жарт про війну. Я тут сиджу собі, кайфую, а хлопці там займаються складними речами.
Табу ... Навпаки, добре, коли ти на межу наступаєш. На межах завжди азарт піднімається, підвищуються ставки. Чим вище ставки, тим цікавішим жарт. Якщо хороші карти, йдеш ва-банк. Якщо карти та жарти не дуже хороші, то краще скинути (сміється).
– Ти досить жорстко проходишся по померлому Геннадію Кернесу або по ромах. Чи є місце етиці у стендапі?
– Етика – слово таке… нудне (сміється). Ось добрий тест: подивитися останній сольник Дейва Шапела "The Closer" і сказати етичний він чи ні. Наприклад, він розповідає, як побився з лесбійкою. Побив жінку-лесбійку (сміється). Його позиція побудована так елегантно, що складно підкопатися, і сказати, що це неетично. Якщо твоя позиція досить сильна та аргументована, то можна і переступити через етику.
Щодо ромів у моєму сольнику, я визнаю: їх треба було називати "роми", а не "цигани". І жарти про них поверхові. Я питаю у зали: "Ви хочете?". Перекладаю відповідальність: ви хотіли – ви почули. Я розумів, що це не дуже етичні жарти.
А про Кернеса я не планував жартувати у сольнику. Просто Харків був першим містом (у турі – УП). Я виступав у пабі, у залі сто людей. І щоби з ними потоваришувати, я кинув один жарт на перевірочку, і його прям супероваціями зустріли. Ще один – і почалося максимальне єднання із залом. Спрацювало. Так, це чорний гумор. Але хто любить старих політиків? Я не люблю.
– Ми говоримо про елементарну етику. А ще є "нова етика", в рамках якої дехто починає говорити, що жартувати над антиваксами – погано. Що треба дати їм спокій...
– Ми зараз упираємося в те, що називається "криза ліберальної демократії", "криза мультикультуралізму". Суспільство налаштовували на те, щоб бути толерантним, на те, що всі рівні, всі заслуговують на безпеку, здоров'я.
Але потім на кордоні Білорусі та Польщі збираються люди. Ми ніби бажаємо вам добра, але йдіть до себе додому! (сміється). У нас начебто закінчилося добро, яким ми можемо поділитися з вами.
Людство переграло себе в бажанні бути добрим, всім сподобатися. Не повинен толерантний порядок денний перетворюватися на якийсь вид диктатури.
Феномен кенселінгу (культури скасування – УП) – як наркотик. Ти можеш зайти і "скасувати" суперзірку. Сидиш вдома десь у Торонто чи Техасі, пишеш купу коментарів і якийсь Кевін Харт (комедійний актор – УП) страждає, втрачає бабки (2018-го Харт відмовився від ведення церемонії "Оскар" після того, як у соцмережах стали писати, що він гомофоб – УП). Це ж так приємно! Відчуваєш свою силу.
Так само й у нас, тільки кенселять за інші штуки. Зрозуміло, що жорсткі жарти про антиваксів не допоможуть. Антивакс навряд чи почує від мене, що він дурник, і такий: "Якщо Антон жартує, що я дурень, піду і вакцинуюсь, сто відсотків!". У мене не зовсім робота просвітницька. Я виконую радше розважальну функцію.
Стендап, який тебе намагається у чомусь переконати – поганий стендап. Гарний стендап змушує просто замислитись. Переконувати – це вже щось проповідницьке.
[UPCLUB]
– У своїх виступах ти називаєш себе "підсвідомим" українцем. Поясни, як це?
– Коли дивишся "Гаррі Поттера" в російській озвучці – це начебто погано. Але там кажуть "український дракон", і ти такий: "Боже, це мій дракон! Я люблю його, тому що він із моєї країни" (усміхається).
Підсвідомість сильніша, ніж свідомість. Українська ідентичність настільки глибоко в мені, що якщо навіть захочу стати якимось "ватником", мене все одно тригеритиме прийменник "НА Україні". І я все одно любитиму українського дракона у "Гаррі Поттері".
Людям, які за всіма формальними ознаками не виглядають свідомими патріотами, потрібно дати шанс. Такими обмеженнями, як "дивишся Дудя – ти не з нами", ми втрачаємо багатьох. Я просто намагаюся якось зібрати в купу більше людей, об'єднати, щоб ми були всі разом і хоча б не ділили себе.
– У 2018 році ти захистив диплом "Гумор як актуалізація політичного дискурсу". І вже наступного року Зеленський став президентом. Що ти тоді подумав?
– Я не одразу подумав про диплом. Потім уже: "Так, все сталося, як у мене в дипломі з усіма цими пасажами про те, як гумор маніпулює свідомістю". Ти можеш не знати, як влаштовано Раду, політичний порядок денний. Але у "Кварталі" тобі показують усіх: Януковича, Ющенка, Порошенка, Кличка.
Велику політичну аналітику людині читати ліньки, а мініатюру подивитися – легко, у задоволення. У мозку порожня ніша, її заповнює мініатюра, а не аналітика.
За допомогою жартів добудовується свідомість: я пам'ятаю, шо "Кличко – тупий"; пам'ятаю, шо "Ляшко – гей", шо він "їсть землю"; пам'ятаю, шо Парубій заїкається, а Юля – "коса і газ"; про Смешка нічого не пам'ятаю! Реально, Смешко стільки набрав, бо про нього не жартували у "Кварталі" (сміється).
– Коли Зеленський переміг, багато хто був у розпачі. Ти що відчував?
– Спочатку я теж був налаштований панічно. Батьки голосували за Зеленського, я відмовляв: "Ма, не треба! Він недосвідчений тип, у нас зараз буде війна". Але тепер я не сказав би, що Зеленський – це прям катастрофа чи помилка. Перемога Зеленського – не критична.
Є закон "Циркуляції еліт" Вільфреда Парето: коли змінюється влада, у цих змінах, навіть якщо вони не дуже позитивні, з'являються вільні люфти, де виникає щось нове та правильне. З погляду оновлення влади, прихід Зеленського – великий плюс.
Сьогодні вже багато хто забуває, що в нас були демократичні вибори. А це – кайф!
– У своєму стендапі ти стібеш технічного кандидата у президенти Юрія Тимошенка...
– О, це мій улюблений кандидат!
– … і кажеш: ось було б прикольно, щоб він реально виграв, а потім подивитися, що ж він робитиме з усім цим. Як гадаєш, Зеленський був шокований, коли переміг?
– Думаю, у нього, навпаки, було класне відчуття, але зараз ясно, що чуваку дуже тяжко. З цього погляду мені його по-людськи шкода. Минуло два з половиною роки, а він уже сивіє, правильно? Думаю, що це йому буде добрим уроком (сміється).
Головне – щоб він не загрався у чувака, який втомився. Це дуже небезпечно. Я вже жартую про Зеленського менше. Я б його не злив зараз (сміється). Якби я був як він, і зірвався, то сказав би: "Ну й ідіть нах*й, бл*д*! Підписую закон – захоплюйте міста! А я звалюю до Британії!". Він же людина слабка. Потрібно це мати на увазі. Головне – не дати йому нервовий зрив отримати (сміється).
У нас завжди ненавидять усіх президентів, бо простіше зосереджувати свою ненависть на одній людині. Хто винен? Зеленський! Нам ніби вигідно монархію повернути – усі люблять, коли одна людина за все відповідає. Все одно прізвища міністрів не пам'ятають. Шмигаль? Хто це?
– Зеленський – добрий комік?
– Так, суперпрофі. Мені розповідали, як він працює. Виходить, бачить перший раз у житті текст на суфлері і здає його відразу. Відразу відіграє усі штуки. Як комік він – суперталановитий. Пародії, танці, міміка, інтонації, жарти...
– А як політик?
– Мені було б логічніше бачити його не одразу президентом. Відразу вся влада точно змінить твою психіку. Попрацюй у парламенті спочатку чи мером міста...
Якщо абстрагуватися від особистості Зеленського, то формально Україна показала на виборах еталон демократичних процесів. Але потім дивишся, як він набрав собі в команду Дубінських, якихось Бужанських. Ну як можна? Їх через два посилання гуглиш в інтернеті, і розумієш: "Це – чорт! З ним навіть дружити не можна". Не знаю, який був розрахунок і що це за хитросплетіння.
Мені здається, що, як правило, жодних хитросплетінь в українській політиці немає. Просто люди дурненькі.
– Зеленський і справді змінюється. Помітно, що він став сприйнятливим до випадів, жартів у свій бік. Чи не дивно це для коміка, який сам усіх тролив?
– Так. Хоча я теж на критику реагую гостро. Може, чим більше ти ростеш, тим складніше втрачати якісь репутаційні штуки?
У нас вийшов спецвипуск "Торонто" про екватор правління Зеленського. Там саме про те, як він змінився. Прийшов такий хлопець із народу: п'є пиво в Одесі, фонтанами бігає, журналістів кличе на фудкорт на Арсенальній у Києві. Зараз записує відео на тлі прапора: "Я все роблю о**енно! Хто не згоден – РНБО вас роз***е!". І ти такий: "Ого!". Це трохи лякає.
[BANNER3]
– Ти у своєму виступі досить тонко зазначив, що якщо прибрати з гасла "Армія. Мова. Віра" слово "мова", то вийде "ісламська держава", "трохи джихад". То була головна проблема Порошенка?
– Суто політтехнологічно вибори він програв через розрив поколінь. Зеленський – із відосами, квадрокоптерами, інстаграмами, челенджами. І Порошенко, який просто кричить на стадіоні. Він думав, що люди так сприймають: хто кричить, той і правий. Це було смішно та безглуздо.
У нас політики так багато кричать і протестують, що рок-групам не залишається тем. Вже Порошенко все викричав. Тимошенко – теж. І ти такий: "Бл*д*, і ринок землі? А в нас цілий альбом про це написано. Знову переписувати?!".
Порошенку не було чим брати. Він не намагався ані кросівки носити, ані грати у PlayStation. Якби я був його технологом, сказав би: "Порошенко, дивись, йдеш зараз, коротше, на стрим у Twitch. Просто в Fortnite бігаєш, стріляєш русю, "зелених чоловічків", зрозумів?".
Армія. Мова. Віра"? Ось тобі армія у Fortnite!
– (Фотограф УП голосно сміється).
– Загалом дивно, що головним символом націоналізму в Україні став Порошенко. Якщо вдуматись, вас, хлопців, купили дуже дешево за рахунок гасел. Чувак, який створив Партію регіонів (був одним із творців – УП), типу головний націоналіст країни. А потім плівки вийшли ("плівки Медведчука" – УП) – це лицемірно було дуже.
Я не люблю Порошенка за те, що він так передавив із патріотизмом. Зараз прямо кидаються на тих, хто просто щось не так сказав, не "по-справжньому" любить Україну. Або не слухає Тараса Тополю кожну мить свого життя.
Порошенко зробив ставку на суперпатріотичну аудиторію, але, на жаль, її не 100% в Україні. Хоча як дипломат він – офігєнний тип.
– Хто для тебе найсмішніший український політик?
– Юрій Тимошенко для мене був найсмішнішим. Такий: "Я йду на вибори, щоб міняти країну!". Ти чо, серйозно, чувак? У тебе навіть ім'я буквально майже як у Юлії Тимошенко. Ти думаєш, що це так нє палєвно? (сміється).
Але гадаю, ти питаєш про умовного Киву, Тищенка?
– Ні, не обов'язково.
– Насправді вони для мене – найсумніші.
– Для мене теж.
– Писати жарти про них легко. Але ти розумієш: "Блін, це ж існує зараз!". Гаразд, Тищенко – просто дурень. А Кива – очевидно зло, і воно у парламенті. Мене бісить, що ця людина впливає на те, як я житиму. Мені дуже сумно, і про нього я жартую дедалі менше.
– Може, це твоя особиста травма? Ти казав, що твоя бабуся за Бойка голосувала.
– Так, бабуся така, вона ж на Дніпропетровщині. Бойко, Вілкул – гарні ж мужики! Бабусям подобаються такі підтягнуті, дорослі чоловіки – це майбутнє Разумкова (сміється).
Ні, це травма. Бабуся в мене то вихваляє Радянський Союз, то каже, що "совок" стільки наших людей знищив. Але медалі "Герой праці" зберігає. Бабуся в мене вчителем була. Вона – супер взагалі. Суперпроукраїнська бабуся. Просто їй ніколи розбиратися в політиці.
Я не зумів дописати одну думку у сольнику: я не ображаюся на бабусь, які голосують за гречку. Моя бабуся показувала альбом із фотографіями, як вони жили у повоєнні роки. Дивишся на ці фотки – є**ть! Якби я жив тоді, то голосував би зараз за будь-яку їстівну штуку. За KitKat? Добре (сміється), давай! Але цей жарт не дуже працював…
– Правильно, що ти його до сольника не включив.
– Не подобається тобі? (сміється).
– Це було б на проповідь схоже, а не на жарт.
– Ну так. Зрозуміло, що матеріал на серйозні теми в стендапі часто віддає моралізаторством. Тому в свій величезний біт (тематичний блок – УП) про вибори вставляю слово "пісюн". Тому що мені треба хоч якось зменшити обороти аналітики (сміється). Люди приходять відпочити на стендап, а не розбиратися, як улаштована країна.
Це як у Дага Стенхоупа (американський комік – УП) було. Є така ілюзія, якою живеш: ти виходиш у бар, де заригано все, розповідаєш якісь речі, сподіваючись, що вони змінять світ. Швидше за все, це неправда, але в цій ілюзії дуже приємно жити. Начебто ти впливаєш на думку людей. Мені це подобається в стендапі: бажання колупнути чийсь світогляд.
– Як тебе змінює ця ілюзія?
– Напевно, у добрий бік, бо я не можу дозволити просто написати жарт. Я написав і такий: "Ок, Антоне, а до чого ти ведеш? Що ти хочеш донести?".
Наприклад, я зараз намагаюся якось сформулювати жарти про самотність, щоб люди її менше боялися чи ставилися до неї іронічно. Щоб людям не просто тяжко було, а смішно тяжко (посміхається).
– Хто смішніший – Зеленський чи Порошенко?
– Звісно, Зеленський. Дуже смішний! Порошенко – нудний х*й. Вийшов фільм про офшори Зеленського – ну, візьми собі автора, зроби прикольну промову, щоб вона завірусилася! Або прикольні жарти напишіть, оригінальні порівняння. Ні! Він просто виходить і злісно волає з трибуни, що Зеленський злодій-крадій. Сьогодні це не працює. Сьогодні світ інший. Тепер треба коротко, швидко, ємно.
[BANNER4]
– В українців є якийсь особливий дар сміятися, вигадувати меми, жарти про події, під час яких зазвичай впадають у відчай...
– Ти читав книгу "Людина у пошуках справжнього сенсу" (автора Віктора Франкла, колишнього в'язня концтабору, який став психологом – УП)? Там є про те, що у єврейських концтаборах було багато жартів. Через них згадуєш, що ти – людина. І можеш іронічно подивитися навіть на найжахливішу ситуацію.
– Я до чого: тобі не здається, що цей наш масовий сміх над усіма і всім давно став істеричним?
– (Сміється, наливає воду у склянку з графину). Я б не сказав. Істеричний гумор не смішний, як правило.
Мені здається, українці – люди крайнощів. У нас або дуже весело, або дуже сумно. Немає такого – "просто нормально". Ми взагалі не буддисти. У нас дні народження, весілля – все має бути з емоцією, піснею, з постійним вираженням себе. Складно нам, як норвежці сидіти спокійно, холодно роздумувати.
Думаю, сміх – єдиний правильний вибір: через гумор переживати, проходити складні ситуації. Гумор правда працює, допомагає справлятися з негативом.
– Гумор примирює з дійсністю, як алкоголь, наприклад. Але ти сам кажеш, що він створює доповнену реальність. А потім народ іде, голосує "по приколу", і – опа! – у нас президент – комік.
– Так, гумор – це дуже небезпечно. Він може працювати на поганих людей. Як юристи кажуть? Закон, як дишло, куди повернув, туди й вийшло? З жартами та сама штука. Їх можна так розгорнути! В жарті є частка правди, але все інше часто докручуєш, гіперболізуєш, щоб було смішніше. Або, навпаки, применшуєш.
ТikTok, Instagram, кліпове мислення – мозок розучується обробляти великі масиви даних, і гумор стає дедалі небезпечнішим (сміється). Проникає тобі в голову, залишає меседжі, які заклали автори. Тому гумор треба вміти фільтрувати, ставитись до нього обережно.
– Ти зараз говориш про споживачів контенту. А для тебе як коміка існує таке поняття як "відповідальність"?
– Звісно. Мені важливо, що я доношу. Якщо розумію, що у мене матеріал смішний, але сексистський, що я реально принижую жінок, припустимо, то, мабуть, його треба забирати. Ось я вибачаюсь за сольник ("Поза політикою" – УП), бо там я принижую циган, ромів як націю.
– Фідбек уже був якийсь на ці жарти?
– Ні, всім пофіг.
– Ця байдужість теж багато про що говорить.
– Так, циган не люблять в Україні. Байдужість означає, що ти начебто можеш продовжувати це робити (жартувати про ромів – УП). Але я цього далі не робитиму. Ці жарти я собі швидше в мінус заношу. Жартувати про циган – легко. Але пожартувати оригінально і при цьому без приниження – складніше.
Бути смішним та жартувати – велика відповідальність. Так, через неї ти починаєш цензурувати себе. А коли в тебе повна свобода, дієш різкіше, і це смішніше. Але з досвідом ти досягаєш балансу. З'являється якась репутація, і ти намагаєшся якось доросліше ставитись до того, що робиш.
– Як гадаєш, чому на наших вулицях так багато сумних людей?
– Тому що лігалайзу немає – очевидно (сміється).
Блін, ти хочеш відповідь серйозну чи смішну? Тому що у нас важко жити. Коли я приїжджаю до свого села, батько такий: "Як хату опалити? Є, отже, газовий котел. Є буржуйка на дровах. Потрібно, мабуть, ще електричне опалення поставити". Коротше, незабаром батя буде мати три види опалення, всі стихії, як в Ілона Маска.
Там (не у столиці – УП) зовсім інший світ. Люди працюють важко, мають маленькі зарплати. Мало хто вміє, як на Балі (а я був на Балі, слава богу): у них все набагато гірше з економікою, але вони веселі, посміхаються, ходять босоніж.
[BANNER5]
– Там тепло і газовий котел не потрібен.
– Так, думаю, що вся справа у газі (залежність від імпорту та цін на паливо – УП). Якби не газ, українці були б веселими (сміється).
А ще є, напевно, всередині нас, і в мене в тому числі таке заздрісне, дурне, яке заважає насолодитися моментом: "А що там у сусіда? От би мені...". Якщо розібратися, то жити в Україні класно. Бідність у нас і в якомусь Алжирі, Ємені чи навіть Америці – різна.
Думаю, нам треба міняти релігію. Зробити офіційною релігією буддизм.
– Сумні люди ходять навіть столичними благополучними вулицями. Якби в тебе була зараз можливість вийти з мегафоном прямо тут до Золотих Воріт (інтерв'ю записувалося в приміщенні на Володимирській, де проходить "Підпільний стендап" – УП), яке б слово ти вигукнув усім цим перехожим?
– (Пауза). Одне слово? (Пауза). Б*я, хочеться щось розумне сказати ... Я б кричав як божевільний: "А-а-а-а-а!". Ні, ну у нас людей із мегафонами, як правило, погано сприймають...
(Пауза). Я крикнув би: "Емпатія!". Люди, будьте емпатичні! Я багато думаю про це, а Шапел (Дейв – УП) про це вже сказав: емпатії мало. Це те саме потрібне, чого нам усім зараз не вистачає.
Євген Руденко, Дмитро Ларін – УП