Українська правда

ПУБЛІКАЦІЇ

Жити в скелі. Як виглядають будинки в катакомбах Одеси і де захований її український код
19.02.2021 05:30
У катакомбах Одеси збереглися будинки каменярів, котрі добували ракушняк, з якого будували місто. Люди жили в скелі аж до 60-х-70-х XX століття. Що там тепер і як це виглядає? Репортаж УП з надр Шкодової гори

Катерина II, Хосе де Рібас, Франц де Воллан, Григорій Потьомкін і Платон Зубов – серед творців Одеси, оспіваних російсько-радянською історіографією, не вистачає по-справжньому головних героїв.

– Потрібно поставити пам'ятник каменярам. У важких умовах, ризикуючи життям, вони добували ракушняк, з якого побудована майже вся стара частина міста, – каже одесит Олександр Бабич.

Бабич, який погодився показати УП катакомби Шкодової гори, – людина непроста. Історик за освітою, він служив в радянському спецназі в Підмосков'ї. У 90-х працював пожежником в одеському мікрорайоні Пересип – гасив очерет. І діставав багром трупи з болотистих полів зрошення, куди потрапляли жертви бандитських розборок.

Пішовши з "пожежки", Олександр Бабич дослужився до підполковника міліції. Паралельно писав сценарії історичних телепроектів, у тому числі на замовлення "Першого каналу" РФ.

Співпраця з росіянами закінчилася в 2010 році, коли рецензенти в кокардах і редактори з Останкіно, прочитавши правдивий текст, сказали: "Александр, что-то у вас как-то все мрачно. Вы не могли бы сменить риторику? Нет? Вы там, на Украине, не понимаете глубину и ширину наших скреп!".

Через чотири роки, коли "зелені чоловічки" входили до Криму, Бабич пускав сльози, пишучи у Facebook: "Нам буде легко вбивати росіян, а росіянам – нас".

Позбувшись вантажу підполковницьких погон, Олександр створив екскурсійне агентство. Сьогодні Бабич відкриває забуті сторінки української історії Одеси, викликаючи зубовний скрегіт у русофілів.

Скільки коштує будинок зі скелею, як виглядають печерні будинки Шкодової гори і про що мовчить старовинне козацьке кладовище – в репортажі УП з Одеси.

Скеля

У гарну погоду з городу Ірини Севастьянової можна розгледіти багато: Хаджибеївський лиман, зрошувальні поля, порослі очеретом, Чорне море і колесо огляду в парку Шевченка. Але найдивніше знаходиться під ногами.

– Где-то тут был дымоход, его давно замуровали, – каже Ірина, поки Олександр Бабич розчищає шар снігу

За освітою – Ірина зоотехнік, але працює в дошкільній сфері
Фото та відео: Ельдар Сарахман

Город Севастьянової знаходиться на верхівці скелі, всередині якої добував ракушняк її дід Іван Трусов 1894 року народження. Там само для себе, дружини і трьох дітей каменотес вирубав кілька кімнат з вікнами. 

Якщо мандрівник взимку йшов в степу, то міг побачити стовпи диму, що піднімаються з-під землі. Печерних жителів тут було багато, – розповідає гід Олександр Бабич.

Ірина народилася в 1962 році, коли діда вже не було. Він помер в 52 роки – далася взнаки робота у вогкості, без сонячного світла і свіжого повітря.

В кінці 18 століття цю місцевість заселили козаки

Севастьянова росла в дідівських катакомбах до трьох років, там вчилася ходити і говорити. Тут же і залишилася, але вже в новому, традиційному будинку, який у 1965-му просто біля скелі побудував її батько.

– Пещерные люди? – сміється вона. – Нет, Боже упаси! Никто нас так не обзывал. Даже слова "катакомба" не было. Говорили просто: "Наша скала". 

Папа называл мою маму "хозяйка каменной горы".

У пошарпаній будинковій книзі, виданій в 1944-му Марії Трусовій, бабусі Ірини, значиться: вулиця Сталіна, 167.

Вулиця Сталіна, на якій жили рідні Севастьянової, зараз носить ім'я письменника Гладкова, лауреата сталінських премій

– Документ с пропиской дали на эти катакомбы. Другого жилья тут не было, и у соседей тоже, – показує папір Севастьянова.

З точки зору чиновників це була ідеальна схема: каменяри добували ракушняк, з якого росла Одеса, а їм дозволяли селитися у виробках.

Сьогодні такий круговорот речей в природі не виглядає соціально справедливим. Але сім'ї та нащадки видобувачів жовтого каменю на долю не скаржилися. То було їхнє природне місце існування.

Ірина Севастьянова – одна з небагатьох, хто пам'ятає, як це – жити в печерному будинку

– Мы никогда не ощущали себя обделенными, – стверджує Ірина. – Здесь столько места, что нам могли позавидовать жители коммуналок в центре города.

Людиною з околиці Севастьянова себе ніколи не вважала. Звідси до Дерибасівської їй 20 хвилин їзди на трамваї. Свій родовий маєток жінка збирається продати за 50 тисяч доларів.

– Живу сейчас сама, мне уже тяжело за всем присматривать, – пояснює вона.

[BANNER1]

Печера

Будинок Ірини Севастьянової, який помістився на схилі Шкодової гори, немов неприступна фортеця. З одного боку – скеля. З іншого, біля входу у двір, за парканом – величезний трирічний пес на прізвисько Цезар.

Двір Ірини знаходиться одразу біля скелі

Потрапити в печерні кімнати без дозволу господині і прихильності Цезаря неможливо. Пес зустрічає гавкотом, висловлюючи і цікавість, і грайливість, і крутий норов.

Ірина: "Погладити Цезаря можна, але він попередить, якщо буде незадоволений"

Ірина, онучка суворого каменотеса, ходить по двору тільки в гольфі й жилетці, незважаючи на сирий лютневий день і тремтіння гостей у пуховиках.

– Это у нас пристройка, с котельной и летней кухней, – заводить Севастьянова всередину будиночка з білої цегли. – Заходите, заходите! А вот дальше уже начинается скала.

Більшість скельних будинків знаходяться на приватній території. Їх використовують в якості сараїв і підсобних приміщень
Зайшовши всередину, не відразу розумієш, що вже знаходишся в скелі

Висота стель у скельних кімнатах до двох з половиною метрів. У деяких місцях ракушняк підпирають металеві балки, на землі стоять тазики і відра, що збирають воду.

– Тут у бабушки была прихожая. Стены штукатурили. Но когда осадки – всё сюда просачивается, поэтому всё так выглядит.

Раньше ракушняк был плотнее, теперь постепенно рушится, – розповідає жінка.

Стелі протікають під час рясних снігопадів і дощу

– Мама говорила, бабушка была счастлива, ведь у нее был дом, – продовжує хазяйка. – Летом прохладно, зимой не холодно. Температура держится круглый год в районе 13-15 градусов.

У кімнаті, куди в 1962-му Севастьянову принесли з пологового будинку, тепер стоять стелажі з консервацією і порожніми банками. Раніше тут були ліжко її батьків та дитяче ліжечко.

У колишній житловій кімнаті зараз льох з домашньою консервацією

Двох вікон і печі з димарем вистачало для комфортного життя.

– Это спальня, а дальше комната побольше, – веде Ірина. – Здесь тоже окна были когда-то. 

Всё, что вы видите вокруг, дед рубал. Стены оббивал рубероидом, подпорки делал, чтобы ничего не сыпалось. Потом я здесь курятник организовала.

Складно повірити, що в такому приміщенні жили люди і відчували себе комфортно
У приватній власності Ірини унікальний пам'ятник скельної архітектури

Над головою – до трьох метрів породи і трохи грунту.

– Пильный камень (від слова "пила" – УП), рыхлый, с ракушечками, – показує Ірина Севастьянова.

– Ні, руками склепіння краще не чіпати! – попереджає гид Олександр Бабич. – У катакомбах це робити не рекомендується. Дивіться акуратно, щоб не обвалилося!

[BANNER2]

Селище

Для людини необізнаної видно тільки одну особливість селища на Шкодовій горі – його розташування. Подвір’я каскадом спускаються вниз схилом. Щоб піднятися вгору, потрібно подолати не такі довгі, як Потьомкінські, але все ж круті сходи.

Адміністративно і територіально селище Усатове відноситься до Одеси

Тим, хто приїжджає сюди вперше, історик Олександр Бабич показує малопомітні деталі, які розкривають таємниці цієї місцевості.

100-200 років тому ракушняк був скелетом, на якому трималася Одеса

– Там, там і там – все це з тутешнього каменю, – звертає він увагу на паркани та будівлі. – Он, бачите? Будинок немов під землю йде. Стінка примикає до скелі.

Каменотеси відпрацьовували вглиб, а потім почали поруч будувати житла з ракушняка.

Бабич: "Дерева у цих краях завжди не вистачало. Тому все, що можна, робили з каменю"

За словами Бабича, значна частина всіх одеських катакомб – результат видобутку жовтого каменю. Точна протяжність тунелів невідома. Кажуть, що понад дві тисячі кілометрів.

Вирізали так званою "англійської пилкою" або "акулою", – розповідає гід. – Пиляєш, пиляєш, а потім відбиваєш ломом брилу. З неї вже нарізали готовий для продажу камінь, який називали "штука". Бачите паркан? Він зроблений з таких "штук".

Ракушняк утворився кілька мільйонів років тому на місці стародавнього Понтичного моря

– А ось паркан з кривих каменів, – продовжує Бабич. – З відходів виробництва, які не змогли продати. Називається "бут", бутовий камінь.

На будівництво Одеси працювали десятки артілей. Каменотеси врізалися в породу в різних частинах міста. Катакомби, що залишилися, в наш час облюбували дігери, туристи-екстремали, наркомани і безпритульні.

Одеські катакомби – одна з визначних пам'яток міста, яку все частіше освоюють турист

Пляшки, сміття, шприци, матраци – в колишніх скельних будинках слідів сучасної цивілізації більш, ніж достатньо. Хоча принцип існування мало змінився за останні кілька мільйонів років: є печера, яка приховує від дощу і снігу; є вогонь, що дозволяє зігрітися.

Під час Другої Світової в катакомбах місяцями переховувалися партизани
Без досвідченого провідника далеко в катакомби краще не заходити

Олександр Бабич пам'ятає, як у 2013-му в Одесу приїжджали бразильські телевізійники, знімали людей, що живуть у катакомбах.

У них потім на ТБ вийшов сюжет про те, що є в світі місця, де хтось живе гірше, ніж в їх фавелах,– сміється гід.

[BANNER3]

Система

Коли здивування будь-кого, хто потрапляє в скельні кімнати Ірини Севастьянової, досягає, здавалося б, піку, господиня веде далі і показує те, що викликає справжнє захоплення.

– А тут, хлопці, клуб! – жартує екскурсовод, коли гості опиняються у великій печері з високими склепіннями.

– Тут, власне, вже виробка – пояснює Олександр Бабич. – Вхід в систему видобутку каменю. Туди і туди йшли суцільні ходи.

Всередині печери відчуваєш себе героєм пригодницького фільму
Дитинство Ірини Севастьянової в таких декораціях не було нудним

Чорна, як смола, сажа на стінах вказує на те, що колись тут активно користувалися вогнем.

У вас вхід в систему є? – вдивляється в темряву Бабич.

– Там все завалено, папа чем-то еще закрывал, – відповідає Ірина. – Знаете, в детстве я не хотела туда лезть. Не то, чтобы я боялась, просто желания такого не было

Папа рассказывал, что  был выход в Нерубайские катакомбы.

Ідеальне місце для господарських потреб

Над цими тунелями село Усатове, – пояснює гостям Бабич. – Якщо там далі був вхід, то, ймовірно, можна було потрапити в катакомби під селом Нерубайське, а потім і під Кривою Балкою.

У цьому районі, під чотирма селами, загальна протяжність всіх виробок близько 1 тисячі 200 кілометрів. Такі ось галереї, зали на глибині до 20 метрів. Нижче ракушняка вже немає.

За словами Ірини, в цих великих печерах тримали корів. У 50-х тварин ховали від влади, яка, виконуючи заклик Хрущова наздогнати і перегнати Америку (в тому числі за надоями), змушувала віддавати худобу в колгоспи.

– Один дедушка у нас на поселке скрывал корову в скале, никуда не выводил. Молоко втайне делили между местными мамочками, у которых были грудные дети. 

Кто-то на дедушку донес, корову забрали. И тогда мой папа пошел на лакокрасочный завод. Меня нужно было как-то выкормить, а там молоко давали за вредность, – згадує Севастьянова.

Отвір у скелі, який був гніздом, де курки несли яйця

Підземелля давало не тільки дах над головою, тепло, заробіток, а й воду. У печері залишився п'ятиметровий колодязь.

– Воду уже не берем оттуда, – каже Ірина. – Было время, когда насосом ее качали по полдня, а уровень все равно не падал. На вкус она соленовато-горьковатая. Мы мыли этой водой посуду и стирали.

Ірина закриває п'ятиметровий колодязь настилом, щоб туди ніхто не провалився
Ірина каже, що в селищі жили господарські люди, яких радянська пропаганда обзивала "куркулями"
У своїй печері Ірина Севастьянова знає кожен темний куток

– Всередині ракушняка є так званий понтичний водоносний шар, – розповідає Олександр Бабич. – У тих місцях, де води досить, робили колодязі.

В Одесі під всім Французьким бульваром є дренажна система, вирубана всередині ракушняка для збору цієї води і викиду в море природним стоком.

"Сарай І" – так в документах з планом домоволодіння Ірини Севастьянової названа печера. Вона – одне з небагатьох місць в Україні, де по-справжньому працює 13 стаття Конституції, згідно з якою надра належать народу.

[BANNER4]

Пам'ять

В кінці 80-х Ірина Севастьянова, яка працювала педагогом-організатором, разом зі школярами ходила розчищати від дерези кладовище, що розкинулося біля Хаджибейського шляху, на підніжжі Шкодової гори.

Близькість до моря робить побут жителів селища на Шкодовій горі комфортнішим

Це були стандартні радянські суботники на похованнях загиблих у Другій Світовій. Але таких могил там всього кілька – вони загубилися серед більш ранніх, величних хрестів і надгробків з ракушняка.

За словами Бабича, на старому кладовищі 250-300 поховань

"Кладовище Сотниківської січі" – так на картах Google позначено сьогодні це місце. Але кілька десятиліть назад про те, хто тут мешкає, знали далеко не всі місцеві. Утім, велика частина нинішньої Одеси не знає цього досі.

– Какие там козаки, та вы что?! Какая церковь? У нас был атеистический отдел, инспекторы по школам ходили, проверяли всё ли хорошо с атеизмом. На Пасху возле храмов дежурили, чтобы туда никто не приходил, – згадує Севастьянова.

Історик Олександр Бабич приїжджає сюди з особливими почуттями.

– Звідси до Дерибасівської кілометрів п’ять-шість, десять хвилин на авто. В Одесі мільйон мешкає, а про це козацьке кладовище знають, думаю, кілька тисяч. Нікому воно не потрібне.

Бачите, до нас тут останнім часом людей не було, – киває гід на незаймані замети без людських слідів.

Найсвіжіше поховання на кладовищі датовано 1965 роком
Кладовище впирається в приватні двори і будинки

Про те, як на цих землях опинилися козаки, Бабич може розповідати захоплено і довго. Перші поселення з'явилися ще до 1794 року, коли Катерина, згідно з московсько-пітерською історіографією, заснувала Одесу.

– Найстаріше поховання – могила дитини, датована 1791 роком. Тобто до 1794 року у межах майбутнього сучасного міста вже жили козаки із cім’ями. Це були люди, які прийшли сюди з Запорізької Січі після того, як її ліквідувала Катерина. 

Я вже мовчу, що декілька століть до того на місці Одеси була татаро-турецька фортеця Хаджибей та порт, – зазначає Бабич.

Олександр Бабич проводить окремі екскурсії, присвячені українській історії Одеси
Бабич: "Є у нас завзяті активісти, які побілили хрести, зіпсувавши їх автентичний вигляд"

В останній чверті XVIII століття воїнів Січі вабили річки, море, риба, вільний ще в цих краях степ. Сюди стікалися козаки, які, за сучасною термінологією, пішли на пенсію. Але зберегли вільний дух.

[BANNER5]

– За однією з версій село Нерубайське заснував козак Нерубай, який вже не "рубав", не воював. Інші топоніми теж пов’язані з козацтвом. Наприклад, Усатове.

Коли російські війська за допомогою тих самих козаків взяли Хаджибей, вони його зруйнували. Катерина, так би мовити, обнулила всю цю територію з її історією, – вживає Олександр алюзію з натяком на "поправки Путіна".

В районі Пересипу розкинулася велика промзона

За останні століття на Пересипу і біля Шкодової гори змінювалося багато. З'являлися зрошувальні поля, що годували одеситів овочами і фруктами, розростався і занепадав курорт Куяльник.

Бельгійську конку, на якій в санаторії повз козацьке кладовище їздили Іван Франко і Леся Українка, замінив трамвайний маршрут №20.

Козаки самі робили хрести для своїх майбутніх могил

Незважаючи на зміни, незмінними тут завжди були світанки і заходи сонця. Поки ще не проданий родинний будинок, Ірина Севастьянова може спостерігати за ними з вершини дідівської скелі.

Ірина Севастьянова поступово звикає до туристів, які приїжджають подивитися на її будинок

Господиня Шкодової гори згадує, як колись її маленька донька назвала побачене в небі "божими хмарами": вони стоять над лиманом та підсвічуються рожевим сонцем.

Спогади Ірини про сім'ю органічно доповнюють рефлексію Олександра Бабича про майже забуту українську історію Одеси. Його роздуми не здаються занепадницькими, в них багато про сьогодення та майбутнє.

Олександр Бабич: "Козаки жили тут, рубали камінь та обробляли землю"

– Це кладовище для мене – особливе. Зберігати, показувати такі місця дуже важливо для країни, коли йде війна. Це звучить пафосно, але, якщо хочете, ці хрести, могили, ці мертві – як зброя. 

Пам’ять про минуле допоможе захистити Україну.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП

[UPCLUB]






^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Українська правда"