| ПУБЛИКАЦИИ |
На двадцять другий з'їзд КПРС у Москві 1961 року запросили напрочуд несподіваного гостя – монархіста, одного з ідеологів білого руху, 83-річного киянина Василя Шульгина.
Дев'ять років таборів замість двадцяти п'яти – достроково на волю Шульгина в 1956 році винесла хрущовська відлига. І ось у 1961-му він спостерігав за тріумфом своїх ворогів: польотом Гагаріна у космос, випробуванням "цар-бомби" та відкриттям Волгоградської ГЕС – найбільшої на той час у Європі.
Те, що Шульгин відвідав з'їзд, на якому Хрущов обіцяв, що комунізм побудують до 1980 року, стане зрозумілим пізніше. Це увійде у фінальний епізод фільму "Перед судом історії" – можливо, першого реаліті-шоу СРСР.
У стрічці, яку показали 1965 року в кінотеатрах Ленінграда і Москви, режисер Фрідріх Ермлер кінематографічними засобами судив Василя Шульгина – ввічливого, розумного, немічного аристократа в капелюсі, з тростиною й білою бородою. Його під наглядом камери супроводжував "історик", який ніби брав інтерв'ю, але радше вибивав каяття у підступній кадебістській манері.
За задумом режисера Ермлера, лауреата чотирьох Сталінських премій, фільм мав показати торжество комунізму й тотальний розгром монархії. Натомість старий Шульгин виглядав місцями доволі вперто, відповідав амбівалентно, тож стрічку прибрали з прокату за кілька днів після прем'єри.
Той, хто встиг побувати на кіносеансі, побачив Василя Шульгина як поборника автократії, Великої Росії, прихильника фашизму Муссоліні. Поза кадром залишилась дуже важлива його риса – українофобія, яка допомагала таким, як він, досягти значних висот в імперії.
Спираючись на дослідження історика Фабіана Бауманна та його книгу "Розділена династія", на архіви газети "Кіевлянинъ" та публіцистику Василя Шульгина, "Українська правда" розповідає про вихідців із Наддніпрянщини, які стали затятими російськими націоналістами та формували в Києві наративи, якими сьогодні Москва виправдовує геноцид в Україні.
[BANNER5]
Якби кум Путіна Віктор Медведчук прокинувся в Києві другої половини 19 століття, то в пошуках однодумців дійшов би до редакції газети "Кіевлянинъ". Вона була розташована біля теперішнього парку Шевченка, в одному з будинків засновника видання Віталія Шульгина. Саме в його сім'ї народився юрист Василь Віталійович Шульгин – майбутній чи то гість, чи то заручник з'їзду КПРС 1961 року.
Професор історії Віталій Шульгин визнавав "регіональні особливості" Малоросії, але сприймав її як нероздільну, природну частину Росії, українську мову – як діалект. Боровся з будь-якими спробами політизувати українське питання, звужуючи його до царин фольклору й етнографії.
Щирі переконання Віталія Шульгина співпадали з намірами царської влади довести "російськість" Києва та середньовічної Русі. Тож професор був серед тих, перед ким імперія розгортала широкі кар'єрні сходинки. Вони починались із університету Святого Володимира. Вели до земельної ділянки, яку Шульгин отримав поруч із вишем, де і побудував родинне гніздо. Та врешті впирались у велику політику.
Газету "Кіевлянинъ" значною мірою фінансувала губернська влада. Видання з'явилося в 1864 році і згодом стало одним із найуспішніших щоденників Російської імперії – з провінційною адресою, але неабияким впливом.
"Кіевлянинъ" вийшов у друк після придушення польського Січневого повстання. У першому номері Шульгин маніфестував: "Цей край російський, російський, російський!". Слова, якими він апелював насамперед до поляків та євреїв, не оминали й тих, хто доводив відмінність "малоросів" від "великоросів".
Українофіли середини 19 століття не мислили категоріями повної незалежності від Росії. Проте вірна царю київська інтелігенція радикалізовувала їхні погляди, постійно вказуючи державі на "сепаратистів" й "учасників зовнішньополітичних інтриг".
Таємний Валуєвський циркуляр 1863 року лише повторював суть доносів, що йшли з Києва: "Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може (… ) Наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі".
[BANNER1]
Активність публіцистів і професорів, які наполегливо доводили відсутність окремої української нації, призводила до зворотного – росту українського національного руху. Стурбована цим влада пішла в чергову атаку 1876 року: попиваючи мінеральну воду на німецькому курорті, цар Олександр II підписав Емський указ, яким розширював положення Валуєвського циркуляра.
Під персональні санкції підпав, зокрема, історик Михайло Драгоманов, який обґрунтовував етнічну й психологічну самобутність українців. У 1878-му, на Паризькому літературному конгресі, політичний біженець, він виступив із доповіддю про заборону в Росії української літератури, відмітивши роль "Кіевлянина" у появі репресивних законів.
Читайте також: Перший емігрант. Українець, який врятувався від кілерів, втік 1865 року в США і допоміг купити Аляску
У рік підписання Емського указу на сторінках "Кіевлянина" з'являється новий автор – 23-річний викладач економіки Дмитро Піхно. Про молодого, талановитого кар'єриста з Черкащини починають шепотіти у київських садибах. Піхно стає близьким до сім'ї свого ідеологічного наставника Віталія Шульгина. А особливо до його дружини Марії, зауважує у книзі "Розділена династія" Фабіан Бауманн.
1878-го, за рік до смерті професора, у Шульгиних народжується третя дитина – син Василь, майбутній ідеолог білого руху. В Києві пліткують: насправді біологічний батько Василя – Дмитро Піхно, а не Віталій Шульгин. Надалі цю версію дослідники радше підтвердять, аніж спростують.
"За родинною легендою, Марія Шульгина в розпачі стрибнула у ставок, але чоловік пробачив їй і прийняв дитину як власну", – пише Фабіан Бауманн.
26-річний Дмитро Піхно став головредом "Кіевлянина" після смерті Віталія Шульгина. Згодом Марія Шульгина та Піхно взяли позацерковний шлюб і завели двох синів. Через три роки Марія померла. Піхно зійшовся зі своєю падчеркою, донькою покійних Марії та Віталія Шульгиних – 18-річною Ліною, яка народила йому ще двох хлопців.
Нетрадиційне особисте життя Дмитра Піхна не завадило його суспільному зльоту, зазначає Бауманн. Разом із однодумцями він пройшов шлях від поборника абсолютної монархії та неділимої імперії до шовінізму.
Розпочавши редакторську діяльність із висміювання "хохломанства", боротьбою з "інтригами" поляків та євреїв, Піхно став одним із фундаторів і провідним членом Київського клубу російських націоналістів, який відкрили 1908 року.
До того часу Піхно разом із Василем Шульгиним, якого вважали його пасинком, вже брав активну участь у справах держави. Став успішним видавцем, збирав до своїх рук землеволодіння на Волині, зменшуючи там польську присутність. Після революції 1905 року впливав на виборчий процес.
Піхно пішов з життя в статусі Повноважного члена Державної Ради та таємного радника в 1913 році. Тоді редакція "Кіевлянина" перейшла до Василя Шульгина, який вже був депутатом Державної Думи Росії.
[BANNER2]
Відстоюючи інтереси крупних землевласників, газета Піхно-Шульгина домагалася від Миколи II розпуску Думи, і коли це сталося, "Кіевлянинъ" вийшов з тріумфуючим заголовком "Росія для росіян".
"Повертайтеся до тієї нікчемності, у якій ви ще недавно перебували! – цитує Фабіан Бауманн слова, які монархісти Києва адресували 1907 року опонентам. – Ми, російські господарі російської землі, вас не знали і не кликали. Ми не хочемо, щоб ви та подібні до вас вирішували долю нашої держави. Ми будемо диктувати вам закони, а ви виконуйте веління нашої державної влади".
Одним із найплідніших і найгучніших колумністів "Кіевлянина" був Анатолій Савенко, уродженець Переяслава, колишній студент Дмитра Піхна. Савенко очолив Клуб російських націоналістів. 1912 року був обраний до Держдуми.
Антиукраїнське лобі Києва успішно боролося з українством на всіх рівнях: успішно поховало законопроєкт про введення української мови у початковій школі губернії, добилося закриття київської "Просвіти". Одним із головних "сепаратистів" Анатолій Савенко вважав Михайла Грушевського.
Чи не найкращою самопрезентацією Савенка можуть бути його слова, які згадує історик Бауманн: "Я – чистокровний малорос і дуже люблю свою батьківщину, її чудову природу, мову, традиції, історію. Так само я люблю хохлів, ледачих і добродушних. Але від усієї душі ненавиджу українофільство, зрадливий та підлий рух".
Читайте також: "Часи вакханалії та штурмування грошей". Як корупція знищила українську державність у 1919–1922 роках
Взимку 1925–1926 року білий емігрант Василь Віталійович Шульгин інкогніто відвідав СРСР. Скориставшись послугами контрабандистів, він перейшов кордон, щоб знайти сина Веніаміна, який у 1920 році приєднався до Добровольчої армії та зник безвісти.
Шульгин побував у Києві, Москві та Ленінграді. Сина не знайшов, але зафіксував враження від подорожі в мемуарах "Три столиці". Попри українізацію, яку в ті роки впроваджували в УРСР, автор, схоже, залишився задоволеним тим, що почув у Києві.
"Я купив марок і визначив, що і на пошті, і в адресному столі, як, втім, і на вокзалі, як, втім, і в усіх їдальнях, магазинах і взагалі, куди б я не звертався, всі незмінно говорили російською, а не українською", – згадував він.
[BANNER3]
"Та ось ще одного разу в трамваї побачив якогось руденького пана, – продовжував кепкувати Василь Шульгин. – Він щось балакав явно безглуздою мовою, яка мала бути "українською". Ось і вся "українська словесність", яку мені вдалося почерпнути з Києва протягом десятиденного перебування у столиці України".
У 1939-му в Белграді, за шість років до того, як туди увійшли радянські війська, а Шульгина заарештували та вивезли на суд у Москву – вийшла брошура "Украинствующие и мы!". В ній автор Василь Шульгин зібрав усі свої образи на "самостійників", не шкодуючи епітетів: "сектанти", "маніяки розколу", "дрімучі невігласи", "іуди-зрадники", "крадії тисячолітньої російської історії".
Шульгин не міг пробачити Грушевському та його послідовникам те, що вони зазіхнули на самі основи Росії – в концепті української державності провели історичну лінію аж до Київської Русі.
Василь Шульгин та його оточення ігнорували факти кількасотрічних утисків мови, яка повільно перетворювалась на літературну українську. Вони применшували рівень української культури. Ставились до неї глузливо-поблажливо. Що ж, казали імперці, ми не можемо відмовити українофілам в їхньому прагненні створити високу культуру. Нехай спробують. Але висока культура починається з Пушкіна та російської школи.
Єзуїтство цієї позиції найкраще ілюструє життя історика Якова Шульгина – племінника засновника газети "Кієвлянинъ" Віталія Шульгина. Під університетським впливом Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова Яків пішов шляхом "хлопоманства". Став поважним педагогом, пожертвував свій спадок на збірник і журнал Драгоманова "Громада", який публікували в Женеві.
[BANNER4]
Через "неблагонадійність" Якова на декілька років заслали в Сибір. Після повернення в Київ педагог був змушений зректися свого українофільства, принаймні в публічній сфері, щоб мати змогу працювати офіційно. Зрештою йому дозволили викладати. Але не його улюблену історію, а російську мову та літературу.
Серед учнів приборканого владою Якова Шульгина опиниться учень гімназії, майбутній письменник Михайло Булгаков. Згодом вустами свого героя Ніколки Турбіна Булгаков розкаже анекдот, який дотепер цитують російські націоналісти:
"...Так вот спрашиваю: "Как по-украински "кот"?". Он отвечает: "Кит". Спрашиваю: "А как кит"?". А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.
Николка с треском захохотал и сказал:
– Слова "кит" у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много. В Белом море киты есть…"
Читайте також: "Дайте їм допомогу. Їхні війська вимушені покладатися тільки на себе". Що писали про Україну в США сто років тому
"Як видавці газети та як політики члени родини Піхнів-Шульгиних були "етнополітичними підприємцями" в буквальному сенсі, – пише історик Фабіан Бауманн у "Розділеній династії". – За висловлюванням Роджерса Брубейкера, вони жили "заради" та "за рахунок" етнічності (загальноросійської – УП). Їхній політичний проєкт був насправді родинним бізнесом".
Для тих, хто йшов проти російської течії, шлях соціальними сходинками відкрився лише з початком революції 1917 року. Тоді, зокрема, у Київ переїхав cин колись опального Якова Шульгина Олександр – викладач Санкт-Петербурзького університету, член таємної організації "Товариство українських поступовців".
28-річний Олександр Шульгин, прихильник автономності України у складі Російської федеративної республіки, став генеральним секретарем міжнаціональних справ Української центральної ради. Під час правління гетьмана Скоропадського працював послом у Болгарії. Пізніше був членом делегації Директорії УНР на Паризькій мирній конференції. Головою делегації на першій асамблеї Ліги Націй в Женеві 1920 року.
Зіштовхуючись із тим, що сьогодні називають "русскім міром", Олександр Шульгин зрештою відмовився від ідеї автономної України в складі Росії. Після втрати свого молодшого брата Володимира під Крутами він чимдалі переходив на націоналістичні позиції та остаточно обрав українську мову як рідну.
"Революція розкрила дійсне обличчя темного і напівдикого народу Росії", – писав Олександр Шульгин.
Під час зйомок стрічки "Перед судом історії" старого аристократа Василя Шульгина авіалайнером Ту-104 привезли до Ленінграду. В суперечках монархіста з радянським "істориком", які увійшли у фільм, українського питання, звісно ж, не існувало.
"Лилася кров кругом, – казав Василь Шульгин про революцію 1917 року. – У цій братовбивчій різанині її проливали і "білі", і "червоні"… За нами пішли, тому що на наших прапорах було накреслено: велика, єдина, неподільна Росія! І в боротьбі за неї я зробив усе, що міг".
Після показу "Перед судом історії" в гості до ідеолога білого руху, який прожив у Володимирі й помер там у 1976 році, завітає дисидент, лауреат Нобелівської премії з літератури Олександр Солженіцин. У 1990-му він напише есе "Як нам облаштувати Росію?". У своєму тексті-маніфесті напередодні розпаду СРСР він повторить ідею триєдиної Русі та відмовить українцям в окремішності.
У 2008 році Олександра Солженіцина вшанує Володимир Путін – прийде на його похорон з букетом червоних троянд. Встане на праве коліно перед портретом дисидента.
3 квітня 2022 року, в той самий день, коли світ побачив фото зі звільненої з-під російської окупації Бучі, на сайті РІА "Новини" вийде стаття "Що Росія повинна зробити з Україною". У рецепті "остаточного вирішення українського питання" буде і такий пункт: "Денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією – відмовою від розпочатого ще радянською владою масштабного штучного роздмухування етнічного компонента самоідентифікації населення територій історичних Малоросії та Новоросії".
Євген Руденко – УП