| ПУБЛИКАЦИИ |
За перші три доби дії закону про добровільне повернення на службу знов у стрій стали майже три тисячі українських військовослужбовців, які раніше самовільно залишили свої частини.
Цей закон був ухвалений парламентом наприкінці листопада та дозволяв бійцям, які вперше повернулись із СЗЧ, поновитися на службі й знов отримувати всі грошові, продовольчі та речові виплати. Так законодавці намагаються розв'язати проблему, яка з кожним місяцем набуває дедалі серйозніших масштабів.
Широке публічне обговорення ситуації із СЗЧ почалося після вчинку 24-річного аеророзвідника Сергія Гнезділова. Він воював з 2019 року, а цього вересня самовільно залишив частину, щоб привернути увагу до необхідності встановлення чітких термінів служби для мобілізованих.
Гнезділова затримали та судять, а військові та політики активно дискутують, чому бійці йдуть у СЗЧ та що з цим робити. Проте мало хто обговорює, чому вони повертаються до війська.
Своя відповідь на це запитання є в мінометника 93-ої ОМБР, 24-річного Сергія з позивним "Гера". Він самовільно залишив частину торік та повернувся до війська ще до ухвалення вищезазначеного закону.
За 11 місяців поза армією Гера встиг розійтися зі своєю дружиною, влаштуватися на роботу, знайти кохання всього життя та навіть заробити на квартиру. А також сповна відчути плоди ставлення суспільства до СЗЧшників.
Але про все по черзі.
[BANNER1]
От що-що, а будувати кар'єру військового Сергій зовсім не планував. Його амбіції були іншими – закінчити дев'ять класів школи та вивчитися на автослюсаря. Батько Сергія працював механіком. Хлопець часто йому допомагав і розумів, коли потрібний ключ на 10, а коли – ударна викрутка.
– Там багато ума не треба, – пояснює Сергій свій вибір професії.
Проте закінчити училище йому не судилося. А все через те, що Сергій навчився давати здачі.
Він ріс боязкою дитиною. Але коли хлопцеві було 12, їхній будинок на Дніпропетровщині згорів через коротке замикання. Родині довелося переїжджати з місця на місце, поки нарешті вона не придбала за п'ять тисяч гривень житло в Синельниковому (зараз – Ріднопілля).
Потреба раз за разом відстоювати своє місце серед нових однолітків загартувала характер Сергія. Тож коли одного дня після занять в училищі до його кімнати в гуртожитку зайшов син директора закладу та почав вимагати гроші, відповідь була короткою.
– Він перший курс постійно тряс. І дійшла до мене черга. І я, довго не думаючи, дав йому чуть-чуть прикупитися, – згадує Сергій. Після бійки хлопця виключили з училища.
Вивчитися на автослюсаря не вийшло, тож вирішив Сергій спробувати себе в поліції. Але до цього – пройти строкову службу: для кар'єри стане в пригоді і плюс – "армія зміцнює морально".
Там він почав розумітися на артилерії та став Герою. Відслужив на буксованих гарматах "Гіацинт-Б" 152-го калібру. Брав участь у навчаннях з військами НАТО.
Завершилася строкова служба в листопаді 2021-го. Проте тепер армія здавалася Гері перспективнішою за роботу в поліції. Кілька місяців він працював на заводі, а потім пішов до військкомату й підписав контракт.
[BANNER2]
Сталося це 10 лютого 2022 року.
– До мене підійшов командир батальйону й каже: "Ти ще молодий, ти розумієш, що якщо підпишеш контракт, тебе можуть убити?". Тоді й фейки по телевізору крутили, і взагалі непонятки були. Я кажу: "Розумію. Але думаю, що війни не буде".
В ніч з 23-го на 24-те лютого 2022-го командир розбудив мінометника Геру, пояснив, що той у резервному розрахунку, і наказав виїжджати на вогневу позицію.
Велика війна почалася для нього з трьох діб у ГАЗ-66, в якому вони тряслися, переїжджаючи з позиції на позицію.
Що ви знаєте про справжню смиренність?
Гера міг би вам дещо про неї розповісти. 25 квітня 2022-го року він змирився з тим, що день його народження буде збігатися з днем його смерті.
Свої двадцять два Сергій зустрічав у селі Заводи на Харківщині. Підрозділ мінометника разом із іншими опинився там у напівоточенні. Особливість села в тому, що воно розташоване на правому березі Сіверського Донця.
Росіяни намагалися замкнути українських військових у кільце – спробували завести дві колони в тил. Їх розбили, але було зрозуміло: ворог спробує знову.
Село накрили щільним вогнем. Необхідно було відступати. Але міст на північ підірвали під час боїв. От тоді Гера і прийняв думку, що цей день народження може бути для нього останнім.
Щоб вирватися з оточення, бійці змушені були переправлятися через річку.
– Автомат взяв із собою, а броню і каску довелося скинути перед тим, як плисти. Тому що є люди, що не зняли та пішли під воду, – згадує Гера. – Глибоко було страшне.
На його щастя, все своє дитинство він ріс біля річки та міг впоратися з течією. Хоча в ті роки й не уявляв, що одного дня плисти йому доведеться з автоматом і в крижаній воді.
[BANNER3]
Термобілизну Гері видали більшого розміру, тож коли він вибрався на берег, вона обвисла до колін. Переодягнутися часу не було – треба було відходити якнайдалі. Тепер хлопці жартують, що Гера вийшов з оточення в спідниці.
Того дня він пройшов 15 кілометрів: спершу лісом, потім полем.
Після Харківщини підрозділ Гери перекинули на Донеччину, він захищав Соледар. Місто пало, коли Гера був на ротації. Далі командування відправило його на Бахмутський напрямок.
Так близько до ворога він ще не був. Якось росіяни стояли всього за 300–400 метрів від його розрахунку, а він з побратимами сховався за двоповерховим будинком і гатив по ворогу з міномета.
За час служби Гера якось з'їздив у відпустку. Планував відпочити вдома десять днів, а пробув п'ять – подзвонили й сказали: "Вертайся в частину, твій відпочинок завершено".
Зрештою Сергій відчув, що страшенно виснажився.
– Що стало для вас останньою краплею? – питаю я.
– Наказ заїжджати на позицію майже впритул (до ворога). Хоч штурмуй із мінометом, пох*р – ти маєш зайняти ту вогневу позицію. І тоді я підійшов до комбата, сказав, що йду в СЗЧ, здав зброю і поїхав додому.
– Можна я за нього скажу? – втручається в розмову побратим Гери. – Дивіться. Він пройшов всю Харківську область, Соледар, Бахмут. Це людина, яка ні від чого не відмовлялася. Він постійно йшов у бій, у бій, у бій. Достойно йшов. І потім наказ якийсь такий, трошки дурнуватий, можна сказати. І він вирішив поїхати до жінки.
[UPCLUB]
До жінки в Синельниковому Гера приїхав, але зустріла вона його зовсім не так, як він очікував.
– Вона мені сказала: якщо ти дезертирував, значить, ти уголовник. А мені уголовник не потрібний, – з гіркотою згадує він. – Я намагався відновити стосунки, але все одно вони були вже не такими, як раніше. Тож пішов до батьків.
Але і в батьків не знайшов Гера омріяного спокою. Жаліється на сестру, що постійно дорікала йому тим, що він нічого не заробляє.
Роботу Гера шукав, проте для людини в СЗЧ знайти її було зовсім не просто. Влаштуватися офіційно Сергій не міг. Але навіть і без оформлення ніхто не хотів наймати людину, проти якої відкрито кримінальне провадження.
Так би він і ходив неприкаяним, якби знайомі не підшукали йому неофіційну роботу на заводі в Дніпрі – фарбувати труби. Геру це цілком влаштовувало. У нього знову з'явилися живі гроші. Крім того, автобус, яким возили робітників до Дніпра і назад, не зупиняли на блокпостах, розуміючи, що працівники заводу й так заброньовані. Таким чином Гера не потрапляв під радари поліції та співробітників ТЦК.
Та навіть із роботою тягар статусу СЗЧшника й відкритої справи постійно гнітив його. Сергій зізнається: навіть не знав, із ким обговорити те, що на душі. Йому здавалося, що він лишився сам-один проти всіх труднощів, які звалилися на нього.
Одного дня Гера зустрів стару знайому. Колись давно він запрошував її на каву, і тепер вона сама нагадала про це хлопцеві. Гера одразу зізнався дівчині, що він у СЗЧ. Вона лише знизала плечима – її ставлення до нього це не змінило. І тоді понеслося, як каже Гера: "кава, квіти, романтика".
Роман розвивався стрімко. Згодом закохані зібрали гроші та купили квартиру – свою частку Гера встиг заробити на заводі.
Їдучи з іншими хлопцями в робочому автобусі, Гера ловив себе на думці, що не засуджує тих, хто не в армії. І що якби він був цивільним "на гражданці", то й сам, напевно, влаштувався б на роботу з бронню.
Неприємно вразило його інше: що люди навколо живуть так, нібито війни взагалі не існує. Здавалося, вони воліли про неї забути, поки вона сама не торкнеться їх своїм холодним крилом.
І одного дня вона ледь не зачепила близьких Гери. Під час чергового обстрілу міста російська ракета впала неподалік будинку його племінниці.
– Сину племінниці на той час було три чи чотири місяці. І от стоять вони з дитиною на руках і не знають, що робити, коли в 150 метрах впала ця Х-59 і в коридорі повисипалися вікна. І я розумію, що якби вона впала на 150 метрів ближче – влучила б в її будинок. І в тебе просто немає можливості дати відповідь. А на війні, коли до тебе прилітає щось, ти можеш хоч отвєтку дати.
[BANNER4]
Інше неприємне відкриття – цього разу про ставлення деяких цивільних до військових – чекало на Геру в лікарні. Одного дня після операції він попросився пройти до лікаря поза чергою, поставити підпис на документі. Але у відповідь почув крики.
– Люди починають у твій бік обурюватися, що ми тебе на війну не відправляли. А ти просто спокійно стоїш і думаєш: за що ти взагалі борешся? Мені не раз казали, що ти пішов на фронт через те, що там зарплату платять.
Все це разом вплинуло на рішення Гери, коли до нього зателефонував головний сержант батареї (який на той момент вже встиг стати її командиром) і запропонував повернутися.
Гера погодився. І вони домовились: командир подає його на відновлення, а боєць обіцяє більше не йти в СЗЧ.
***
Піти з війська виявилося справою значно простішою, ніж повернутися до нього.
Щоб владнати все з документами й відновитися на службі, Сергій тижнями ходив по колу: ДБР, військова прокуратура, ВСП. Наостанок потрапив до одного з навчальних центрів на заході України, куди, за його словами, доправляють СЗЧшників, яких потім переводять у піхоту.
– І там, нарешті, мені підписали всі папірці, і я поїхав додому, – Гера обмовився і швидко виправляється, – точніше, не додому, а на фронт.
Перший тиждень на фронті був важчим, ніж зазвичай. Гера з побратимами виїхали копати нову позицію, і після кожного пострілу з російського боку його сіпало, як у необстріляні часи. Поступово організм почав адаптуватися, постріли стали звичнішим явищем, і мозок нарешті став відрізняти, в якій бік летить міна.
Коли інші бійці питають Геру, як було там, "на гражданці", він відповідає, що сумно. Становище безправного СЗЧшника гнітило його. Ставлення людей до нього і загалом до військових – ображало. Поведінка цивільних, що війни нібито не існує – неприємно дивувала.
Але серед сірої буденності була і яскрава стрічка. Там, де вибухам передує сигнал повітряної тривоги, знайшов Гера своє кохання.
– Вона мій настрій бачить здалеку. Постійно розпитує і хвилюється за мене. Коли помічає, що зі мною щось не так, не заспокоїться, поки я не розповім.
Це єдина частина його історії про життя в СЗЧ, розповідаючи про котру, Сергій мрійливо усміхається.
Рустем Халілов, УП