| ПУБЛИКАЦИИ |
30-річна американка Ребекка Мацировська з позивним "Бека" в березні 2022-го подолала понад вісім тисяч кілометрів, щоб дістатися до України з міста Ноксвілл, що в штаті Теннессі.
Щойно вона побачила новини про початок повномасштабного російського вторгнення – одразу вирішила, що має допомогти українцям. До того її єдиним зв'язком зі слов'янами було прізвище колишнього чоловіка, прадід якого був поляком.
У цивільному житті Ребекка понад десять років працювала фельдшеркою в США. Час від часу вона волонтерила як медикиня в бідних країнах, зокрема у Венесуелі, Мексиці та Гаяні.
Зараз Бека – парамедикиня в 53-ій окремій механізованій бригаді (ОМБр) імені князя Володимира Мономаха. Працює з військовими на Торецькому напрямку.
Ми спілкувалися через відеозв'язок під канонаду артилерії. На початку розмови Бека попередила, що чергує на стабпункті, куди в будь-який момент можуть привезти поранених. Так і сталося. За 30 хвилин розмови вона відключилася, щоби надати допомогу постраждалим бійцям.
Вдруге нам вдалося зв'язатися за кілька днів. Говорили англійською, але Бека періодично вставляла українські та російські слова. Наприклад, пригадуючи пережиті на війні моменти, вона часом ошелешено промовляла: "It's пизд*ць".
Російська пропаганда регулярно "вбиває" Ребекку, називаючи її американською найманкою. Вперше росіяни заявили про "ліквідацію" парамедикині в Бахмуті на Донеччині в грудні 2022 року.
– Спочатку я була в шоці, а потім розізлилася. Хіба схоже, що я мертва? Я жива, дурні лохи!
Одного разу росіяни взагалі заявили, що я – жінка-снайпер. Мовляв, вони вбили відому американську снайперку. Я подумала: "Що за чорт? Що ви, с*ка, робите?!" Це так безглуздо.
Зараз я не зважаю на такі "новини". For me this is just ху*ня, – каже Бека.
Ребекка Мацировська розповіла "Українській правді", чому вирішила приєднатися до українського війська на початку великої війни, як долає мовний бар'єр у спілкуванні з побратимами та чим її вражають українці.
[BANNER1]
Вперше про російську агресію проти України Ребекка почула від українців, з якими працювала в Америці, приблизно в 2016 році. Вони розповідали про репресії в Радянському Союзі, українську боротьбу за незалежність, Революцію гідності та російську окупацію Криму й частини Донбасу, ділилися, як ці події вплинули на них особисто. Бека захопилася історією України.
В 2021 році українські знайомі Ребекки почали хвилюватися через скупчення російських військ на кордоні і можливе повномасштабне вторгнення. Новина про початок великої війни в Україні застала Беку на робочому місці – в лікарні.
– Я не могла повірити, що це відбувається прямо зараз! – емоційно згадує Ребекка. – І весь світ просто спостерігав, але ніхто не почав допомагати одразу, бо Україна – не член НАТО. Тоді я вирішила, що маю допомогти українцям. Тим паче в мене є досвід роботи в стресових ситуаціях.
В березні Ребекка надіслала Міністерству охорони здоров'я України офіційний запит на роботу. І майже відразу отримала дозвіл.
Тоді ж вона сказала начальниці, що хоче використати накопичену за кілька років відпустку – приблизно десять тижнів, щоби поїхати допомагати українцям. Рішення Беки не стало для керівниці лікарні сюрпризом. "Я була впевнена, що ти це зробиш. І чекала, коли скажеш, що їдеш до України", – схвально відреагувала вона.
Не здивувалися рішенню Беки і в родині – брат і невістка. Ніхто навіть не думав, що відважна дівчина зможе спостерігати за російсько-українською війною з іншого континенту.
Медикиня зібрала речі та вирушила до України.
– Коли я приїхала, зрозуміла, що не можу повернутися додому з чистим сумлінням, поки не допоможу українцям перемогти росіян.
Байдуже, хто ти – українець, американець чи європеєць. Ти не можеш стояти осторонь української трагедії і вдавати, ніби все добре. Всі мають об'єднатися, щоби зупинити війну.
Спочатку Ребекка планувала працювати в тиловому госпіталі, але дізналася, що на фронті не вистачає парамедиків, тому приєдналася до військових.
Звісно, вона не повернулася в США за 10 тижнів.
Читайте також: Діди воювали. Як нащадок шведа під Полтавою допомагає перемогти Росію, поки Путін марить "величчю" Петра I
Бека не захотіла долучатися до міжнародного легіону, бо розуміла, що там доведеться працювати виключно з іноземцями. "Я хотіла працювати зі своїми солдатами – українськими", – наголошує вона.
Ребекка починала парамедикинею в 36-ій бригаді морської піхоти.
– Я була першою іноземною громадянкою, яка отримала блакитний берет. Це була честь для мене!
Перший позивний у неї з'явився під час роботи з морськими піхотинцями. Власники блакитних беретів жартома називали дівчину Маммі.
[BANNER2]
– Коли вони були поранені або мали якісь проблеми зі здоров'ям, завжди зверталися до мене. Один із них сказав: "Якщо ми маємо проблеми, просто телефонуємо мамі, і вона допомагає". Все почалося як жарт, а потім прижилося. Мене завжди називали Маммі. Зараз це дуже смішно. А тоді було навіть образливо, бо всі мали круті позивні: "Куля", "Байкер", "Гонщик", "Привид", а я – просто Маммі, – усміхається вона.
Під час однієї з перших евакуацій Ребекка надавала допомогу військовому з важким пораненням. На той момент його сім'я перебувала в оточеному росіянами Маріуполі.
– Цей хлопець був серйозно поранений, але сказав мені: "Просто накладіть гіпс і дозвольте мені повернутися на поле бою. Я не можу врятувати свою родину, але зобов'язаний продовжувати воювати за Україну". Ця історія мене вразила.
Коли Бека працювала з морськими піхотинцями на Донеччині, познайомилася з військовими 53-ої бригади. Парамедикиня взялася допомагати їм з евакуацією поранених. Вони дуже швидко потоваришували. Тому Ребекка підписала контракт саме з 53-ою ОМБр.
– Морські піхотинці переїжджали на Херсонський напрямок і кликали мене з собою. Однак я сказала: "Хлопці, ви стали для мене дуже близькими. Але 53 бригада – це моя сім'я". Я залишилася з ними в Авдіївці.
Читайте також: "Страх є у всіх, але треба йти до кінця". Як морпіхи захищали Миколаїв, а нині наступають на Херсонщині
Ребекка одразу попередила нових побратимів, що більше не хоче бути Маммі. І попросила називати її просто Бекою.
– Всі друзі та родина називають мене Бека. Солдати зазвичай так і кажуть, але іноді звертаються – Бекусік або Бекічка. Це дуже мило.
На ротації в Авдіївці бригада регулярно поповнювалася новими бійцями. Ребекка навчала їх тактичній медицині. Доводилося ледь не цілодобово працювати як медиком на стабпункті або евакуації, так і інструктором на полігоні.
– Після Авдіївки ми переїхали в Нью-Йорк. Не можу про це розповідати, але там був пизд*ць. Зараз ми біля Торецька.
Майже всі міста на Донеччині, де я раніше жила зі своїми солдатами, окуповані. Щоразу, коли ми переїжджаємо і заселяємося в нові будинки, я насамперед збираю всі фотографії, малюнки та інші цінні речі в одну коробку і складаю їх у безпечному місці. Бо щиро вірю, що українські сім'ї повернуться додому.
Але зараз більшість із будинків, де Ребекка жила разом із військовими, де облаштовувала медпункти, зайняли або розбомбили росіяни.
Читайте також: "Війна – велике село: ми знаємо, хто де був і що робив". Історія бойової медикині Мауглі
– Я люблю свій армійський колектив, бо ми бережемо одне одного, який би жах навколо не відбувався.
Пам'ятаю, колись ми їхали на позицію. Я була в бронежилеті, касці та повному екіпіруванні. Сержант доторкнувся моїх рук і відчув, що вони холодні. Він закричав: "Стоп! Зупиніть машину! Повертаємося назад!". Ми повернулися по теплі шкарпетки й рукавички для мене, а потім знову виїхали на позицію.
Бека дуже здивувалася, що в Україні носять шапки, коли стає холодно. Побратими сваряться, якщо вона цього не робить.
Ще більше Ребекку вражає, коли їй не дозволяють піднімати важкі речі. В Америці вона звикла до того, що доводиться носити все самій, а в Україні навіть поранені військові пропонують допомогу. Із сексизмом і зневажливим ставленням з боку чоловіків Бека не стикалася в українському війську.
Читайте також: Білорус зі знаком якості. Як учасник двох Олімпіад став добровольцем в Україні
Парамедикині подобається, що українці використовують зменшені форми імен. Наприклад, Іван – Ваня, Олександр – Саша, Олексій – Льоша. Спочатку вона дуже плуталася, думала, що неправильно запам'ятала ім'я, але згодом звикла.
– Цікаво спостерігати, як люди знайомляться. Спочатку Олександр, потім Саша, а згодом: "Саня, бл*дь" (сміється).
Найбільше Беку дратує, що побратими завжди додають воду в мило, яке закінчується, замість того, щоби купити нове.
– Я намагаюся це виправити. Кажу: "Хлопці, я піду в магазин і куплю нам нове мило, коли воно закінчиться. Не наливайте в пляшку воду, добре?". Я – медсестра і знаю, що нове мило бореться з мікробами краще, ніж мильна вода.
[UPCLUB]
– Ви намагалися вчити українську мову? – запитую я.
– Канєшна, – переконливо відповідає Ребекка.
Більшість військових, з якими вона працює, російськомовні, бо родом із Луганської та Донецької областей. Тому Бека розуміє російську мову краще, ніж українську. Але щодня парамедикиня намагається знайти бійців, які спілкуються українською, щоб вивчити кілька нових слів.
– Нещодавно я вивчила слово "цікаво". Я раніше багато разів чула його і думала, що воно означає: "це кава". А виявилося, що "цікаво" – це "interesting".
За понад два роки на війні вона навчилася долати мовний бар'єр. Зі своїми бійцями Ребекка спілкується трохи англійською, трохи російською і трохи українською. Вона розуміє російською і українською мовами всю термінологію, пов'язану з тактичною медициною. Але побутові балачки поки що даються насилу.
– Нікого не змушую вчити англійську. Я в Україні, тому маю говорити мовою людей, які мене оточують.
Вважаю, що дискусії навколо мовного питання можна буде вести після того, як виграємо війну. Спочатку маємо боротися за те, щоб зберегти Україну та українську мову.
Бути патріотами в тилу легко. Приїжджайте на Донеччину і розмовляйте українською. Приїжджайте воювати, а потім розповідайте військовим, якою мовою їм треба говорити.
Відколи Бека приїхала в Україну, в її плейлисті з'явилося багато українських пісень. Вона в захваті від українського гімну і "Пісні про рушник". Щодня слухає пісні гурту Kozak System і Клавдії Петрівни.
[BANNER3]
Обожнює "Щедрик" композитора Миколи Леонтовича. Багато разів бувала на його батьківщині – у Покровську на Донеччині, який зараз знищують росіяни.
Читайте також: Реальний Сенцов. Історія режисера і штурмовика з товстою шкірою
– Я хотіла би показати кожному українцю хоча б одне прифронтове село. Завести їх у будинки, де жили сім'ї до моменту, поки війна не забрала в них таку можливість. В цих будинках досі лежать книги на полицях, висить одяг у шафах. Але мешканцям довелося виїхати, бо Росія все знищила.
Українці, які живуть у тилових містах, мають на власні очі побачити, що війна може зробити з ними, якщо не йти воювати і припинити боротися. Можливо, тоді всі зрозуміють ціну цієї війни.
Ангеліна Страшкулич, УП