| ПУБЛІКАЦІЇ |
Володимир Кохан – співзасновник YouTube-проєкту "Хащі", який розповідає про маловідому широкому загалу Україну.
Разом із командою він мандрує українською провінцією та показує її естетику через дослідження природи і архітектури та через спілкування з місцевими мешканцями.
"Найбільшим скарбом України є українці: з їхньою простотою, з їхньою щирістю, з їхньою наївністю, з їхньою інфантильністю, але при цьому з їхньою геніальністю і вмінням адаптуватися під будь-які умови та об'єднуватися. Саме через це сьогодні існує наша українська держава", – каже Володимир Кохан.
Під час повномасштабної війни "Хащі" фільмують життя міст, що опинились в епіцентрі бойових дій чи розташовані в прифронтовій зоні, та продовжують здійснювати експедиції в тилових регіонах.
"Дуже часто люди навіть не здогадуються, що у них в селі є залишки фортеці чи якесь суперстаровинне кладовище, чи якась історія. Не цікавляться люди своїм власним, тим, що є під боком", – розповідає Володимир Кохан.
Як виглядає Україна без косметики і прикрас? У чому головний феномен та головна проблема українського села? Як це – вирости в селі і чи варто соромитись цього?
Про все це "Українська правда" поговорила з Володимиром Коханом. Нижче – головні тези розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
Село дало мені дуже багато травм, але і дуже багато плюсів. Мені здається, що моя інфантильна суперромантика, творча душа дуже пов'язана саме з селом.
Хоча я не знаю, як би склалися обставини, якби я зростав у мегаполісі – в центрі Одеси чи Києва. Можливо, я здобув би інші таланти та мав би інші можливості.
[BANNER5]
В принципі, мої асоціації з дитинством у селі позитивні, попри всю складність, попри всю страшну бідність 90-х, попри всю обмеженість, попри всі заборони, які тоді були.
Але, звичайно, у мене було відчуття сорому через те, що я з села. Мабуть, вперше воно з'явилось у 10–12 років – пубертатний період, коли ти вже починаєш статево дозрівати, коли тебе починають цікавити дівчата. Далі це відчуття загострилось у 16–20 років, коли ти потрапляєш у різноманітні формальні та неформальні тусовки, де українська мова – великий зашквар, як і твоє сільське походження.
Це страшенно тисло. Сором був великий. Тому, коли мене у ті часи запитували, звідки я, завжди відповідав, що з Одеси.
Якщо я при знайомстві з дівчатами спілкувався українською або ще й казав, що я із села на Хмельниччині, то для них це був величезний red flag (червоний прапорець – УП), після якого у них зникала будь-яка симпатія до мене. Так частково тривало аж до 2022 року.
Зараз все змінилося. Нині вже всім байдуже, звідки ти, бо насамперед тебе сприймають як особистість. Хоча, можливо, у моєму випадку відіграє роль моя медійність, мій соціальний статус.
Я виріс у селі Карижин на Хмельниччині. Це таке архаїчне, прадавнє, праісторичне Поділля, найсправжніші хащі. Це такий гібрид лісу, Карпат, степу.
Загалом Поділля перенасичене історією та міфами. Воно, наче комп'ютерна гра: спускаєшся, а тут – старовинний млин XVIII століття; зайшов за куток, а там – фортеця; дивишся далі – костел або старовинний козацький цвинтар. Одне село – глиняні будинки, інше – повністю кам'яне. За це я обожнюю Поділля! Тобто кожних 5–10 кілометрів там все настільки змінюється, що ти такий: "Вау, як це можливо!?".
Там практично немає залізниць і великих автошляхів. Це певною мірою складнодоступна місцевість. І через це вона зараз відчуває частковий занепад.
Свого часу великий вплив на розвиток Поділля, його культуру, архітектуру мали євреї, тому значне зменшення єврейської спільноти на Поділлі є великою втратою для цього регіону.
[BANNER1]
Село завжди страждає найбільше. І мені здається, що зараз відбувається найбільша трагедія для українського села, більша за Голодомор і за попередні війни: воно просто порожніє і спустошується.
Нині в українських селах неможливо побачити чоловіків призовного віку: дуже багато загиблих, але і багато тих, хто просто мігрував.
Наприклад, у моєму селі до війни було десь 20–30 молодих родин, але половина з них зараз тим чи іншим способом виїхала. Це Хмельниччина, де 600–800 кілометрів до фронту. Тому зараз моє село нагадує будинок для літніх людей.
Наші експедиції ми проводимо з кінця 2000-х років. У мене вони завжди викликали не так сум, як меланхолійну ностальгію, приємний смуток, оскільки я творча особистість, романтик. Тож після таких подорожей мені добре писалися вірші, усілякі тексти.
Інколи, коли ми потрапляли в закинуті сільські будинки, мене це проймало навіть до сліз – щось всередині мене бриніло, як гітарна струна.
Але потім сталося страшне, коли я зрозумів, що заходжу в ці будинки, і всередині мене нічого не тьохкає.
Наприклад, нещодавно ми були на Житомирщині. Зайшли в хату, там – ікони, фотографії, а я собі такий: "Ну, добре, окей, це прикольно, але, може, тут є щось вражаюче?". А потім такий: "Чоловіче, стоп! Вражаюче – це людські життя, життя людей, яких ти бачиш на цих фото, чиї рушники ти бачиш на цих стінах". І в мені знову щось бринить усередині, хоча все одно не так, як раніше…
У наших експедиціях ми можемо попросити людей заспівати щось автентичне для їхньої громади. Але багато з них починають співати якесь "Зеленеє жито" чи "Червону руту", бо, ймовірно, хочуть виглядати модерними. Ще можуть заспівати щось із Раїси Кириченко, бо чули її часто по радіо і гадають, що саме це і є народна творчість.
Але під час нашого подальшого спілкування виявляється, що все ж таки є пісні, які співають лише в їхньому селі, а в іншому – вже ні. І це вже зовсім інша історія. Таке мистецтво неможливо створити під примусом чи відповідно до якоїсь програми Міністерства культури. Але, на жаль, воно поступово відходить у небуття з людьми, які є його носіями.
Вже зараз їх практично немає, а скоро взагалі не буде.
[BANNER2]
Найбільшим відкриттям під час наших експедицій особисто для мене стало те, що Донеччина, Слобожанщина – україномовні. Якщо не знати, що перебуваєш у Бахмуті, в районі Краматорська чи Покровська, то, спілкуючись з людьми, ти ніколи не зрозумієш, що це – схід України. Подумаєш, що це якась Вінниччина, Черкащина, Хмельниччина, Житомирщина…
Тобто там абсолютно українські села. І усвідомлення цього перевернуло мою свідомість. Тому що до цього, на свій превеликий сором і ганьбу, я думав інакше.
Щодо мови, то, на мою думку, це дуже важливий інструмент. Але для великої частини українців у Харкові, Одесі, Дніпрі це досі не зрозуміло. І вони будуть знаходити мільйон відмазок, мільйон причин, щоб і далі спілкуватись російською.
Наведу аналогію. Люди зазвичай бачать лише те, як куля влучає у скло і розбиває його. Вони звинувачують кулю, але при цьому не бачать траєкторію її польоту чи руху пальця, який натис на курок. Чи того, хто зарядив пістолет. Чи заводу, який зробив його і цю кулю. Так от мова якраз і є заводом, який запускає весь подальший процес. Якби він не був російським, то ці кулі потім не летіли б у наше скло.
Я переконаний на 100%, що зараз всі серйозні державні справи досі вирішуються російською мовою. І це прикро.
На початку 2022-го українці дуже хвацько почали, бо об'єднались. Але що ми зараз спостерігаємо? Українець українцю – вовк. Усі готові одне одного з'їсти. Інколи мені здається, що між прихильниками Порошенка і Зеленського більше ненависті, ніж до Путіна.
До речі, мені дуже смішно, коли наш проєкт у коментарях починають називати то "порохоботами", то "зелеботами". Хоча той, хто уважно дивиться наші випуски, знає: ми показуємо усе, що люди говорять – різні думки.
Мені цікаво досліджувати різні зрізи суспільства, тому я можу приїхати в село і сісти випити по чарці з дядьками – ми це на відео інколи показуємо. Так ти стаєш з ними близький, вони тебе розуміють, відкриваються тобі.
В експедиціях я не розмовляю літературною мовою, бо це відлякує людей у селі. Якщо я на Житомирщині, то використовую щось із говірки цього регіону. Якщо мій співрозмовник говорить суржиком, я теж можу собі це дозволити. Якщо людина лається, то я розумію: щоб стати для неї своїм, треба теж вживати нецензурну лексику. Тільки в такому разі нам скажуть: "То ви, хлопці, свої!".
Люди і їхня щирість – найцінніше, що є у мандрах. Якщо під час експедиції ти не зустрічаєш цікавих людей, вона стає невдалою.
[BANNER3]
Такою експедицією стала наша нещодавня поїздка на Полтавщину. Чому так? Збіглося багато факторів.
По-перше, я перед поїздкою травмував коліно, і мені було важко іти. Це впливало також і на мій психологічний стан.
По-друге, над нами висіла сокира великої відповідальності, адже в цей похід ми взяли із собою наших глядачів, які зробили найбільші донати для нашого нещодавнього збору. Тобто хотілось щось цікаве показати цим людям.
По-третє, була шалена спека. По-четверте, ми потрапили в села, які виявились не селами, а дачними кооперативами і, відповідно, там не було нічого цікавого.
Тому після цієї експедиції у мене залишився певний осад, що не все вдалося, що щось було погано, і це досі мене гризе. Взагалі мені здається, що ця експедиція була найважчою за всі часи наших походів.
Під час наших зйомок після 2022 року було різне. В перший рік повномасштабного вторгнення на нас і поліцію викликали, і СБУ нас заарештовувала, і ТЦК за нами приїжджали. Люди ставились до нас із великою насторогою, особливо на прифронтових територіях, зокрема на півдні: нас там як не на підвал кидали, то обличчям у підлогу клали.
А от коли ми на Донбас приїжджали, то навпаки: ми ходили в Бахмуті за кілька сотень метрів від російських позицій, біля нас відбувалися стрілецькі бої. Але єдине, що ми чули від військових: берегти себе і не стояти під обстрілами.
Зараз ми намагаємося всі свої зйомки узгоджувати з військовими адміністраціями. Адже ми розуміємо, який зараз час: десь тренувальні бази військових, десь – ППО. А ти можеш банально не знати про це і підійти випадково, ще й із камерою.
[BANNER4]
Ми створюємо контент, який впливає на формування української ідентичності. Люди нам постійно дякують за те, що через катарсис, який вони проживають під час перегляду наших відео, у них народжується любов до України, і вже вони самі їдуть у ці села.
Окрім того, наші відео приносять фінансову користь для військових. Є ціла низка підрозділів, яким ми постійно допомагаємо.
З іншої сторони військові підтримують наш проєкт. Значну частину нашої фінансової подушки створили вони. Уявляєте? Це люди з передової, які нас дивляться і які нам донатять. Це для нас є найбільшою винагородою, найбільшою цінністю.
А їхні шеврони – це взагалі! Коли ти на лінії бойового зіткнення, а вони їх знімають з рукавів і кажуть: "Хлопці, дякуємо вам за те, що ви робите!" – це для мене найцінніше.
Цивільні до нас теж завжди підходять на вулицях, дякують. І саме в цей момент я ловлю себе на думці: "Вау, мабуть, ми дійсно щось робимо важливе в цьому житті".
Софія Середа, УП