| ПУБЛІКАЦІЇ |
Намагатися представити Тіберія Сільваші кількома реченнями – прикре самогубство. Що не скажи, виходить Вікіпедія: народився (в Мукачеві), вчився (в Республіканській художній школі та Художньому інституті), живе та працює (в Києві).
Втім, для тих, хто хоча б краєм ока стежив за тим, що відбувається в українському мистецтві щонайменше останні років 40, цей художник не потребує презентацій.
Живописець з ім'ям римського імператора – насамперед про масштаб. Щось велике, як Вавилонська вежа, і глибоке, як ескалатор на станції метро "Арсенальна". Роздивлятися краще на відстані.
Сільваші – з тих людей, які мають щастя все життя робити те, що люблять, і любити те, що роблять. Все інше – статус лауреата Шевченківської премії за інсталяцію "Крила", десятки персональних виставок, зокрема масштабні "Кола Сільваші" у вересні 2024-го в Українському домі, роботи в музеях і приватних колекціях Західної Європи та США, мистецтвознавчі роботи, рейтинги та листинги, серед яких УП 100 – бонус до цього "робити те, що любиш".
З чого починався Сільваші-абстракціоніст? Можливо, з репліки Сергія Параджанова в середині 1960-х. Тіберій навчався тоді в Республіканській художній школі й літо провів на зйомках фільму "Тіні забутих предків".
"Параджанов з Якутовичем (художник-постановник "Тіней…" – УП) стояли, спершись на паркан. Я з етюдником наближався до них і побачив посмішку Параджанова, який сказав мені: "Знову листівку написав?".
Ось ця фраза мене дістала. Я вже тоді багато думав про зміну мови мистецтва. Десь у 1970-х роках я зрозумів, що треба міняти "алфавіт". Ти починаєш говорити про інші речі, не ті, до яких звикли. Ти говориш про невидиме, яке ти не можеш звичайною мовою висловити", – згадує Сільваші.
[BANNER5]
Власне, здебільшого "про невидиме" ми поговорили в його майстерні.
Як щоденний ритуал рятує від "нової нормальності", а війна змінює нашу оптику?
Чому важливо бачити кольори і відтінки в чорно-білому світі?
Яка мова мистецтва народжується сьогодні?
Звідки береться ідентичність художника?
Про це та інше читайте в інтерв'ю Тіберія Сільваші – художника, який "не малює, а вирощує живопис".
6-го березня 2022-го. Маріуполь у блокаді. Ракетний удар по Вінниці. Російські окупанти під Києвом. Зеленський вкотре закликає західних лідерів закрити небо над Україною.
Того ж дня, 6-го березня, Сільваші робить допис у своєму київському щоденнику, який вів з початку повномасштабного вторгнення.
"Картини, як і висловлювання, мають бути закінченими. Ця формула протирічить моїй практиці, яка звучить так: робота (не картина) готова в перший день і не закінчена ніколи. Тобто ми маємо справу не з продуктом, а з процесом. З певним ритуалом, який є результатом вибору".
Щоденник став для нього ритуалом і результатом вибору – залишитися в Києві в найстрашніші дні. Кожний допис ілюстрували знімки неба і щойно звареної кави. Майже кожний починався або закінчувався словом "живі".
– В перші місяці після 24-го лютого 2022-го я щодня фотографував небо і каву. Це була відповідь моїм друзям за кордоном, які після прильотів питали: "Ти як?". Спочатку кожному відповідав, потім зрозумів, що треба робити фотографії і викладати в Фейсбуці. Бо небо і кава – це про вічне.
Оптика війни для Сільваші – це гомогенний час, якому не потрібен календар. І це простір, який стає акустичним.
– Ти розрізняєш вночі дизель військової машини від звичайної. Чуєш, як летить шахед, і крізь сон починаєш розуміти, що тобі треба зробити, яким чином перегрупуватися. Ти починаєш розуміти, скільки метрів до якоїсь точки, куди треба дійти.
На питання, чи залишилися в його особистому всесвіті безпечні місця, Сільваші згадує свою військову спеціальність – кулеметник, – яку отримав, коли служив в армії.
– Зараз скрізь відчуття, як колись було в окопі. Чи залишається в окопі місце, де безпечно, коли над тобою повзе туша танка Т-72?
Ритуали, за Сільваші, допомагають перетравлювати нову реальність. Шлях у майстерню, свіжозварена в джезві кава, пензель у руках – щоденний ритуал, який допомагає 77-річному Сільваші триматися, коли плавить набагато молодших за нього.
– Я приходив до майстерні і працював за цим столом, коли було холодно, і лише обігрівач рятував. Це було бажання впевнитися в тому, що ти тримаєш у руках пензель і можеш водити ним, хоча би просто водити. Потримати в руках фарби, доторкнутись до білого полотна.
Якщо навесні 2025-го в Києві ви зустрінете людину з палаючими очима, яка готова годинами розповідати, як очікує на "відкриття сезону" у своїй хаті в селі Засупоївка, з великою ймовірністю це буде Сільваші.
– Я щороку чекаю, коли приїду в село, де можна включити косарку і косити. Це теж ритуал.
Перший виїзд це абсолютна фантастика. До дачі треба доїхати, вона не має бути близько. Ти їдеш за кермом, бачиш дерева, поля, кожний поворот відчуваєш. Ти вже стільки разів їхав туди, що вже скоро з заплющеними очима можна буде доїхати.
Заїхати, відкрити хвіртку у двір, біля горіха, біля сливи… Спочатку навіть не відкрити двері, спочатку пройти подивитися все навколо, а потім відкрити двері, включити котел, прогріти хату. Тоді побігти до сусідів, взяти самогон.
[BANNER1]
Колись в Америці, у Санта-Барбарі, він сидів і думав про те, що в нього ніколи не буде такого маєтку біля океану. І щойно 15 років тому він побачив стару сільську хату біля Яготина, озеро, яке з'явилося, коли Кирило Розумовський спорудив на річці Супій греблю, то сказав собі: "У мене не буде океану, проте буде велике озеро".
У відповідь на питання, що б він передусім кинувся рятувати зі своєї хати, якби була пожежа, Сільваші з посмішкою згадує фільм Клода Лелуша "Чоловік і жінка".
– Питання майже з фільму Лелуша: якби ви могли врятувати від полум'я полотно Рембрандта або кішку, що б ви обрали?
У всякому разі навряд би я кинувся рятувати свої роботи.
Щось інше. Саме подумав, що треба було би точно врятувати вишивки, які робила мама ще в 1930-ті. Вони зберігаються в тому моєму сільському домі в Засупоївці.
Ми їх в раму вставили і вони органічно існують разом із сільськими вишивками, які залишила колишня хазяйка хати. Якимось чином склалися в одному просторі.
У майстерні Сільваші на живопис перетворюється все: підлога, стіни, поверхні столів, робочий одяг художника.
– Найбільше фарби потрапляє на одяг. Все почалося з того, що в Седневі (пленери для молодих художників, які організовував Сільваші в містечку Седнів на Чернігівщині – УП), це 1988 рік був, хлопці знайшли в магазині комбайнерський чорний комбінезон. Він довго в мене існував. А потім купив новий. І він теж перетворився майже на картину.
Окрім картин, фарб і пензлів, у майстерні Тіберія нескладно вихопити оком годинники. На деяких із них час зупинився, залишивши по собі спогади, якими охоче ділиться художник.
Про свого дідуся, який робив добре вино і в якого на мукачівській Червоній гірці були виноградники і пивниці. "Взимку він брав пару корчаг, напивався, сідав у сани і засинав. І їхав. Кінь щоразу сам довозив його додому. Я пам'ятаю ці сани".
Про свого батька, який закінчив університет, мав стати учителем латини, але латини на той момент вже не було в школі, і він став учителем праці.
– Батько бився на дуелі – можливо, це була остання дуель в історії. Десь кінець 1930-х, це в Чехії було, я так розумію. Його суперник мав обрати вид зброї і обрав бій на шаблях. Кажуть, батько з тіткою Ілоною на палицях тренувалися. Вони дуже сміялися, коли згодом згадували ці речі.
У мого батька були дві мрії. Щоб один із синів став воротарем, а другий – художником. Я сумістив обидві.
Але починалося все для Тіберія не в рамці футбольних воріт, а в ямі з піском для стрибунів у висоту, куди його вперше завели в сім років.
– Головне і для стрибунів, і для воротарів – вміння падати. Це згодилося не лише в спорті. Я міг вилетіти з тролейбуса, коли обледеніли сходи, і згрупуватися так, щоб нічого не зламалося.
Та й в переносному сенсі теж корисна навичка. Коли мене не дуже приймали на виставки, доводилося групуватися для того, щоб не було боляче. Але це навчило одинокості. Така захисна реакція. Не приймають – ну і фіг з ним".
Втім, Тіберій Сільваші не про годинники, що колись зупинилися. А про життя в нескінченному потоці кольору.
"Мій клієнт не поспішає", – колись сказав архітектор Антоніо Гауді, натякаючи на те, що в Бога багато часу, і пояснюючи, чому він не квапиться добудовувати свій храм Sagrada Família у Барселоні.
[BANNER2]
Як людині XXI століття, головною формою існування якої стали спринти, повернути смак до гри в довгу, результати якої вона, можливо, не побачить за життя?
Говорити про це, як і про ритуали, що сьогодні рятують, Сільваші може годинами. Лише запитай.
Тіберій Сільваші про ріку кольору, смерть картини і нову мову мистецтва
– Гра в довгу – це потрапити в нескінченний шлях кольору. Я давно писав про те, що над нами тече ріка кольору, яка, наче дощ, випадає на тих, кого обирає. На відміну від часу фізичного існування, колір, який тече над тобою, ніколи не закінчується.
Зараз під час війни всі раптом почали говорити, що художники замовкли. Може, справа не в художниках, а в деградації візуальної мови? Може, цією мовою не можна більше говорити? Про те саме казав Паша Маков: не можна говорити про війну війною.
Наразі ми переживаємо період, аналогічний тому, який переживало людство при переході від Середньовіччя до Відродження, коли змінювалася візуальна мова – зникала ікона і з'являлася картина. Ікона – це коли Бог дивиться на тебе. А картина – ти крізь "вікно" дивишся на божий світ. Картина – це музей, де тобі безпечно. Ти заходиш до безпечного місця, де тобі показують ілюзію реальності. Відчуваєте різницю?
Але поступово і ця мова деградувала. З'явилися нові медіуми – можливість записувати звук, фотографія, кіно. Малевич перший сказав "Чорним квадратом", що картина закінчилась – закінчилася ілюзія, залишилася тільки реальність. Що таке "Чорний квадрат"? Це реальність. Він знищує ілюзію, залишаючи тільки реальність фарби.
Тіберій Сільваші: Коли старий "алфавіт" мистецтва стає мертвим, народжується те, що називається "салон", імітація, мова, доведена до автоматизмуВ ХIХ столітті у Франції був такий Бугро, чудовий ремісник, найдорожчий художник свого часу, дуже добре робив те, що хотіли бачити. Але це був "салон". Мертвий алфавіт. Хто зараз пам'ятає Бугро?
Я бачу дуже багато "салону" у нас сьогодні. Якийсь час люди залюбки купують ці речі, але від того вони не стають живими. Якщо ти художник, ти або вибудовуєш свої стосунки з мистецтвом як можливість потрафити людям, які готові заплатити, або працюєш з реальністю. І це є той самий вибір між синьою і червоною пігулкою з "Матриці" – між ілюзіями і болісною правдою реальності.
– Каліфорнія. Вашингтон. Франція. Я люблю Францію. Люблю Рим. В Римі жив на п'яцца дель Пополо, – згадує Сільваші улюблені країни і міста.
– Коли довго жив у Тулузі, знайшов кафе, де міг сидіти цілий день і дивитися навколо. Люди приходять, йдуть, сідають навпроти, говорять щось до тебе, а ти не відповідаєш, бо не знаєш французької. Якась фігня. А життя йде…
Свідомий вибір Сільваші сьогодні – залишатися в Україні, попри те, що його живопис не знає кордонів. Працювати, донатити, підтримувати тих, кому може допомогти – без пафосу і випинання своєї громадянської позиції. І, звісно, він має привілей бачити відтінки кольорів там, де інші бачать щільний чорний.
– Я б точно не став називати колір теперішнього часу чорним, хоча для багатьох важливо, що він саме такий.
Я за відтінки. Знову таки повертаюсь до своєї армійської служби. Згадую, як мене виганяли з кімнати в клубі, де я працював, коли вся рота вишиковувалася, щоб іти обідати або вечеряти. Останнім у строю завжди стояв Абрамович. Ні, не олігарх. Просто Абрамович із Одеси. В нього була одна вада – погана координація, а я завжди мав ставати за ним, тому що виходив останнім – вибору не було. Якщо ти стаєш за Абрамовичем, уже немає відтінків – ти маєш іти в ногу з людиною з порушеною координацією.
Можливо, сьогодні художники – одні з небагатьох, хто має привілей працювати з відтінками. Зона простих відповідей – це для художників погано, бо вони впадають у банальність. Художнику не можна відповідати просто. Він має зрозуміти, яким чином існує реальність, на яких принципах, і чому може зникнути. А реальність може зникнути, якщо довести до спрощення ці речі.
Сільваші про ідентичність, закарпатську кендерицю і Дракулу
– Основоположники закарпатської школи – Ерделі, Бокшай і всі інші – вчилися в Празі, в Парижі, в Будапешті. Мали європейську освіту, а потім вертались на Закарпаття і малювали хатинки, потічки й гори. І тут я почав думати: ніфіга собі, що ж воно таке, ця ідентичність?
Коли я дитиною учився в селі, там дивна річ відбувалася. Вони називали це "лущити кендерицю". По-закарпатськи кендериця – це кукурудза. Її складали біля якоїсь хати, і вона лежала там, чекала вечора. Ввечері всі сусіди збиралися її лущити, і ми малі теж. І тут хтось до початку казав: ну, розкажи щось страшне. Страшне мало бути пов'язане з кукурудзою. Що це було, я не знаю. Щось про Дракулу, про нечисту силу.
Я подумав, що, можливо, ідентичність схожа на те, яким чином цей потічок тече через художника, так приблизно, як Дракула оселявся у нас, коли ми лущили кукурудзу. І тут очевидно, що поки ти не відчуєш, як цей потічок тече крізь тебе, доти ідентичності немає.
В дитинстві я спав під Ерделі. У нас була картина Ерделі на стіні будинку в Мукачеві. На ній був зелений захід сонця. ЗЕЛЕНИЙ ЗАХІД СОНЦЯ. Я дотепер не розумію, як він це зробив. Дракула до нього прийшов, оселився в ньому і відробив зелений захід сонця. Інакше я не можу це пояснити.
Тіберій Сільваші: Після 500-річної своєї історії картина закінчується. А що зараз? А зараз це інформація, яку ми отримуємо з гаджетів. Очевидно, це є частина переходу від картини, від образу, до нового "алфавіту"
***
"Усе просто. Потрібно тільки вміти любити і захоплюватися. І ще працювати. Кожен день. Усе життя".
Так починається і закінчується есей Тіберія Сільваші про його вчителя в живопису – Тетяну Яблонську. Він написав його 23 роки тому, 2002-го.
[BANNER3]
Відтоді для нього нічого не змінилося в цій формулі. Хіба що додалася одна змінна. На запитання, як йому вдається зберегти свіжість сприйняття і швидкий розум, він, сміючись, відповідає: "Це тому, що я траву кошу".
Три роки тому він написав у своєму київському щоденнику, де небо над майстернею римується зі свіжозвареною кавою:
"У Києві тихо. Побільшало машин. На вулицях люди. Ми живі… Ми разом, і я буду думати про кожного з вас. Дякую, що були разом.
Я випиваю свою чашку і йду до майстерні".
Михайло Кригель, УП