| ПУБЛІКАЦІЇ |
Історія Наталії, пенсіонерки з Маріуполя, банальна та зрозуміла. Після повномасштабного вторгнення вона вирішила, що не хоче жити під окупацією. Залишила квартиру, чоловіка та поїхала до доньки в Київ.
Та виділила матері окрему кімнату. Наталія доглядала онуків й щодня телефонувала чоловікові. Він був прихильником Росії, попри поранення, отримане під час російського вторгнення, і в цьому вони з дружиною не знаходили спільної мови. Проте майже щодня він кликав її додому: "Квартира ціла, робота знайдеться, повертайся".
А що в Києві? Пенсія маленька – доньці не допоможеш. У квартирі тісно. І одного дня Наталія піддалася на вмовляння чоловіка і повернулася до Маріуполя.
Її історію, один з мільйонів прикладів зламаних доль, розповідає УП колишня головна редакторка маріупольського сайту 0629.com.ua Анна Мурликіна. Справжнє ім'я героїні в оповіді змінили з міркувань безпеки.
Спілкуючись з Наталією після повернення додому, Мурликіна відчула в її словах глибокий сум – такий буває в людей, які й у власній квартирі не відчувають затишку, і в новому середовищі не змогли знайти собі місця. В людей, що втратили відчуття дому.
Журналістка зустрічала цю тугу й раніше – в дописах переселенців з окупованих територій після 2014 року. Але зрозуміти їх змогла тільки з великою війною, коли їй самій довелося залишити рідний Маріуполь.
"Тебе виривають з коренем, – тепер каже вона. – Це дуже-дуже боляче й робить людину на тривалий час безпомічною. Лише найсильніші здатні адаптуватися, швидко знайти роботу, створювати нове середовище навколо себе".
І це одне з пояснень такого явища як повернення українців на окуповані території. Проте не єдине.
Наприкінці минулого року інформпростір сколихнула заява нардепа від "Слуги народу" Максима Ткаченка, що майже 150 тисяч внутрішньо переміщених осіб (ВПО) повернулися на тимчасово окуповані території. Після критики на свою адресу, флагманом якої виступила заступниця голови Офісу президента Ірини Верещук, нардеп свої слова спростував, назвавши їх емоційним припущенням.
В цього припущення був і позитивний ефект. Хоча б на короткий час депутат нагадав суспільству про ту його частину, що живе на окупованій землі. Бо якщо шукати згадки про цих людей в українському інформпросторі, може здатися, що вони зникли разом із контролем над територіями.
Насправді будь-які підрахунки тих, хто повернувся на окупований схід України, навряд чи можуть бути об'єктивними. Наприклад, зменшення в нашій державі кількості ВПО зовсім не означатиме, що ці люди вирушили в окупацію – так само вони могли переїхати за кордон.
Проте баталії навколо цифр залишили за бортом головне питання: з яких причин частина українців все ж таки повертається на окуповані землі?
[BANNER5]
За три роки великої війни житло в новоокупованих регіонах України не тільки не впало в ціні – подекуди його вартість навіть зросла.
З цього приголомшливого відкриття і почнемо розповідь про одну з найважливіших причин, з яких деякі українці повертаються під російську окупацію.
– Я спочатку не розумів, як це взагалі... Квартири в напівзруйнованому місті зараз коштують стільки ж, скільки до вторгнення вони коштували в мирному місті з якоюсь перспективою, – дивується Олексій Артюх, головний редактор видання "Трибун", яке вже 14 років висвітлює події в Луганській області.
Тож не дивно, що значна частина українців їдуть в окуповані Росією регіони тимчасово – щоб продати майно.
Це не повернення, це – транзит.
На отримані кошти переселенці сподіваються купити собі нерухомість на вільній частині України або хоча б зробити перший внесок за іпотеку.
Іноді їхня ціль навіть не продати житло, а зареєструвати його за російським законодавством. Бо інакше – великий ризик, що твою квартиру "націоналізують".
Шантаж власністю на окупованих територіях став системним механізмом.
Модель його проста: окупаційні адміністрації публікують списки житла, що "мають ознаки безхазяйного". Його власникам пропонують протягом місяця чи двох після публікації прийти до управління ЖКГ місцевої "адміністрації" з російським паспортом та правовстановлювальними документами й підтвердити право власності.
Рахується тільки особиста поява, ніяких довіреностей на інших осіб не приймають. Якщо господар не з'явиться в зазначений строк, квартиру чи будинок передають у "муніципальну власність".
– Уявімо п'ятиповерхівку, де в під'їзді десь 20 квартир. Бувають випадки, коли в цих списках всі 20 квартир під'їзду. І, власне, це теж опосередковано вказує на те, скільки там населення залишається, – каже Артюх.
Так росіяни не тільки знаходять житло для власних потреб і ведуть облік наявного населення, а й примушують українців оформлювати російські документи.
Якщо Артюх здебільшого стежить за ситуацією на окупованій Луганщині, а Мурликіна – на Донеччині, то заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов зосередив увагу на Запорізькій області та Херсонщині, з громадою якої почав працювати після окупації Криму.
– У нас багато свідчень з цих областей, коли люди, які виїжджають з окупації, намагаються когось заселити у своє житло або просять сусідів, щоб світло вмикали, – каже він. – Місцевим гауляйтерам поставлено завдання відслідковувати, хто виїхав, які будинки порожні.
Перед тими, хто знайшов свій будинок в списку і вирушив додому, стоїть випробування російською фільтрацією.
[BANNER1]
Анна Мурликіна розповідає історію 72-літньої жительки Маріуполя, що ридала їй в слухавку. Після окупації міста вона виїхала до Європи. Життя в італійському хостелі гнітило літню людину, і жінка вирішила повернутися. Відкладала гроші та нарешті назбирала на квиток до Шереметьєва. Але далі за аеропорт її не пустили. Спецслужби перевірили її соцмережі та знайшли фото з соняшниками, синім небом і написом "Слава Україні!".
Жінку посадили на зворотний рейс. Як склалася її доля надалі, Мурликіна не знає. Але українців, що не пройшли фільтрацію – тисячі. Це визнають і самі росіяни.
– Кажуть, що питання житла дратує перевіряльників на прикордонному контролі в Шереметьєво, – розказує Мурликіна. – Перевізники інструктують людей: коли тебе спитають, навіщо ти їдеш, скажи, що відвідати родичів. Ніколи не відповідай, що ти їдеш переоформлювати житло. Одній жінці фсбшник так і сказав: "А-а, їдеш наші квартири продавати".
А продавати є кому.
Частину попиту формують "погорільці" – місцеві, що через бойові дії втратили свій будинок. Хтось із них зміг отримати компенсацію від РФ і тепер намагається купити інше житло, не залишаючи рідні місця.
Але головні покупці – росіяни. Адже на окупованій українській землі Росія проводить системне заміщення населення.
Російська пропаганда малює пасторальні картини масштабної відбудови, щоб привабити своїх громадян життям на новоокупованих територіях. І ті їдуть.
Одна з маріупольських ріелторок розповідала Анні Мурликіній, що росіяни почали скуповувати нерухомість у місті ще в 2022 році, тому що вона була дешевшою, ніж у Сочі чи Краснодарі. Дехто навіть купував зруйновані квартири, розраховуючи надалі отримати компенсацію за "втрачене" майно.
– Є потік людей з Дагестану, з Якутії, з Крайньої Півночі – взагалі з Сибіру… Люди, які приїжджають у кращі кліматичні умови. Вони кажуть собі, що хто раніше приїхав, той подешевше купив. Тобто вони вважають, що виграли на цьому, – каже Сергій Данилов. – Що вони хитріші, розумніші за всіх інших, які не скористалися моментом.
Читайте також: Кінцева зупинка – фронт. Як і для чого Росія завозить мігрантів на окуповані українські території
Слідом за силовиками приїжджають їхні родини. Приїжджають комунальники. Будівельники. Чиновники. Лікарі та освітяни. Для багатьох із них окуповані регіони стають таким собі соціальним ліфтом, де можна або заробити, або піднятися кар'єрними сходами.
Водночас місцеві – небажані гості на власній землі: їх беруть на роботу неохоче або платять значно менше, ніж приїжджим росіянам.
Скільки росіян вже оселилися в окупації – сказати неможливо. Але за спостереженнями місцевих, які переповідають співрозмовники УП, їхня частка сягнула не менше ніж 50%. А значить, місцевий ландшафт вже змінився докорінно.
[UPCLUB]
– Коли люди повертаються на окуповані території, як правило, це пов'язано з трьома причинами, – каже депутат Запорізької облради Сергій Лишенко. – Сімейні проблеми. Ризики втратити майно. І те, що вони не змогли належним чином влаштуватися після виїзду з окупації.
Дві головні проблеми внутрішньо переміщених осіб – це забезпечення житлом і роботою.
Коли повномасштабне російське вторгнення спричинило масову внутрішню міграцію, в різних регіонах країни утворилося приблизно 4000 місць тимчасового проживання – на базі шкіл, гуртожитків, спортивних залів… Тоді здавалося, це все ненадовго і людям достатньо ліжка й даху над головою.
У вересні 2023-го Кабмін ухвалив постанову про порядок функціонування місць тимчасового проживання і те, яким вимогам вони мають відповідати. Після цього обладміністрації проінспектували їх і закрили ті, що не підпадали під нові критерії.
Ірина Калупаха, директорка департаменту Секретаріату омбудсмана, який моніторить додержання прав постраждалих у війні, разом із колегами регулярно відвідує місця тимчасового проживання ВПО.
– Це не ті місця, які можуть бути запроваджені для постійного проживання, – ділиться вона враженнями з поїздок. – Державі потрібно робити, щоб таких місць ставало все менше. Потрібно дати людям альтернативу, яка може вже вважатися постійним житлом.
29 січня стартував експериментальний проєкт від Мінсоцполітики щодо надання субсидій ВПО для оплати повної або часткової оренди житла. А 6 лютого президент Володимир Зеленський дав вказівку міністру фінансів Сергію Марченку та віцепрем'єру з відновлення Олексію Кулебі протягом двох тижнів підготувати програму підтримки ВПО. "Це питання є важливим для мільйонів українських переселенців – свій дім. У наших партнерів точно є ресурс, щоб допомогти із цим", – сказав він.
Ще два роки тому всі переселенці могли отримувати щомісячну грошову допомогу від держави. І нехай це було лише 2000 гривень (дітям та людям з інвалідністю – 3000), але помножена на всіх членів родини, ця сума частково компенсувала вартість оренди житла. В липні 2023-го цю допомогу залишили лише для соціально вразливих груп переселенців. У січні цього року такі виплати отримали 1,2 мільйона українців. Всього в країні – 4,6 мільйона ВПО.
[BANNER2]
– Я спілкувалася з родиною, де чоловік залишився в окупації, а його донька з двома онуками виїхала в Київ, – розповідає Мурликіна. – Коли вона отримувала допомогу переселенцям, їй вистачало на оренду. Потім держава позбавила її цих грошей, і тепер їй критично не вистачає, щоб виховувати двох дітей шкільного віку. Тож її батько, який працює в окупації й ще отримує російську пенсію, пересилає в Київ гроші.
Ви уявляєте? Людина, яка знаходиться в окупації, допомагає своїй доньці, бо вона сама не витягує! Це дуже соромно для держави.
Друга проблема переселенців – знайти релевантну роботу.
Сьогодні держава готова компенсувати по 8000 гривень підприємцям, які взяли на роботу ВПО. За минулий рік таку компенсацію отримали понад 10 000 роботодавців. Окрім того, самим переселенцям держава допомагає за потреби опанувати іншу професію. Але цього недостатньо, щоб розв'язати проблему з їхнім працевлаштуванням.
Переселенцю на новому місці вкрай важко знайти роботу, яка б забезпечила йому той самий рівень життя, що він мав вдома. Це й питання конкуренції, й необхідність заробляти більше, щоб сплачувати оренду, й іноді просто відсутність роботи за твоєю кваліфікацією. Наприклад, людина працювала у важкій промисловості на Донеччині, а через війну переїхала в місто на заході країни, де подібних підприємств немає.
– І уявіть: люди не змогли знайти роботу, а умови їхнього проживання значно гірші, ніж були на окупованій території, – малює картину депутат Лишенко. – А їм звідти кажуть: повертайтеся, ваше робоче місце вакантне. І будинок їхній залишився цілим, а це вже не життя в гуртожитку чи якомусь шелтері. Буде там краще – не буде, це невідомо. Але невлаштованість і розірвання соціальних зв'язків спонукають людей повертатися на окуповані території.
***
Українці, що і в окупації залишаються вірними своїй державі, нерідко рятуються внутрішньою міграцією. Їхній принцип: поменше контактів із зовнішнім світом. Сергій Данилов розповідає про родини, які живуть натуральним господарством і виходять з дому раз на тиждень – купити хліб.
І вони ж тримаються до останнього в питанні отримання російського паспорта. Хоча без цього "документа" вони ризикують втратити житло, не отримати медичну допомогу, залишаються без соціальних виплат і мають більше шансів потрапити під радари ФСБ.
А за три місяці їх можуть депортувати. Згідно з путінським указом, що був підписаний наприкінці минулого року, "іноземці, які незаконно перебувають на території Росії", повинні до кінця квітня 2025 року "узаконити" своє перебування або покинути країну.
[BANNER3]
І коли такі люди вирішують виїхати на вільну українську територію, то шукають не тільки житло та роботу, а й моральну підтримку та гідне ставлення з боку держави.
– Абсолютна більшість людей, які приїжджають з окупації – вони заїжджають (в Україну – УП) і плачуть, – каже Данилов. – Стають на коліна і цілують землю, цілують прапор, цілують прикордонників, які їх зустрічають.
І абсолютна більшість стикається одразу з проблемами в міграційній службі, в соціальній. Люди ні на що особливо не сподівалися, їм нічого не треба було від держави. Але документи ж треба. І ось вони приходять у держустанову в Одесі чи в Києві, розповідають свою історію, а їм у відповідь: "І что?".
Вони розраховують на повагу до їхнього травматичного досвіду перебування в окупації. Частина з них – це просто герої, які зберегли українську ідентичність, збирали інформацію для Сил оборони, до останнього не брали паспорти. І тут вони стикаються з державою і відчувають знецінення всього, що робили.
Чужі на малій Батьківщині, вони починають почуватися непотрібними й на великій.
Рустем Халілов, УП