| ПУБЛІКАЦІЇ |
"Вахтеры" прилітають до нас кожного дня: ось у Суми прилетіли і вбили людей, в Одесу, в Київ… Із російськомовним репертуаром цієї групки покінчено на дуже-дуже довго, якщо не назавжди", – іронічно і дещо з сумом каже Андрій Хливнюк.
Протягом багатьох років його гурт "Бумбокс" був одним із найпопулярніших не лише в Україні, але й у Росії. На його піснях, зокрема на тих же "Вахтерам", виросло не одне покоління як українців, так і росіян.
Зараз ці фанати опинились по різні боки фронту. Хтось встав пліч-о-пліч з улюбленим співаком боронити країну. А хтось взяв до рук зброю і перетворився на ворога, від якого і доводиться захищатись.
Хливнюк встигає суміщати бойові завдання аеророзвідника з благодійними концертами, під час яких "Бумбокс" збирає гроші на потреби військових. Про ці виступи він говорить охочіше, ніж про свою роль в обороні країни, яку оцінює досить скромно.
На початку повномасштабного вторгення музикант у складі підрозділу "Софія" патрульної поліції виконував евакуаційно-гуманітарні місії. Зараз він – оператор розвідувально-ударних БПЛА.
Як саме виглядають бойові завдання Андрія Хливнюка на фронті, а концерти "Бумбоксу" під час війни? Як змінювались настрої російської аудиторії, яка протягом багатьох років приходила на виступи гурту в РФ? Та чи могли українські артисти, які гастролювали в Росії, змінити думку росіян про українську культуру?
Про все це "Українська правда" поговорила з Андрієм Хливнюком. Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
– "Бумбокс" – один із тих небагатьох українських гуртів, у кого фанати зараз опинилися по обидві лінії бойового зіткнення: вас слухають як в Україні, так і в Росії.
Як вам – артисту, захиснику України, звичайній людині, – бачити, що люди, які не так давно ходили на ваші концерти, зізнавалися вам у любові, тому що їм подобалися ваші пісні, взяли зараз до рук зброю і прийшли сюди вбити вас та інших українців?
– Мені шкода їх. Я зневажаю їх. Вони не зрозуміли ні чорта.
По-друге, ці люди приходять вбивати вас за гроші, а не за те, які ви – хороші чи погані. Їм байдуже, хто ви – українці, чехи, росіяни… Їм по цимбалах.
Те, що у них є якась умовна надмета – "Великая Россия", – це нічого не значить, тому що вони тієї величі не сподіваються отримати. Вони хочуть просто отримати частину вашої власності: хтось – ваше тіло, хтось – вашу хату, хтось – ваші гроші, землю, владу…
Ця війна про те, що для значної кількості варварів автомат Калашникова став соціальним ліфтом. Війна добра і зла. Не тільки екзистенційна. Розумієте?
Що вони при цьому слухають – "Металіку", яка за нас, чи свого Газманова – мені по цимбалах, мені байдуже! Мені треба захистити моїх дітей від них!
Що я відчуваю? Та давно вже нічого не відчуваю. У перші дні 2014-го щось відчував, у перші дні 2022-го теж. Навіть намагався достукатись до них: щось їм говорив, записував відео.
Тепер я став більш черствою людиною: більше думаю про те, щоб мої всі були живі, а їхні – не всі.
– За час своїх гастролей у Росії "Бумбокс" був навіть у її найвіддаленіших регіонах і бачив дуже різну публіку. Чи помічали ви зміну настроїв цих людей?
– По мірі того, як телевізор почав людям сіяти ненависть у голови, почалася зміна настроїв на концертах.
Уявіть собі: гастролює дуже і дуже популярна команда, в репертуарі якої три російськомовні пісні, а концерт триває дві – дві з половиною години. Ти граєш на невеличких стадіонах, днях міст, у найбільших залах концертних. Це здебільшого sold out (повний продаж квитків – УП). І вони співають усі твої пісні напам'ять. Вони що, були усі етнічними українцями? Ні.
[BANNER1]
Що змінилося? Вони почали вигукувати "Пой по-русски". Стало зрозуміло, що все йде до фашизму, до міжнаціональної ненависті.
Ще один приклад – зйомки програми "Вечірній Ургант", де мала відбутися прем'єра пісні "Дитина". Приходить режисер у гримерку і каже: "Я хочу, щоб ви співали російською". Ти йому кажеш: "Чувак, це – прем'єра на 25 країн, мені треба промотувати цю пісню. У Чехії, Польщі, Німеччині, Фінляндії ми так само на живому ефірі гратимемо її українською". Режисер мені каже: "Що незрозуміло? Не можна співати українською. Ми хочемо послухати якусь із ваших російськомовних пісень, навіть якщо вона стара. Потіште нас чимось таким". Я йому: "Слухай, ми зараз встанемо і підемо. У нас можна співати, у вас не можна? Без проблем".
Тобто це була вже політика каналу, державна політика, політика всього їхнього суспільства. Це було очевидно. Потім почалась Революція гідності, потім почався Крим, і все стало зрозуміло.
– Часто музику, як і загалом мистецтво, називають "м'якою дипломатією". Чому вам та іншим українським артистам, які виступали в Росії, співали українською перед російською публікою, не вдалося переконати цих людей у тому, що українська музика самодостатня, а не "ответвление русской"?
– Пам'ятаєте, нещодавно була пандемія коронавірусу? Так от у них теж пандемія, тільки вони захворіли на "величие". Дуже важка хвороба. Якби це полікувати можна було, то вони б вилікувалися.
М'яка дипломатія нікуди не поділася. На концерти за кордоном приходять і донатять етнічно дуже різні люди, зокрема і росіяни. Ті, хто розумніший, не кричать нам: "Зіграйте "Вахтерам"".
– Вас бентежить їхня присутність на концертах "Бумбокс"?
– Я сильно змінився за останні два з чимось роки. Раніше вся моя увага була спрямована на творчість, музику, записи, концерти. Тепер у мене не одна рок-група, а дві. І ще не відомо, яка крутіша. Ця друга моя "рок-група" виконує зараз бойові завдання. Ось це мене бентежить.
Якщо мені не хочуть зла, мені байдуже, якої ця людина віри, нації, кольору, з ким спить, мені начхати на це, це не моя справа. Але якщо ця людина надягає форму з шевронами, бере зброю до рук і хоче мене вбити, ну то це мене вже, м'яко кажучи, обходить.
– Ви часто згадуєте, що під час повномасштабного вторгнення лише Noize МС проявив адекватну позицію серед знайомих вам російських артистів. Для вас було очікуваним, що лише один ваш колега з РФ виявиться людиною?
– Знаєте, по мірі того, як на них відкривають карні справи, вони все більше і більше починають озвучувати свою позицію. Багато хто просто намагався врятувати залишки бізнесу, власності на території цієї держави. Багато хто в приватних розмовах щось говорив. Це не додавало їм поваги, але принаймні можна було зрозуміти.
Але це не моя справа, мене це не цікавить. У нас є своя країна, свій інформаційний простір, у нас гинуть люди кожен день. Гинуть дуже талановиті люди: поети, письменники, музиканти, спортсмени, хлібороби. Це актуальніше, ніж говорити, хто там що сказав чи не сказав. Вже немає різниці.
Ми пройшли свій Рубікон. Двічі причому, як не боляче це говорити. Мілкіший – у 2014-му. Йому ми приділили недостатню увагу, намагалися жити далі, гастролювати спокійно в Україні. 2022-й остаточно дав зрозуміти, що це – війна на знищення нас. І просто стало вже не до них.
[BANNER2]
– Чимало українців продовжують слухати російську музику, попри те, що бачать у своєму небі кожного дня російські ракети і дрони. Кажуть: "У цьому немає нічого такого. Це – лише мистецтво".
Чи існує взаємозв'язок між тим, що українці слухають російські пісні, і тим, що російська армія отримує більше грошей на фінансування своєї війни проти України?
– Безпосередній. YouTube монетизує перегляди і якщо виконавець є резидентом країни-агресора, він платить їй із цього податки, а вже з них купується зброя, набої, забезпечення і так далі.
Я, наприклад, забезпечую своїх побратимів, зокрема і зі своїх авторських доходів. Якби не ваші прослуховування та перегляди, дуже багато речей, які "по штатці" не ідуть в загін, їх би в нас не було: "Цукорків" (детекторів дронів – УП), масксіток, зимових гум, приватного транспорту, кращої форми, житла, зв'язку, пального і багато-багато чого іншого.
Відповідно, якщо провести паралель, мабуть, і на тому боці теж є якісь медійні люди, які свою медійність монетизують і направляють ці кошти на те, щоби знищити нас.
– Нещодавно ви відмовилися від премії імені Магнітського. Разом із вами серед цьогорічних лауреатів була також Юлія Навальна – дружина російського опозиціонера Олексія Навального.
Чому західний світ на третьому році повномасштабної війни та на 10-му році російської агресії проти України продовжує зводити в одному просторі так званих "хороших росіян" і українців?
– Це – та сама дипломатія, про яку ви говорили.
– Для вас вона прийнятна чи ні?
– Як бачите, неприйнятна. Як людина я дуже співчуваю цій жінці, яка втратила чоловіка, котрий боровся з режимом у їхній країні. Це насправді жахливе горе. Але допоки так звані "хороші росіяни" не зрозуміють, у чому суть цієї боротьби, що це – не "війна Путіна проти України", як вони стверджують, нам з ними немає про що говорити.
Це ж не просто ти вдягнув смокінг, вийшов на сцену і публічно сказав: "Знаєте, я візьму цю статуетку, але я не згоден. Я от донесу до вас свою думку як патріота України". Треба було з ними ще й за один стіл сісти, взяти участь в урочистій вечері.
І там була не тільки Навальна, але і Кара-Мурза, і багато інших, кого на Заході вважають "борцями за іншу Росію".
Не треба нам на 11-му році війни цієї намагатися розказати щось про "братні народи". Це все туфта! Тому довелось відмовитися.
Уявіть собі ще: я знаю дуже добре людей, які вболівали за мою скромну особистість і в хорошому сенсі протягали мене туди. Я їх навіть трішки підставив цією відмовою.
Але це завжди вибір – між тим, щоб зробити трохи боляче тим, кого поважаєш, але відстояти свою позицію, і тим, щоб потихеньку собі взяти і звалити.
Час компромісів минув. Не може бути компромісів на крові! Їх просто не може бути!
– Усі знають, як виглядає робота лідера гурту "Бумбокс" Андрія Хливнюка на сцені. Але мало хто бачив роботу рядового "Бума" під час його бойових завдань. Як вона виглядає?
– Скажімо так: на сцені набагато простіше, веселіше і приємніше.
Я працюю дуже різними засобами БПЛА: від найпростіших, які можна в магазині купити, і до серйозних, які виробляють військові підприємства.
Відбувається планування місії, спілкування з розвідкою, дорозвідкою, оцінка погоди, можливостей, засобів, виїзд на позицію, робота, повернення з позицій на базу. Якось так.
[BANNER3]
– Ви працюєте в підрозділі "Софія", який є частиною патрульної поліції України. Скільки "штрафів" російським військовим ви вже виписали за допомогою своїх дронів? І який із них виявився для них найдорожчим?
– Я б не хотів говорити про це. Ця робота – немедійна. Вона потребує більшої тиші, ніж на сьогоднішній день є. Ваша увага до маленького загону мене тішить. Дякуючи їй, ми існуємо і забезпечуємося.
Якщо вам цікаво, скільки і кого ми вбили, що ми знищили і так далі, мені не здається це здоровим для мирної людини. Але, якщо сильно цікаво, заходьте на сторінку 212_team_ua в Instagram і дивіться. Там час від часу ми викладаємо свої результати. Найніжніші з них. Тому що я не хочу травмувати своїх дітей, я не хочу травмувати аудиторію. Я не готовий до цього.
Я не пишаюся знищеннями цими. Мені це не приносить задоволення. Я можу робити цю роботу, але я від неї не кайфую. Якщо мені вдається знищити техніку, знищити засоби, якщо наш ворог зупинився без зброї і був змушений піти, мене це максимально влаштовує.
Якщо мені вдається знищити якихось затятих катів, які їдуть сюди за гроші – СОБРівців чи ФСБешників, – я тішуся, але не настільки, як інші бійці, які можуть стрибати аж до неба. Я їх розумію, я їм дуже-дуже за це вдячний, але я не можу ще себе перебороти – мене це не радує. Мені це не в кайф.
– Наскільки вам, людині творчій, було складно опанувати військову справу?
– Я навчився це робити, непогано виходить, все добре, але хотілося б не займатися цим.
Не складно. Немає нічого складного. Складно форсувати Дніпро і бути на Кринках під концентрованими ворожими обстрілами. От там складно.
Чого ви чекаєте, друзі призовного віку, хлопці, чоловіки? Вчіться чомусь. Треба вчитися зараз. Не чекайте повістку. Навчіться тому, що врятує потім вам життя, що збільшить ваші шанси. Тому що ця боротьба триває, і ніякий Байден, ніякий інший президент іншої країни її не завершить. Швидше за все, нам з вами доведеться завершувати це самим.
Дуже хотілося б, щоб відбулися якісь переговори і нам повернули всю нашу землю, але ні, так не буде. Тільки сила зупинить цю орду. На жаль. Дадуть нам на це зброї – супер. Не дадуть – доведеться самотужки це робити.
– До того, як почати працювати з дронами, ви виконували евакуаційно-гуманітарні місії разом із своїм підрозділом. Зокрема вивозили людей із гарячих точок. Як часто ви зустрічали тих, хто відмовлявся їхати з вами?
– Були так звані ждуни, які не хотіли евакуюватися. Ти хочеш їх вивезти, ризикуєш своїм життям і здоров'ям, а ніхто не цінує насправді.
З іншого боку, хоча б один випадок евакуації, де це цінують, вартує всього іншого. Одне врятоване чиєсь життя всього цього варте.
[UPCLUB]
– Наскільки складно вам зараз поєднувати бойові завдання з благодійними гастролями?
– Мені пощастило. Мені назустріч поки що йдуть. Жалітись гріх, бо випускають.
Випускають, тому що розуміють, що це дає кошти. Це ж не якісь комерційні тури. Я не їжджу туди заробляти собі на новішу машину чи на більшу квартиру. Перед нами є мета – забезпечити хлопців і дівчат на нулі тим, чим ми можемо. Це треба робити, і тому всі йдуть назустріч.
Наша з вами мета – пояснити людям, що їхнє нормальне життя напряму залежить від того, чи буде на фронті у хлопців і дівчат все, що їм необхідно. А в них повинно бути все.
Людина на нулі – найважливіша на сьогоднішній день людина в державі. Не повинно існувати більш впливових людей, ніж людина на нулі. Не може бути в бюджетників більших зарплат, ніж у воїна, у бійця, який тримає позиції. Не може бути щось в тилу, чого немає на фронті. Так не повинно бути. Це – ненормально. Це нас може привести до катастрофи.
Боляче заїжджати в тил і бачити люксові автівки 2024 року випуску. Боляче. На клуби мені байдуже. Я розумію, що людям потрібно відпочивати. Хочеться повертатися в живі міста. Це – нормально.
Але якісь моменти дуже дратують. Наприклад, запитання: "Ну, що там? Коли це все скінчиться вже?". Долучіться, і скінчиться швидше! Все дуже просто.
– Як і будь-яка публічна людина, ви стикаєтесь з хейтом. Один із прикладів – закиди на кшталт: "А чому вони постійно їздять за кордон, поки інші хлопчики воюють!?".
Ви навіть написали доволі емоційну відповідь на ці коментарі. Чому для вас було важливо відреагувати?
– Зачепило за живе, мабуть. А чому важливо? Тому що серед тих людей, які могли не зрозуміти суть моєї роботи, є люди, які ризикують своїми життями.
– Виступати за кордоном після бойових завдань – великий емоційний виклик. З одного боку, ви як артист маєте повністю віддаватися публіці, щоб зібрати більше коштів. З іншого – ви звичайна людина, яка має свої переживання.
Який емоційно найскладніший виступ був для вас за цей час?
– Перші виступи в 2022–2023 роках були найскладнішими. Я взагалі не розумів, чи зможу співати, чи буду взагалі ще чимось займатися колись. Втратилось на якийсь час розуміння необхідності й важливості концертної діяльності. Потім повернулося, потрошку, дуже обережно.
Навіть зараз мені у турі треба хоча б один – два концерти зіграти з холодною головою, щоб усвідомити, що це – нормально.
[BANNER4]
– Що слухач зараз найчастіше просить вас заспівати на концертах?
– Різні пісні. Ті ж самі "Люди" чи "Спи собі сама" Скрябіна. Просять те, що стало чимось важливим для глядача нашого з вами.
– Частина вашого репертуару – російською мовою. Чи просить хтось на концертах зараз вас заспівати, наприклад, "Вахтерам"? І, якщо так, що ви відповідаєте?
– У мене завжди є людина, яка нагадує, що не можна лізти в бійку, бо ти – артист, це твій концерт і скажуть, що "Хливнюк здурів і намагався дати ляща комусь зі своїх глядачів". У мене є спеціально навчені люди, які кажуть: "Андрію, все нормально. Спокійно".
– "Ой у лузі червона калина" – пісня, яка у вашому виконанні стала певним символом цієї війни, боротьби українців за свої права, за свою свободу. Але є ще одна композиція, яку ви планували випустити в 2021, але так сталося, що вона вийшла вже після 24 лютого 2022 року – пісня "Правда", яку ви створили спільно з поетом Сергієм Жаданом.
Для частини слухачів вона стала теж відображенням тієї реальності, в якій ми всі зараз опинилися. Чи сприймаєте ви сам – як автор і як виконавець цієї пісні – її так?
– Безумовно. Коли вона записувалась, вона була піснею про кохання. Але потім сталося те, що сталося.
Третина кліпу на неї – з наших нагрудних камер і з нагрудних камер "Госпітальєрів", які були поруч. Це не з інтернету скачане відео. Це – те, що ми бачили на власні очі.
І так, це – символ боротьби. Чи стала "Правда" таким всеосяжним символом, як "Калина", чи ні, – це вже інше питання. Але я люблю цю пісню. Це одна з моїх як виконавця найщиріших пісень на сьогоднішній день.
Правда – наша найсильніша зброя.
– Ви якось сказали, що вам байдуже, на якій із ваших пісень виріс ваш слухач, бо вам самому в душі від 13 до 16 років.
– Строгого режиму (усміхається – УП).
– Наскільки дорослішим Андрія Хливнюка зробила війна?
– Поняття не маю! Я не знаю про цього тіпа нічого! Повірте. Я собі живу в тілі якогось 44-річного мужика. Роблю, що можу.
Я люблю записуватись на студії. Мені здалося в дитинстві, що я вмію співати. Я був хористом. Я люблю співати. Люблю з музикантами імпровізувати. Люблю на репетиціях відчути рок-н-ролл. Люблю концерти. Афтепаті любив теж дуже сильно.
Ми працювали дуже плідно і довго, щоб це була наша єдина робота. Потім ми стали популярні і займались цим досхочу: по 120 концертів на рік з перельотами.
[BANNER5]
А потім змінилась реальність, і тепер у мене є більш важлива робота, яка робиться. FPV, на які ви збираєте, які ми закуповуємо, працюють кожен день. Дякую вам за донати.
Звісно, що подорослішав трохи: сива стала борода. Занудою став більшою, ніж був. Можу побурчати. А так – мужик і мужик. Таких мільйони. Особливо, коли ми ще всі вдягнені в однакове зелене. Хто там з них Хливнюк, а хто там Жадан, можна і не розібрати.
Ба більше: ми ж не знаємо, скільки ще є жаданів, які себе не проявили. Скільки, на жаль, вже не проявлять себе.
Дуже боляче спостерігати юних, дуже крутих людей, для яких війна – це все їхнє життя. Вони зі шкільної парти пішли воювати, воюють геройськи і не мають інших професій. Дуже хочеться їм сказати: "Навчись чомусь". А вони так на тебе дивляться і кажуть: "Володимировичу, ти б не їб*в нам мізки, чесне слово. Давай вже бери оцю свою хрінь і полетіли".
Софія Середа, УП