Українська правда

ПУБЛІКАЦІЇ

Планета COVID-19: місць і кисню немає, населена вірусами. Як Катя Ножевнікова та її "монстри" рятують людей
20.10.2020 05:30,  Михайло Кригель
З березня 2020-го Катя живе між двома світами. Два світи, розділені непрозорим склом. Дві реальності, які перетнуться в точці особистого досвіду кожного з нас. А між ними сталкери — такі, як Катя.

31 грудня 2019 року з Китаю приходить перше, майже не помічене світом повідомлення про пневмонію, викликану невідомим вірусом. 

Саме в цей день по інший бік світу, на Ратушній площі у Відні, тисячі людей чекають на новорічний феєрверк. Серед них — "директор землетрусів у "Корпорації монстрів" Катя Ножевнікова.

Якоїсь миті натовп понісся. 

"Коли ти в натовпі, і він мчить уперед, від тебе вже нічого не залежить: винесе тебе цілком чи по частинах", — згадує Катя той день.

Три місяці потому, 27 березня 2020 року, вона опублікує допис у соцмережі:

"До нас приходять десятки людей, ми їздимо у поштові відділення, в магазини, на склади. І в лікарні. Карантин такий собі...

Ви покладаєте на нас стільки надій. Але я прошу вас пам’ятати, що ми теж живі, в нас є діти, сім’ї. І ми можемо не впоратися. Ви маєте це знати.

Мені дуже страшно".

З березня 2020-го Катя живе між двома світами.

В одному вона бачить натовпи туристів у центрі Одеси, юрби на пляжах, у нічних клубах і на вуличних фестивалях.

Для іншого збирає гроші та купує все, що тільки можна — від рідкого мила й одноразових простирадл до кисневих концентраторів і апаратів штучної вентиляції легенів.

Жителі одного світу скаржаться на закриті кордони, зіпсовану відпустку, хиби мобільного застосунку "Дій вдома", нестерпну тяжкість буття в масках і роботу в ZOOM.

В іншому чекають результатів ПЛР-тесту 5–7 днів, намагаються потрапити до лікарень, а якщо пощастить опинитися там — задихаються на ліжкомісцях без кисню.

Два світи, розділені непрозорим склом.

Дві реальності, які перетнуться в точці особистого досвіду кожного з нас.

А між ними сталкери — такі, як Катя.

Хроніки трешу

"Поїзд Київ — Одеса прибуває за 20 хвилин".

За цей час встигаєш проглянути стрічку новин і відчути себе пацієнтом божевільні.

"Керівник Офісу президента Андрій Єрмак вважає, що Україна підготовлена до другої хвилі пандемії COVID-19, і ситуація знаходиться під контролем";

"Старих відправляють помирати: волонтер стверджує, що в Одесі лікарні не приймають пацієнтів із підозрою на COVID-19"; 

"Матчі збірної, Ліги чемпіонів і Ліги Європи в Україні відбудуться з глядачами";

"Лікар з Одеської області розповів, що в ЦРЛ Роздільної кисню для хворих коронавірусом залишилося на чорний день".

[BANNER1]

У Всесвіту своєрідне почуття гумору. На пероні вокзалу з динаміків лунає пісня "У Черного моря". На другому куплеті ("Есть воздух, который я в детстве глотнул / И вдоволь не мог надышаться") хочеться прикрити маскою не лише рот і ніс, але й про всяк випадок вуха та очі.

Офіс благодійного фонду "Корпорація монстрів" знаходиться в кількох кварталах від залізничного вокзалу — на Пантелеймонівській вулиці.

Офіс "монстрів" на Пантелеймонівській — місце, до якого "не заросте людська тропа". Щоправда, під час карантину співробітники фонду спілкуються з відвідувачами на вулиці
Фото та відео: Дмитро Ларін, УП

На дверях оголошення: "Увага!!! Вхід до офісу заборонено. Спілкування проводиться зі співробітниками тільки на вулиці та за наявності маски на обличчі".

Тих, кому вдається прорватися всередину, зустрічає кіт Сіріус. На монстра він не схожий. Хіба що на завгоспа. Сіріус діловито прогулюється офісом, який більше нагадує склад або перевалочний пункт. 

Листівки доковідної епохи з побажанням "Чудового Нового року!" сьогодні сприймаються як чорний гумор

Коробки, ящики, пакети, баули — з прасками, м’якими іграшками, продуктами, підгузками, дитячим одягом та взуттям, медикаментами, банками з антисептиком.

Тут і купка фірмових браслетів "монстрів". Смужечки з написом: "Хто врятував одне життя, врятував увесь світ". Кажуть, ця цитата із Талмуду була на персні, який Оскару Шиндлеру подарував хтось із його списку врятованих євреїв. 

Катерина Ножевнікова: "Була смішна історія. Мене запросили на ефір. Перед ефіром кажуть: "Давайте список запитань". Я питаю: "Яких?" "Ну, питань, яких вам не можна задавати". Дуже здивувалася тоді. Я готова відповідати на будь-які питання, окрім деяких особистих. Про що і скажу, якщо ви зайдете на цю територію" 

Хазяйка офісу, 43-річна Катя Ножевнікова зовні нагадує підлітка. Кутастого й гострого, як корінь її прізвища.

Правильна мова дівчинки з інтелігентної родини (мама працювала в Інституті біології південних морів, тато — моряк, боксер, мотогонщик, художник), не повинна вводити в оману.

У Каті це поєднується з бронебійністю системи залпового вогню і маневреністю всюдихода. Вона вміє вишукано матюкатися, проходити крізь стіни і збирати мільйони для тих, кому потрібна допомога.

Якби комусь вдалося використати її як зброю масового ураження, то в масовості ураження можна було б не сумніватися. Але вона вибрала іншу роль. Або інша роль вибрала її.

Катя — засіб індивідуального захисту. Для людей похилого віку, дітей-сиріт, переселенців. З березня 2020-го до них приєдналися жертви коронавірусу.

За її хронікою в соцмережі історики з майбутнього зможуть вивчати, що відбувалося в Україні в 2020-му. 

Про стан медицини в країні.

Про ковід-дисидентів у "шапочках з фольги", які запевняють, що #вивсебрешете та #їхтамнемає, і що коронавірус вигадали Черчилль, Сорос та Білл Гейтс.

Про те, що держава знову сховалася за спини бізнесу і волонтерів. Так було в 2014-му, коли почалася війна і волонтери вдягали, взували, годували та озброювали армію.

[BANNER2]

Так сталося і в 2020-му, коли українська медицина виявилася готовою до пандемії не більше, ніж українська армія до війни в 2014-му.

Коли все тільки починалося, першим бажанням Каті було замурувати вхідні двері монтажною піною і сидіти так до кінця Армагеддона. Але вона відчиняла двері й робила крок у чудесний світ новий.

"У березні ми почувалися героями блокбастера. Коли все раптом зникло, купували маски й респіратори в якихось занедбаних гаражах. Усе було трохи кіношне, хворих мало, місто без людей. Але при цьому не було відчуття катастрофи. 

Так, лікарні телефонували нам в паніці, що нічого немає. Але ми до цього звикли, бо багато років купуємо все для лікарень. Ми працювали по 16-18 годин, але був драйв", — згадує Катя перші тижні карантину.

На драйві перших тижнів вона встрягла в історію з президентським фондом із ліквідації наслідків COVID-19. Сьогодні вона називає цей проєкт найбільш репутаційно ризикованим за всі роки роботи "Корпорації монстрів". 

Навесні 2020 року Катерина Ножевнікова їздила з Одеси до Києва як на роботу — на нескінченні наради в Офісі президента щодо роботи фонду з ліквідації наслідків COVID-19. "Після кількох конфліктів з командою ОП я швидко попросила вивести нас із цього процесу", — говорить вона 

У середині березня Володимир Зеленський зустрівся з власниками найбільших українських компаній і бізнес-груп та запропонував скинутися в фонд боротьби з коронавірусом. Стали думати, хто буде оператором проєкту. Учасник цієї зустрічі та один із членів піклувальної ради БФ "Корпорація монстрів" Андрій Ставніцер запропонував фонд Каті.

"Я з самого початку розуміла всі ризики, але погодилася. Я не плекала ілюзій щодо того, з ким доведеться працювати, але мені здавалося, що зараз не час для рефлексій і чистоплюйства.

Далі було цікаво. Всі рішення приймала команда Офісу президента — що, де, коли і за якими цінами купувати, кому роздавати. Я зрозуміла, що ні на що не впливаю, при цьому підписую папери і ставлю на кін репутацію — свою власну і свого фонду. На початку квітня я написала лист президенту про те, що виходжу з проєкту".

З проєкту Катя виходить і досі. Аудит, на якому вона наполягає, ще навіть не почався.

"Завтра влада зміниться. Вони підуть, а ми залишимося. Тож ми маємо вийти з цієї історії чистими", — говорить вона.

У квітні Катя писала про фірми-прокладки, які купують захисні комбінезони і халати у виробників, а потім продають їх у кілька разів дорожче.

Про заявлені на торгах респіратори по 225 гривень, яким красна ціна від 42 до 100.

Про захисні рукавички українського виробництва, які складно купити в Україні і легко в Китаї. 

"До кінця місяця й запланованого початку треша ми хочемо зробити все, що можемо, і піти. Повернутися до наших малюків, стариків. І більше ніколи навіть близько не підходити до держави". 

У травні вона розповідала про страх набути імунітет до брехні, яка ллється звідусіль і стає такою ж звичною, як і штовханина в маршрутках епохи адаптивного карантину.

[BANNER3]

У червні описувала, як шукає морозильну камеру. 

"На вулиці майже 40 градусів. Сидячи в "Замку Монстрів" на Французькому бульварі в тіні дерев, я вивчаю морозильні камери. Життя навколо кипить трамваї, повні людей, проїжджають повз. Ідуть мами з візочками, біжать спортсмени. 

Я вивчаю морозильну камеру. Фронтальне завантаження, бокове завантаження. Ширина, висота. Кількість "посадочних місць". Так, саме так називають кількість відсіків для тіл у лікарнях і моргах...

Я дуже боюся смерті. Але вже звикла, що ми іноді замовляємо маленькі труни, що в нас є свої знайомі похоронні агенти і що нам потрібна морозильна камера. Не для зберігання морозива, наприклад, а для зберігання людей...

Повз проїхав черговий трамвай. Життя триває. Мийте руки, будь ласка" 

У липні їй телефонують сотні пацієнтів, які опинилися по той бік матового скла. Спочатку кажуть: "Ми не можемо знайти лікаря". Потім: "Ми не можемо потрапити в стаціонар".

Після чергового допису в жанрі "жахи нашого містечка" і "хроніки палати №6" до Каті Ножевнікової злітаються журналісти: на відміну від чиновників у неї завжди є новини 

Починаючи з серпня, Катя і кілька лікарів-волонтерів "ведуть" ковідних хворих. Вона збирає анамнез, результати аналізів і передає лікарям. Ті визначають, чи потрібна термінова госпіталізація або пацієнт може лікуватися вдома.

Когось переконує здати аналізи, комусь привозить медикаменти і кисневі концентратори, від когось вислуховує докладні скарги на "біль у п’ятах".

Від ста до двохсот дзвінків на день.

Для сотень пацієнтів і тисяч їхніх родичів Катя стала точкою входу до кафкіанського замку під назвою українська медицина.

За цей час близько 200 людей вибралися завдяки її "гарячій лінії".

До серпня вона не купувала кисень, поки не побачила, як в одній з опорних лікарень два пацієнти побилися через кисневу маску.

"У мене в дитинстві був улюблений плед. Дуже старий, протертий до дірок, поїдений міллю. В деяких місцях від нього лишилася тонка павутина. Дірки накладалися одна на одну, і навіть нитка, якою його намагалися штопати, проривала павутину. Наша медицина зараз схожа на цей плед", — говорить Ножевнікова

Більшість її дописів — перелік того, що вдалося зібрати, купити і роздати. Довший, аніж списки кораблів в "Іліаді".

Респіратори, захисні костюми, бахили, окуляри, щитки, маски, фартухи, рукавички, дезінфектори, тести і витратні матеріали, продуктові набори, апарати ШВЛ, кисень у балонах, кисневі концентратори, ще кисень.

Все це збирають, закуповують і розподіляють по 54 підшефних лікарнях Одеси та області кілька волонтерів і сім співробітників фонду.

В тому числі Катя.

Монстри на стежці добра

Якщо хочеш збагнути характер дорослої людини, спитай її про дитинство.

В дитинстві у Каті й двох її сестер, рідної і двоюрідної, були одні зелені черевики на трьох. Носили по черзі. У "не свої" дні вона прокидалася о п’ятій ранку, взувала черевики і в них знову лягала спати. І зняти їх з неї вже ніхто не міг.

У школі в неї було два прізвиська. Спочатку "Термінатор" — за бійки з хлопцями. Потім "Прожектор перестройки" — за нетерпимість до брехні та правдорізання.

Потім було навчання на мехматі Одеського національного університету, звідки Катя швидко втекла. Після цього — факультет міжнародного туризму і паралельно робота в турфірмі з пристойним окладом 400 доларів на місяць. 

В студентські роки вона любила гуляти по парапетах дахів.

У 25 років стрибнула з 15-метрової скелі — в результаті дві тріщини в шийному відділі хребта.

"Різкою і категоричною була страшенно. Вважала, що є лише дві точки зору моя і неправильна. Вимагала, щоб усі жили за моїми правилами. Втрачала друзів через це. Лише в 30 років, після того, як ледь не померла, прийняла, що світ не чорно-білий". 

Не без тарганів у голові, як і кожен із нас. Але загалом нічого не віщувало, що Катя Ножевнікова перетвориться на відчайдушну волонтерку. Лихо прийшло, звідки рідні й близькі не чекали. 

Вона народила сина і якось, сидячи в інтернеті на одному з форумів, випадково побачила прохання якоїсь мамаші поділитися дитячими речами.

Так за кермом автомобіля, з тримісячним сином у колисці на задньому сидінні й дитячими речами в багажнику, для Каті почалося нове життя.

До 2014 року вона з подругами допомагала старим та дітям. Збирала їжу, одяг, взуття, ковдри, іграшки.

Потім почалася війна. А разом із нею поїздки на схід України з посилками для дітей і, вже пізніше, їх облаштування в Одесі.

У назві свого фонду, як і в усьому іншому, Катя пішла проти течії. Ані "материних рук", ані "домашнього тепла", ані "віри", "надії" чи "любові".

2014 року, коли юридично ще не існувало ані фонду, ані назви, а було тільки бажання "заподіювати добро", до Одеси привезли 500 сиріт із Луганська. Катя з подругами взялися їх одягати-взувати.

Восени поїхали купувати одяг — 500 пар черевиків, куртки, светри. Коли вантажили все це, Катя кинула фразу: "Ну, ми монстри!" Волонтерка Олена підхопила, маючи на увазі, що охочих допомагати вже багато: "Ціла корпорація".

Назва приклеїлась — спочатку для внутрішнього користування, а після одного випадку стала офіційною. Чиновниця з облдержадміністрації поцікавилась, як називається фонд. Коли почула: "Корпорація монстрів", — підвисла, а потім видала: "Ми тут серйозна організація, а ви смієтеся".

Тоді Катя зрозуміла, що назва хороша, треба брати.

У 2017-му "монстри" зареєстрували благодійний фонд. П’ятеро осіб у піклувальній раді, переважно одеські бізнесмени, поручилися репутацією і скинулися по 15 тисяч доларів. Ці гроші відразу поклали на депозит — на випадок "кінця світу". З відсотків від "нерозмінного" депозиту на перших порах платили зарплати бухгалтеру та юристу. 

Крім допомоги дітям і людям похилого віку, "монстри" почали купувати дорогі й дефіцитні ліки для пацієнтів та обладнання для одеських лікарень. Відремонтували дитяче опікове відділення обласної лікарні. На ремонт — перший за десятки років — за місяць зібрали три мільйони гривень.

Масштаби добра, заподіяного Катею та її "монстрами", зростали, як сказали б сьогодні, експоненціально. 

850 тисяч за чотири дні на придбання кохлеарного імпланта для дворічної Елі.

100 тисяч за дві години на операцію на головному мозку для 15-річного Вови.

Три мільйони за п’ять днів на кисневі концентратори. 

Зі своїм смартфоном Катя не розлучається ні вдень, ні вночі. Останнього разу вона вимикала його надовго навесні, коли у неї стався нервовий зрив після тісної роботи з Офісом президента

Під час нашої розмови смартфон Каті періодично квакає. Це означає, що на рахунок упав черговий переказ. Іноді такі сигнали зливаються у жаб’ячий концерт. У таких випадках Катя пише у фейсбуці: "UPD Збір закрито".

У 2020-му лише за "ковідним" напрямком через фонд пройшло понад 42 мільйони гривень, зібраних самими "монстрами", і 368 млн з того самого всеукраїнського рахунку "імені Офісу президента". 

Тримати удар 

Каті 5 років. Вона на канікулах в селі у бабусі. Їй вручають літрову банку і відправляють до сусідів за молоком. Дорогою додому на неї напали гуси.

"Я тримаю цю банку з молоком, спина рівна, намагаюся не бігти. А мені дуже страшно. Гуси шиплять на мене і щипають. Якось дійшла до подвір’я, поставила банку на колодязь, забралася в сімейний "вухатий" запорожець і вже там розплакалася", — згадує вона.

Ніколи не показуй, що тобі страшно. Якщо впала під час бійки, швидко піднімайся. Ці два головні уроки Катя-термінатор отримала від батька в дитинстві.

Тримати удар сьогодні доводиться повсякчас. "Прилітає" звідусіль.

Від чиновників усіх рангів, для яких вона зі своїм правдорізанням, як кістка в горлі.

Від блогерів-теоретиків, які звинувачують її в тому, що, допомагаючи лікарням, вона розслабляє чиновників — не дає їм відчути відповідальність за весь цей треш.

Катя звикла грати за своїми правилами, а не як заведено. А це створює напругу навіть в стосунках з колегами із благодійної тусовки.

Наприклад, вона не вважає, що для досягнення мети всі засоби згодяться. Не бере пожертвування у політиків, якщо розуміє, що для них це спосіб відмити репутацію.

"Ми вам — мільйон на продуктові набори для ваших бабусь, а ви — в пакунок нашу листівочку", — таких пропозицій завжди вистачає, особливо перед виборами. Такі розмови закінчуються пропозицією: "А не пішов би ти, дорогий товаришу, на три веселі літери". Нам легше зібрати по сто гривень у десяти тисяч людей, аніж узяти мільйон у політика, якого я вважаю токсичним", — розповідає Катя.

Втім, один виняток за шість років роботи все ж був. Декілька тижнів тому.

"Ми погодилися взяти 200 тисяч гривень у нашого мера (Геннадія Труханова УП). У доковідному житті не взяла б. Але зараз ситуація така, що я подумала: нехай хоча б так зроблять щось корисне. При цьому попередила, що не писатиму пости в дусі "О, боже, який у нас прекрасний мер!". Згадала його в списку разом з іншими донорами".

Після чергового наїзду або спроби пробити чолом стіну вона зазвичай кричить: "На волю всіх, на волю!", — намагається відключити телефон і в середньому тричі на тиждень хоче розпустити "монстрів".

Під час одного з таких епізодів їй зателефонував лікар, який допомагає фонду. Сказав, що стало гірше одній із пацієнток і терміново потрібен кисневий концентратор, який вона ще в травні купила для батьків. Їм за 80, і вони в групі ризику.

"Даси?" — "Авжеж!"

"А наступного ранку я прокинулася з тією самою думкою, з якою заснула треба закриватися. Поїхала на Морвокзал, купила каву, закурила й стала думати, як би швидше закрити фонд це ж ціла історія.

Раптом дзвінок. Лікар: "Чуєш, Ножевнікова, наша пацієнтка роздихалася. Ніч пережили, сатурація відновлена. Дихає. Пішла на поправку".

Відтоді бажання тричі на тиждень закрити фонд у Каті не зникло, але телефон вона вже не відключає.

[BANNER4]

Пальці в лещатах і цифри, які брешуть

Вантажимо в Катіну автівку з номерним знаком "Монстр1" два апарати штучної вентиляції легенів, кисневий концентратор, дефібрилятор і зриваємося з офісу "в поля".

"Їдемо в Олександрівку. Можливо, я там і залишусь. Це зараз найспокійніше місце на Землі", — жартує Ножевнікова. 

Одесити починають сміятися відразу, а приїжджим потрібно пояснювати суть жарту. У селі Олександрівка знаходиться обласна психіатрична лікарня.

Тут збираються відкрити відділення для паліативних пацієнтів, і його потрібно укомплектувати обладнанням. Це теж клопіт "монстрів".

Два апарати штучної вентиляції легенів приїхали в одну з підшефних лікарень "Корпорації монстрів". Тепер за малим справа стала: знайти лікарів, які вміють із ними працювати

Щодо "найспокійнішого місця" Катя перебільшує. У вересні в цій лікарні стався новий спалах інфікованих COVID-19, поки що серед персоналу. А влітку захворіли 11 пацієнтів чоловічого геронтологічного відділення.

Поки налагоджувач, якого ми привезли з Одеси, збирає апарати ШВЛ, а Катя зачинилася у своїй машині на чергову телефонну сесію, спілкуємося з місцевим психіатром. Дізнаємося першу за день гарну новину.

Виявляється, пацієнтам зі страхом перед скупченням людей зараз набагато краще. Під час пандемії вони нарешті перестали відчувати себе вигнанцями.

Це багато чого пояснює і легко масштабується: психічні аномалії перестають бути такими, коли здоровий глузд втрачає більшість людей.

Операційний блок в одному з відділень "найспокійнішого місця на Землі" — психіатричної лікарні

Повертаємося до Одеси. Катя вкотре ставить підзарядитися свій смартфон і згадує фільм "Той самий Мюнхгаузен". А саме ту його сцену, де про розпорядок дня барона. Каже, це дуже схоже на її щоденний робочий графік.

Зранку розгін хмар. Потім подвиг. Після обіду "війна з Англією".

"В душі я теж проти Англії. Так, вона мені не подобається. Але я сиджу і мовчу!" — цитує Катя герцога з фільму.

"Я не стану мовчати — це не моя особиста війна, — заперечує герцогу Катя. — Навесні мені здавалося, що зараз усі прокинуться, що ця біда об’єднає нас. Вірус не читає газет, йому байдуже, за кого ти голосував — за білих у цяточку або за червоних у смужку.

Я сподівалася, що влада включиться, а всі ми фонди, волонтери, бізнесмени — будемо поряд, станемо милицею, яка підтримає державу, доки нога трохи зростеться. І локдаун дасть можливість зібратися з силами.

А вони все просрали. Вони могли ввійти в історію як люди, що врятували тисячі життів. А обрали самозбереження біля годівниці.

Я розумію, що у того ж Степанова (голова МОЗ УП) пальці в лещатах. Політична доцільність, вибори. Не можна ятрити виборця, який зараз хоче лише одного — щоб усе було як раніше. За будь-яку ціну. Епідемія сліпоти знизу і шкурні інтереси зверху.

Але Степанов не лише чиновник, він же лікар! І як лікар розуміє, чим усе закінчиться. У критичні моменти навіть чиновникам треба йти проти натовпу". 

Катя Ножевнікова: "Можливо, зараз Україна обрала стратегію на вироблення колективного імунітету. Можливо навіть, що це правильна стратегія. Але ми повинні бути готові прийняти у лікарнях усіх, кому знадобиться допомога. Ми ж не можемо, як індіанці, залишати старих помирати біля вогнища" 

Катя згадує про мільярди гривень із фонду боротьби з COVID-19, виділені на ремонт доріг. І про те, що знає, скільки інфарктників та інсультників щороку вбивають ці дороги.

"Але ситуація змінилася. Куди ми будемо везти пацієнтів цими прекрасними дорогами, які, припустимо, відремонтують? Тих самих інфарктників? — говорить вона. — Везти нікуди. Сьогодні пацієнт потрапляє до лікарні з апендицитом, а на другий-третій день опиняється там із коронавірусом".

Питаю, наскільки, на її думку, релевантна статистика МОЗ. Катя насилу підбирає слова, щоб просіяти нецензурні.

"Ми не розуміємо, що відбувається в селах із ковідом. Половина мешканців там досі лікується від усіх хвороб настоянкою шипшини і не здогадується про існування сімейних лікарів. 

Друга проблемна група — одинокі люди похилого віку. Вони поза соціумом і часто потрапляють у поле зору лікарів уже в тяжкому стані. Але навіть якщо усіма правдами й неправдами вдається запроторити їх у стаціонар це не хепі-енд, а початок нового лабіринту.

Ось недавня історія. Бабуся та дідусь. 83 роки й 81 рік. Однаковий перебіг хвороби, полісегментарна пневмонія. Потрапляють до лікарні. У бабусі позитивний тест, у дідуся негативний. Зрозуміло, що дідусь ковідний, але з точки зору держави він чистий. І його переводять до пульмонології чистої лікарні.

А далі ми влітаємо в сезон грипу та ГРВІ, починаються масові пневмонії, симптоматика практично однакова, і вже мало кого цікавитиме, чим ми хворіємо і від чого помираємо".

[BANNER5]

Врятувати одне життя

Ефект матового скла — не лише метафора, а й медичний термін. Так називають одну з ознак пневмонії, викликаної коронавірусом — ураження легеневої тканини.

Після восьмої вечора у Каті за розкладом десятки дзвінків по той бік матового скла, куди більшість із нас воліє не заглядати.

"Зробіть платний ПЛР, якщо є можливість, — говорить Катя своєму черговому підопічному. — Позитивний тест єдиний ваш шанс потрапити до лікарні, враховуючи, що ви діабетик. Якщо не зможемо допомогти з госпіталізацією, передамо вам кисневий концентратор".

"Який район? А скільки років бабусі? А погано — це що означає? 38,5? І гіпертонія? Викликайте "швидку" негайно. Якщо сатурація менш ніж 93–94, набираєте мене, будемо запихати її в стаціонар".

"Вам нічого докуповувати не треба. В опорній лікарні все має бути. Якщо накатають списки ліків, подзвоните мені. Ми повинні знати, що вас там не нагрівають".

Катя розуміє, що ефективність її "кидань на амбразуру" з кожним днем прагне до нуля. Забагато амбразур. Система не працює, а вона одна не може замінити систему. Все, що вона робить — у ручному режимі.

"В якийсь момент я стала нагадувати героя фільму "Брюс всемогутній", коли його закидають стікерами з проханнями про допомогу, — розповідає Катя. — Пишуть з усієї країни.

"Мамі не роблять щеплення від сказу в Харківській області. До кого звернутися?"

"Тато лежить у Броварах. Допоможіть влаштувати в стаціонар".

"У дитячому відділенні лікарні в Хмельницькому, переробленому на ковідне, немає кисню. Допоможіть знайти кисневі концентратори".

Що робити далі, я не розумію. Чим ви, в біса, займалися шість місяців, люди відповідальні за все це?" 

Нещодавно Катя роз’ярилася і почала роздавати номери телефонів чиновників. Номер Степанова — лікарям. Тепер вони строчать йому есемески. Номери чиновників із міського департаменту охорони здоров’я — пацієнтам та їхнім родичам.

Якщо захочете роздраконити Ножевнікову, найнадійніший спосіб піти на три веселі букви — сказати їй, що вона почесна великомучениця, почесна свята і почесний янгол-охоронець Одеси. 

Вона не закрилася від чужого горя, але й не навчилася живитися його енергією, як це часто відбувається з людьми, що пропускають крізь себе сотні трагічних історій.

"Уявіть, що відчувають батьки, коли їхню дитину виписують з реанімації. А я виписую таких дітей тричі на тиждень. Цей шалений заряд допомагає піднятися, коли ми ховаємо дітей".

…У поїзді з Одеси до Києва дочитую "Сліпоту" Жозе Сарамаго про епідемію в безіменному місті. Влада оголошує суворий карантин і переселяє хворих до заміської лікарні. 

Дружина головного героя — єдина, хто опиняється там за власним бажанням, щоб бути поруч із хворим чоловіком. Причому зір не залишає її, навіть коли від того, що відбувається навколо, хочеться осліпнути.

Це про Катю.

Осліпнути разом із багатьма у неї не виходить.

Зупинити юрбу, що несеться у провалля, теж. Юрба не має обличчя, щоб захистити його маскою.

Але можна врятувати людину.

Хоча б спробувати, чорт забирай! Хоча б спробувати, — як казав герой фільму "Політ над гніздом зозулі", найбільш притомний пацієнт божевільні. 

Михайло Кригель, УП






^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Українська правда"