Олег Ельцов: Вугледар: це і є ваш план перемоги?



Боєць ЗСУ, колишній нардеп й громадський активіст Ігор Луценко описує в ФБ відхід наших бійців з Вугледару:

"72-га виходила тяжко, криваво. Багато техніки згоріло. До того кілька днів агонії взятого у облогу міста виснажили захисників, і коли вранішній сіряк наступив, не усім вистачило сил вийти.

На деяких позиціях лишалися смертники, щоб прикрити відхід інших".

А австрійський військовий аналітик й великий друг України Том Купер свідчить: через непідготовленість відступу на залишених позиціях покидали поранених бійців, бо їх не було змоги забрати з собою, а з десяти тих, хто відступали, до своїх доходили лише четверо.

Це називається хаотична втеча й розгром. Про таку перспективу попереджали всі протягом не одного тижня. Але, здається, лише Генштаб цього не помічав. Зараз штабні спікери розповідають, що наші військові залишали позиції планово за командою згори. Але бійці, що боронили Вугледар до останнього, кажуть протилежне. Команди на відступ вони так і не отримали. Якщо вже за статутом, вони самовільно залишали позиції... Але чомусь здається, що судити слід не тих хто вижив у цій м'ясорубці, а тих, хто довів ситуацію до цього. Й нехай бодай один штабний спікер пояснить: нащо було тягнути до останнього, аби ворог невпинно затягував зашморг?

Чи можна назвати вугледарську ситуацію обвалом фронту, про що говорять дедалі частіше? Покищо ні. Але він точно не додасть бойового духу воїнам на нулі, їхньої віри у найвище військове керівництво й бажання виконувати накази командування. Обвал фронту – попереду, бо ніщо не змінюється на краще. Й переможні реляції політичного керівництва на кшталт звітів про виробництво 20 "Богдан" на місяць ситуацію не виправлять. "Богдани" виробляємо, поки партнери дають на це гроші – своїх не маємо. Так саме не маємо виробництва мінометів й снарядів до них у достатній кількості. Це на третьому році війни, це те, чого найбільше потребують воїни й що не потребує високих технологічних досягнень.

То як ми виграватимемо цю війну? Вугледарські події – це й є один з пунктів плану "Перемога", який Зеленський возив у Вашингтон, забувши повідомити про нього в Україні? Війна, як й будь-який інший вид колективної діяльності людини, визначається суворими правилами та законами. Всі знають, що це передусім економічне протистояння. Росія на третину збільшує військовий бюджет на 2025 рік. Натомість наші партнери, за рахунок яких ми живемо й воюємо, неодноразово давали зрозуміти: на нарощування допомоги нам не варто чекати.

Є у війни ще один важливий чинник, про який говорять дедалі більше: організаційний. Й дедалі частіше вказують на прорахунки у плануванні й командуванні військом, звинувачують у профімпотенції українських генералів, які вчилися на досвіді Другої світової. Чомусь українці вважають, що наші генерали кращі за російських. А виявилося, що вони такі саме погані, бо вчилися в одних вузах, жили в одній країні. Власне, якщо в Україні геть погано у всіх сферах управління, у всіх галузях, то чому раптом армія має бути виключенням? Завдяки козацькому драйву, "мережецентричності", ініціативі командирів низової ланки?... Виявилося, що це все не працює у великій високотехнологічній війні: потрібне планування, організація логістики, двосторонній зв'язок з військами, вміння прогнозувати й передбачати. Наші генерали не навчилися, навіть на досвіді цієї війни. Тому не вигадали кращого за звинувачення Безуглої у тому, що вона здала ворогові планову ротацію наших військ під Вугледаром й той вдарив під час самої ротації. Агов, генерали: а раніше не траплялися розгроми під час ротацій, чи ви не знали, що це вже стала тактика росіян у цій війні? А про заплановану ротацію одна Безугла знала, а російська розвідка ні?...

Війну слід закінчувати якнайшвидше. Але Зеленський чи то через побоювання неминучої відповідальності, чи то через розумову відсталість вперто апелює до партнерів: дайте зброї! Й дедалі частіше пояснює наші військові поразки й втрати територій однією обставиною: Захід не додав нам зброї, винні не ми – винні партнери.

Найсумніше, що за такого розвитку подій на фронті путін навряд чи забажає розпочинати мирні перемовини, навіть якщо наші партнери дотиснуть до цього Зеленського. Поки що в нас є непоганий козир для переговорних торгів: клапоть Курщини. Але ми можемо його втратити так саме, як стабільно не перший місяць втрачаємо власні території. Надія – на нову американську адміністрацію. Якщо після виборів новий президент почне активно тиснути на обидві сторони цієї війни є невеликий шанс вийти з цієї програшної ситуації. Але США геть не всесильні. Й немає жодних гарантій, що вони визначать припинення нашої війни у свої пріоритети. Та й немає впевненості, що їх послухають.

Чи маємо право ставити це у провину американським президентам? Ні. А от звинувачувати Зеленського у твердолобості, безсенсових смертях воїнів й втраті територій – так.