Тарас Возняк: Геополітична диспозиція Росії Путіна

Беру на себе відвагу запропонувати скорочену версію моєї статті "Геополітична диспозиція Росії Путіна" з книги "Геополітичні контексти війни в Україні" – стаття 2015 року, однак назагал майже нічого у світовій геополітиці не змінилося – це я не про публіцистику, а саме про геополітику, яка змінюється не так швидко, як "очевидна" для політичних коментаторів політична гра. На наших очах формується нова геополітична констеляція світу. Про що я й писав ще у далекому 2015 році. Єдина істотна зміна, яка за цей час відбулася це істотний зріст Китаю. І тепер саме він є головною гравітаційною силою, що вже втягнула в себе Росію. На черзі ЄС, який може розірвати, в разі, якщо ФРН переорієнтується з буксуючого ЄС (де ФРН є головним гравцем) на стратегічне партнерство з Китаєм, а, отже, і з Росією, що стає все більш очевидним (хоча ще є шанси, що ця катастрофа ЄС не відбудеться). Отож, ми спостерігаємо, як Німеччина, свідомо чи ні, зраджує саме себе, тобто ЄС, як РФ (а насправді тепер, у 2022 році, КНР) формує Троїстий союз КНР-РФ-ФРН, як Англосаксонський світ і країни центральноєвропейського "санітарного поясу" та ще ряд союзників на кшталт Японії формують антитезу цьому Троїстому союзу. Україна опинилася між молотом і наковальнею. Тому, якщо слідувати геополітичній логіці, її або примусять розчинитися у Троїстому союзі, або ж вона примкне до колективного Захочу (і вже, хоч із внутрішніми конвульсіями, примикає), або ж, у випадку подальшої невизначеності, її просто розчавлять геополітичні титани. Тому...



Загальна диспозиція світового протистояння Світового острова та Світового океану, за Дуґіним, і можемо підозрювати, що і за Путіним



Сучасна футурологічна візія Гартленду у вигляді осі Пекін-Москва-Берлін чи Ринок-Ресурси-Технології

Зрозуміти всі ці тренди без історичного та геополітичного обгрунтування просто неможливо. Тому вибачаюсь за тяжкуватий стиль статті – зрештою, читати її не обов'язково)

Розширену версію цієї статті можна прочитати тут: "Геополітична диспозиція Росії Путіна"

Отож:

"Для того, щоб зрозуміти логіку (чи її відсутність) у діях президента Російської Федерації Владіміра Путіна потрібно щонайменше перебігтися в межах короткого тексту по тих геополітичних підходах, що були характерні для політичних формувань, які були прямими попередниками сьогоднішньої Російської Федерації. Геополітика багатьох країн, не лише Росії, значною мірою є стереотипною, вона опирається і на стереотипізовану політичну культуру і на реальну геополітичну диспозицію, яку об'єкти геополітичної гри часто змінити не можуть, а, отже, не можуть змінити і загальної інтенції своїх політичних інтересів.

Не менш важливо на самому початку підкреслити те, що сьогодні, хто б що про це не говорив, у Російській Федерації дійсно логіку розгортання геополітичної гри формує практично одна людина – Владімір Путін. І він не є виключенням з правила – він просто продовжує одвічну традицію російських "самодєржцев" – ханів, великих князів, царів, генеральних секретарів і президентів. "Самодєржавіє" є неодмінною формою здійснення влади у цьому політичному утворенні – воно просто не знало инших форм. Виключенням можна вважати період Тимчасового уряду 1917 року, який радше, трактується як час смути і відсутності влади. Повернення до норми – це повернення до "самодєржавія". При цьому не варто ображатися на неначе старосвітський термін "самодєржавіє" – він дуже точно передає всю суть влади в Росії – саме тому я його й використовую.

Отже, геополітична диспозиція Росії. Географічно Росія є серцевиною Евразійського континенту – Світового острова. Вона і усвідомлює себе як Континент. Весь Континент. Але звідки в неї з'явилася ця самоідентифікація? Як пройшов процес ідентифікації периферійного Московського царства з Континентом від Тихого океану до Атлантики і від Льодовитого океану до Індійського? Можливо, не настільки "серединним", як Китай, який завжди вважав і вважає себе "серединною державою" – центром світу. Певним чином континентальне положення Росії змікшоване її постійним комплексом периферійності – що і у географічному, і у цивілізаційному сенсах теж правда...

Передісторія та історія геополітичного позиціонування Росії

Чи не всі сучасні державні утворення для своєї легітимізації конструюють національні міти. Часто вони кодифікуються як "національні історії".

В Росії є кілька таких мітів:

· створений у XVIII ст. міт Росії як спадкоємиці Русі IX-X ст., коли властиво російські території були не руськими, а угро-фінськими. Творцем цього міту є Ніколай Карамзін (1766-1826);

· створений у ХХ ст. в білій еміграції міт Росії як не Европи і не Азії, а Евразії. Одним з головних творців цього міту є евразієць Ніколай Трубецкой (1890-1938).

· створений у ХХ ст. міт Росії як спадкоємиці Великого Степу – Імперії монголів та Золотої орди. Творцем цього міту є Лєв Ґумільов (1912-1992);

· сучасний міт Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї. Творцем цього міту є неоевразієць Алєксандр Дуґін (1962);

· паралельний до неоевразійського міту міт "руского міра", творцем якого стала Російська православна церква та її куратори з російських спецслужб. Можливо, цей міт можна приписати його патрону Патріарху РПЦ Кірілу (Владімір Гундяєв, 1946).

Все це, звісно, міти і дуже віддалено стосуються реального стану справ. Однак нас тут не цікавить історія як така. Нас цікавить, як ці мітологічні конструкції форматували геополітичне мислення російських можновладців на протязі її довгої історії. А особливо нас цікавить, як ці штучні конструкції форматують геополітичне мислення сучасних російських еліт, їх лідерів, а також, як вони форматують менталітет сучасного населення Російської Федерації. Я не сумніваюся у цинізмі провідної верстви сучасної Росії. Звісно, вплив цих конструкцій не безпосередній. Однак їхні дії, мотивовані головно чимось иншим, часто прикриваються цими умоглядними конструкціями.

А з иншого боку, попри весь цинізм російських сучасних "самодержців", логіка їхніх дій лягає у прокрустове ложе цих взаємосуперечливих конструктів.

Ідея Росії – розширення без кінця

Експансія і розширення стали ідеєю Росії. Однак ця ідея призвела до дивного результату – імперія втратила відчуття меж – вона розширювалася і розширювалася, а тому втратила свою конкретику – що ж, власне, є Росією? Територія між імперією Цинь на сході та Німецькою імперією на заході? Між Іраном і племенами самоїдів? Чи, може, далі? Практика покаже, що меж немає. Російська ідея – безкінечне розширення. До "исконно русских земель", якими оголошуються будь-які землі – хоч би й імперії Цинь.

Чи, може, стара Московія? Але Московія – це простір до Уралу. До Уралу й сягає легітимність Московського царства, власне минулого Росії. Вийшовши за Урал Московія відрізала свої зв'язки з Московією. За Уралом постала инша Росія. Можливо, там її майбутнє. При цьому Урал не обов'язково трактувати як Уральські гори. Хоча, як гори також.

І навіть не зрозуміло – що ж розширюється – якась московськість, російськість, православ'я, слов'янство, комунізм, "скрєпи" (хоч ніхто не знає, що це таке)? Що приноситься на ці землі, крім домінації, які сенси? Дуґін, звісно, пояснює, описуючи свою мітичну Арктогею – арктичну ідеальну землю.

Відсутність меж – "предєлов" – перетворює і Сибір, і Далекий Схід у напів-Росію чи недо-Росію. Ще більшою недо-Росією в очах росіян є й території за розмитими межами – так зване "близьке зарубіжжя". В тім числі і Україна.

Чіткі межі творять чітку ідентичність. Розмиті межі не творять однозначної ідентичності.

У філософському сенсі Росія кинула виклик простору – і програла. Безмежність російських просторів і відсутність їхніх меж (а тим більше – кордонів) розмиває саме поняття Росії до Евразії і далі у філософському сенсі – до мітичної Арктогеї. У цьому сенсі ідея безкінечного і перманентного розширення просто безсенсова. Вона позбавляє народ ідентичності і власного місця, робить народ бездомним. Хоча, може у цьому і суть філософії номадів-кочівників. А опричники Путіна – справді кочівники, для яких власне Росія у всіх сенсах – порожнє місце. Вони кочують з Чукотки до Великої Британії (Роман Абрамович).

І тим не менше Росія бачить себе у цьому безкінечному і безсенсовому "прирастанию Сибирью" (за Міхаїлом Ломоносовим). Сьогодні Росія "прірастаєт" Кримом та Донбасом.

Однак одна справа філологічні чи філософські вправи, а инша – реальна політика, яка якимось невидимим чином з цими неначе невинними вправами пов'язана. Так як і долі людей, що гинули і гинуть в реальних геополітичних конфліктах.

На наших очах світ різко змінюється

Вже всім очевидно, що світовий цивілізаційний центр після ІІ Світової війни перемістився з Лондона до Нью-Йорка, однак неначе не зауважують, що на наших очах він переміщається до Лос-Анджелеса і Шанхаю – десь посередині. І тоді вага Китаю у евразійській конструкції, яку вони пробують вибудовувати, буде домінантною. Вони не зауважують переміщення центру ваги США з атлантичного на тихоокеанське узбережжя. На це слід реагувати і теж виходити на цей геополітичний простір.

Однак, що ми спостерігаємо – цілком протилежну картину. Росія евакуйовується з перспективного Далекого Сходу та Сибіру. Там відбувається просто цивілізаційний занепад. Московія діє інерційно і далі зосереджується у самій Москві.

Російська Федерація крайньо асиметрична:

· ментально – і далі центрами є стара столиця Московського царства – Москва та Російської імперії – Санкт-Петербург;

· демографічно – за Уралом мешкає 15% населення країни;

· ресурсно – більшість ресурсів Росії – у Сибірі;

· військово – головні військові ресурси спрямовані на Захід;

· релігійно – надмірне фаворитизування православ'я призведе до значних проблем з ісламом, який динамічно поширюється в Росії;

Якщо вдатися до метафор, то Московія вичерпується. Потрібно будувати власне Російську Федерацію, яка мусить мати инші геополітичні орієнтири. Можливо, режим Путіна – останній чи передостанній москвоцентричний режим в Росії. Можливо, майбутня геополітична орієнтація Російської Федерації мала б бути радше не на вичерпану "среднюю полосу", а на Сибір, Далекий Схід і навіть Арктику.

Однак чи є політична воля так переформатовувати Росію? У режиму Путіна волі до цього немає. Він думає про дві речі – самозбереження і негайне збагачення. А тому він все ще мислить застарілими категоріями "повернення" Криму та виходу до Чорного моря. А це XVIII сторіччя. Геополітично, на світовому рівні Чорне море є внутрішнім озером. Так само, як і Балтійське море. Точніше, Путін імітує перед, відповідно підготовленим масмедіями, населенням Росії турботу про "повернення" Криму та вихід до Чорного моря.

Якщо Росія не переформатується на Схід, то порожнечу, що утворюється так чи инакше заповнить Китай. Невдовзі питання може бути поставлене так – або Нова Росія, або Новий Китай. Здається, час Сполучених Штатів Сибіру, про які говорили сто років тому, минув – немає ресурсів. Можна сказати, що це футурологія. Так, звичайно. Але саме з такої футурології і витікають подальші політичні програми та дії...

Тоді як потрібно готуватися до перенесення центру ваги країни на Північ, Схід і навіть на Далекий Схід:

· головні ресурси Росії (нафта, газ, безпека) невдовзі будуть в Сибірі та Арктиці;

· головна політична перспектива, з огляду на міграцію цивілізаційних центрів, на Далекому Сході.

З огляду на переміщення світових центрів може статися так, що для Росії проект ЕС виявиться ар'єргардним – вторинним. Це сьогодні Росія залежить від продажу вуглеводів до ЕС. Натомість ЕС конкурує з США та Китаєм – і на разі сильно пробуксовує, стагнація ЕС стала ще очевиднішою. А тому Росія повинна готується до великої геополітичної зміни і виходить на ті ринки, які найбільш динамічні, співпрацювати з тими партнерами, які мають очевидну геополітичну перспективу, пробувати виходити до тих регіонів, які відкривають їй доступ до світових центрів...

Найближче геополітичне майбутнє

Тому на найближче майбутнє, піклуючись тільки про збереження режиму, будучи звичайними мародерами, мислячи за інерцією і насправді не переймаючись стратегічним майбутнім Росії, Путін чи його прямі спадкоємці будуть зацікавлені у:

· збереженні монополій на нафто-газових ринках;

· прив'язці своїх клієнтів до нафто-газової залежності;

· утримуванні цін на нафту та газ;

· блокуванні енергетичної революції;

· збереженні Російської Федерації ІІ (чергове президентство Путіна) як корпорації її вузького елітного прошарку;

А тому на міжнародному рівні режим Путіна скоріш за все поставив перед собою такі завдання:

· розколоти ЕС по кількох лініях (ФРН contra Південна Европа, ФРН+Франція contra Центрально-Східна Европа так званого "санітарний поясу");

· якщо не повністю позбавити суб'єктності, то хоча б підпорядкувати собі "санітарний пояс" між РФ та її сателітами та ФРН (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан);

· відтіснити Велику Британію з будь-яких европейських проектів, включно з ЕС;

· ізолювати США, знеохотити їх до участі у европейських справах;

· будь-якими силами втягнути КНР у спільні геополітичні проекти (а у 2022 році всього лишень стати головним фаворитом Китаю і фактично стати утриманцем і васалом КНР);

· спробувати знову спровокувати ірансько-американське протистояння або скористатися американськими уступками, які укладалися при перемовинах з Іраном;

· активізувати залучення невизначених країн у форматі співпраці БРІКС (BRICS – Brazil, Russia, India, China, South Africa) які до 2050 року неначе мають стати чотирма домінуючими економічними системами світу;

· активізувати фронт протистояння США (Ємен, Газа+Західний берег Йордану, Ліван, Сирія, Ірак, Грузія, Україна, Молдова);

· змінити світову систему безпеки за своїми лекалами у наближеноми до її путінського виконання про що і було заявлено у вже на щастя відкинутому "ультиматумі" 2022 року кинутому в обличчя США та НАТО."

30 березня 2015