: Стан українського оборонно-промислового комплексу та війна з Росією: диверсія чи саботаж?

Минулої суботи взяв участь у дуже корисному та своєчасному заході – національному круглому столі "Єдність народу. Захист демократії. Безпека держави", організованому в рамках Київського безпекового форуму. Через велику кількість спікерів та щільний регламент не вдалось висловитись стосовно теми, яка безпосередньо стосується забезпечення обороноздатності України, а саме стан вітчизняного оборонно-промислового комплексу. Тому висловлю свої думки письмово.

Стан українського ОПК та ставлення до нього з боку влади в умовах війни з Росією інакше як диверсією чи саботажем назвати не можна. Й контррозвідка та ДБР мали б не заглядати в рота й чекати вказівок віце-президента Єрмака по кому з опозиційних проукраїнських політиків "пробігти", а з прискіпливою увагою дослідити, чому на восьмому році війни вітчизняна оборонка не здатна забезпечити сектор безпеки достатньою кількістю сучасної зброї та техніки. Ситуація погіршується ще й тим, що маємо реальні приклади вагань та навіть відмови наших іноземних партнерів у питанні постачання Україні ефективної зброї, що спонукає до максимальної автономізації та забезпечення України озброєнням власного виробництва.

Почнемо з того, що в Україні досі немає конкретного відомства та посадової особи, яка відповідає за виконання промисловістю держоборонзамовлення. Було б цілком логічно покласти цю відповідальність на міністерство стратегічних галузей промисловості, на створення якого покладались великі надії. Однак, наразі це відомство наділено лише координуючою функцією й до цього часу відзначилося лише пафосним запуском застарілого супутника, а аж ніяк не перезапуском всієї оборонно-промислової галузі чи хоча б створенням патронного заводу. Стосовно останнього, до речі, Україна отримувала вже мабуть десятка два пропозицій від наших іноземних партнерів, але руки "професіоналів" до практичної реалізації цього вкрай потрібного проекту, як то кажуть, досі не дійшли.

Не проявив себе стосовно цього питання й горезвісний "Укроборонпром", існування якого давно пора припинити. Натомість наприкінці минулого року ця прокладка відзначилась тим, що уклала контракт на модернізацію фрегату "Гетьман Сагайдачний", проведення якої не передбачає головного – підвищення бойових спроможностей корабля, адже ані оснащення протикорабельними ракетами, ані іншими видами новітнього озброєння під час цієї "модернізації" не заплановано. То чи було виконання цих робіт в такому вигляді нагальним та яким чином воно здатне покращити можливості корабля з точки зору протистояння російській агресії – питання відкрите. Аналогічна ситуація й із закупівлями у війська бронеавтомобілів "Козак", ефективність яких на полі бою майже нульова, але під оснащення якими виділяються шалені кошти. Чим ці факти не приводи для контррозвідки та ДБР дослідити доцільність цих "високоефективних" для безпеки держави прожектів? Як і проаналізувати діяльність колишнього міністра оборони Тарана в чиїх інтересах він діяв на цій посаді, повернувши стан забезпечення ЗСУ майже до рівня початку 2014 року. До речі, подейкують, що цей "розвідник" майже на колінах вимолює відрядження послом до вкрай складної для роботи дипломатів Словенії. Чим не місце, де можна гарно провести як мінімум три роки життя та поглядаючи на альпійські краєвиди розмірковувати над забезпечення безпеки України?

Продовжувати опис "здобутків" вітчизняних "професіоналів оборонки" можна дуже довго та й фахівцями викладені вони вже досить повно. Тому перейдемо до практичних кроків, які варто вжити коли у нас на порозі черговий виток збройної агресії Росії.

По-перше, як вже йшлося вище, необхідно негайно централізувати управління галуззю ОПК, поклавши на Мінстратегпром функцію не лише координації, а й контролю та відповідальності за виконання ДОЗ, для чого наділити його відповідними повноваженнями. Взагалі, й така ініціатива вже була започаткована у цьому міністерстві восени, до формування оборонного замовлення мають бути залучені усі сторони цього процесу – виробники, розпорядники коштів та представники бойових підрозділів й з'єднань. За такого підходу на озброєння ЗСУ та інших силових структур буде постачатися саме те озброєння та військова техніка, потреба в яких реально існує саме з точки зору відбиття російської агресії, а вітчизняний ОПК буде мати чітку цільову спрямованість. Отже, всім учасникам слід негайно переглянути ДОЗ на 2022 рік та спрямувати державні ресурси на прискорене задоволення першочергових проблем війська – протитанкові засоби, системи захищеного зв'язку, управління, розвідки, РЕБ, транспортні засоби, переносні зенітні ракетні комплекси, безпілотні літальні апарати різного призначення, швидкісні малорозмірні ракетні катери. Слід чітко усвідомити, що при симетричному застосуванні підрозділів ЗСУ, тероборони чи національного спротиву Україна матиме мало шансів на перемогу набагато чисельніших та краще оснащених російських військ. Крім того, Україна має набагато менші у порівнянні з РФ промислові можливості, фінансовий та людський ресурс. Тому, саме асиметрична відповідь за рахунок менш вартісних, але технологічних та ефективних бойових засобів дозволить нанести ворогу таке ураження, яке змусить його припинити агресію. З іншого боку, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи мають бути спрямовані на швидке створення сучасних високотехнологічних технічних засобів та озброєння, яке відповідає виключно стандартам НАТО, зокрема, роботизованих систем, а не на багаторічну "адаптацію та модернізацію" застарілої радянської техніки, як, наприклад, ідея оснастити "Айленди" радянськими торпедами розробки 1972 року.

Болюче питання – шалена забюрократизованість процесу прийняття на озброєння нових технічних засобів; усунення бюрократичних перешкод, через які нове озброєння роками не може потрапити у війська – надкричуща проблема переозброєння військ. Знов таки, це можна легко зробити зібравши під егідою все того ж Мінстратегпрому юристів від влади та промисловості й поставивши перед ними завдання протягом тижня напрацювати зміни до відповідних регулюючих документів, або взагалі їх скасування. Нове озброєння, особливо те, потреба в якому є критичною, має надходити у війська відразу після дослідної експлуатації на підприємстві та доводитись й випробовуватися далі безпосередньо на полі бою із залученням фахівців підприємства-виробника. Приклад САУ "Богдана", яка вже декілька років поспіль катається по Хрещатику на парадах, а у війська досі не доїхала – наочне підтвердження правоти вищеописаного підходу.

Ще одне питання – механізм освоєння розпорядниками бюджетних коштів, які виділяються для реалізації оборонних закупівель по ДОЗ та поза ним. Мало того, що фінансові можливості держави є досить скромними, так ще й їх використання здійснюється вкрай неефективно, відкладаючись часто густо на кінець року. Наслідок – відсутність у військах достатньої кількості пального, харчів та обмундирування, про що теж багато йшлося в пресі. Відповідальність за грамотне використання виділених коштів має бути не менш жорсткою, ніж й за зрив виконання замовлень промисловістю.

До речі, про саму промисловість. Ситуація, коли у військах не вистачає, наприклад, вантажівок та тягачів, а профільне підприємство, КрАЗ, вже більше року перебуває в процедурі банкрутства через величезні борги й не здатне нормально працювати, в умовах війни виглядає просто дико. Й вихід з такого становища дуже простий – націоналізація заводу, його перезапуск й налаштування нормальної роботи. Те саме стосується й усіх інших підприємств, які мають критичну важливість для забезпечення обороноздатності держави й власники яких не усвідомлюють свою відповідальність перед Україною. Оборонні підприємства під час війни мають працювати щоденно в три зміни, й завдання держави – забезпечити їх функціонування саме в такий спосіб.

Наостанок. Становище, в якому внаслідок помилок минулого та зацикленості української влади на заробітках за рахунок інтересів держави, нині опинилася Україна, вимагає кризових підходів до управління сектором оборони. Не заспокійливої маячні, а зміни способу життя всього суспільства та підготовки до боротьби з путінськими нащадками Золотої Орди. До Київської Русі сучасні московські правителі ніякого відношення не мають.