| ПУБЛИКАЦИИ |
"Все, чого я хочу, коли опиняюсь в Авдіївці, це якнайшвидше звідси виїхати", – каже один з наших провідників, завдяки яким ми й опинились в прифронтовому місті. Звучить не так героїчно, як в патріотичних роликах. Але точно чесніше.
Авдіївка і до війни була видовищем не для слабкодухих. На в’їзді в місто вас зустрічає коксохімзавод, буквально нашпигований димовими трубами. Наразі більшість з них нічого не випускає в атмосферу, але їй від того не легше – повітря хоч "ріж ножем".
На вулицях жодної людини чи автомобіля, і тільки починаєш до цього звикати, на тебе нізвідки, як в низькобюджетному фільми жахів, виїжджає велосипедист. Звичайна молода людина в цивільному, при собі немає нічого забороненого, місцевий.
"Це ворожий коригувальник", – пояснює наш провідник.
Чому його ніхто не затримує? У військових немає технічної можливості довести своє твердження. А правоохоронних органів в Авдіївці немає – вони виїхали ще кілька тижнів тому, коли місто втратило всі риси "базової мінімальної комплектації" сучасності – електроенергію, воду, газ.
Такий формат дебютного знайомства з місцевими складає враження, що всі, хто лишився в місті, чекають на "рускій мір". Але ця теорія розвіюється майже одразу.
Біля під’їзду найпершої ж п’ятиповерхівки ми зустрічаємо трьох людей – чоловіка поважного віку та сімейну пару. В їх очах жодної неприязні до нас, чи страху до військових, що з нами. Але втома лежить на обличчях незмиваємим гримом.
"Куди я поїду, якщо в мене матері більше 80 років?", – відповідає питанням на питання чоловік у синій футболці.
Спілкуючись, він майже весь час тримає на рівні грудей чашку з чаєм, але проблеми з фізіологією тут ні до чого – таким чином він прикриває надпис "Партия регионов". Одяг з відповідною символікою майже напевно дістався нашому співрозмовнику в ході якоїсь з минулих передвиборчих кампаній, і можливо давно не відображає його політичних симпатій. Але зараз таке враження, що наш візаві цієї футболки соромиться.
[BANNER1]Нам теж є чого стидатись. Весь час розмови голову не покидає думка, що все, що ми бачимо, по суті є своєрідним "раннім Маріуполем": розбиті стіни й вікна, приготування їжі на вогнищі біля під’їзду, нескінченні вибухи.
Це відчуття підсилилось на наступний день, коли з’ясувалось, що вогонь знищив місцеву школу №6, яка виконувала функцію гуманітарного штабу.
За день до влучання реактивної системи залпового вогню "Град", в приміщенні школи ми знімали інтерв’ю з місцевим волонтером.
Все, що ви побачите на відео під час розмови в школі, було знищене.
Все, окрім найголовнішого: Авдіївка – це Україна.
Дмитро Рясний, Микола Максимчук, Дмитро Ларін