| КОЛОНКИ |
Саміт НАТО в Гаазі був успіхом для всіх учасників, звісно ж, враховуючи політичні реалії по обидва боки океану. Дональд Трамп завітав на континент після успішного удару по іранських ядерних об’єктах, що продемонструвало його точкову рішучість та незамінну міць американської воєнної потуги. Пророблена генсеком НАТО підготовча робота зі стимулювання європейців справедливо розділити фінансову ношу спільної безпеки, про яку він у своєрідній манері відзвітував американському президентові у ставшому вірусним повідомленні у месенджері, залишила Дональда Трампа задоволеним. "Татко", як його назвав Марк Рютте, записав у свій актив чергову перемогу. Її радо сприймають прихильники як з табору рейганівського "миру через силу", так і ті, хто воліє зменшення присутності Америки у світі.
Європейці отримали, хоч і розмиті, але запевнення, що США прийдуть на допомогу у випадку конфлікту з Росією. Тож вони виторгували час на побудову "стратегічної автономії" — допоки США не згорнуть свою присутність, перемістивши свої сили та засоби в інші стратегічно важливі регіони, а Україна продовжуватиме знищувати російський агресивний потенціал.
В ідеальному світі рішення Альянсу мало б засудити російську агресію проти України та визначитися з питанням членства країни в НАТО у осяжній перспективі. Втім, за каденції 47-го президента, цього, очевидно, не станеться, бо працюють путінський ядерний шантаж та пропаганда, що нібито розширення НАТО на Схід стало причиною цієї геноцидної війни. Тим не менш, Росію визначили довгостроковою загрозою євроатлантичній безпеці, а Україну — безпековим фактором, що цій безпеці сприяє. Відтак погодилися надавати Києву допомогу з оборонних бюджетів, які зобов’язалися суттєво збільшити.
Допоки Альянс не досягне нового консенсусу щодо членства України, діятимуть попередньо узгоджені рішення — зокрема, Бухарестського саміту 2008 року, що "Україна буде членом НАТО"; Вільнюського саміту 2023 року, що "майбутнє України — в НАТО"; а також Вашингтонського саміту 2024 року, що наша країна знаходиться на "незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО".
Хоча колишній президент Річард Ніксон ще у 1994 році висловив думку, що США "можливо, створили Франкенштейна", поступове усвідомлення китайської загрози почало приходити лише майже два десятиліття потому. У 2011 році Барак Обама оголосив свій "Поворот до Азії", сподіваючись, що конструктивний діалог з Пекіном та розширення альянсів і мереж регіонального партнерства здатні унеможливити гарячий конфлікт між занепадаючою та зростаючою потугами — максиму, яку сформулював ще автор Історії Пелопоннеської війни.
Зцементувавши свою політичну владу та забезпечивши монопольний контроль над військовими, Сі Цзіньпін вирішив, що настав час для більш рішучих дій з утвердження провідної ролі Китаю у світі та вирішення "тайванської проблеми" за його каденції. Це знайшло прояв у збільшенні масштабів та складності, а також у розширенні географії навчань, що готують Народно-визвольну армію до "повернення у рідну гавань" волелюбного острова.
Зміна риторики і поведінки, а також слабко приховані наміри підкріплені грошима та "заліззям". Так, за останні п’ятнадцять років офіційні витрати на оборону зросли на 167,8% і становлять 245 млрд дол., у той час як експерти оцінюють реальні витрати значно вищими — до 400 млрд дол. Ядерний арсенал за цей час збільшився на 222% або 287% (зі 155 до 500–600 боєголовок), а протягом наступних п’яти років має зрости до 1000 боєголовок, що становитиме зростання на 545% за два десятиліття. Пекін планує подвоїти спроможність глобального проєктування сили, довівши кількість авіаносців до шести, а також збільшити чисельність бойових кораблів до 435 — хоча вже має кількісну перевагу над США (370 проти 296). США мають і, очевидно, зберігатимуть чисельну та технологічну перевагу у ВПС. Втім, складно оцінити майбутній баланс сил в умовах революційного розвитку штучного інтелекту та безпілотних систем.
Китай — це не лише військова, а й серйозна економічна та технологічна загроза. Торік обсяг торгівлі між США і КНР перевищив 660 млрд доларів, із дефіцитом для Вашингтона на рівні 263 млрд. Крадіжка американської інтелектуальної власності Китаєм оцінюється в 225–600 млрд щорічно. Він також є лідером у сфері штучного інтелекту: у 2014–2023 роках подав понад 38 тисяч патентів (для порівняння, США — лише 6 тисяч). 83% китайських компаній уже використовують генеративний ШІ (у США — 65%). Пекін володіє 42% патентів на 5G і контролює до 90% світових потужностей із переробки рідкоземельних матеріалів — ключових для високотехнологічного і військового виробництва. Саме тому американці були зацікавлені в угоді з Україною, а також обговорювали питання анексії Гренландії.
Похмура стратегічна картина є причиною почасти не надто дипломатичного за формою заохочення європейців взяти безпеку континенту у власні руки та вимагає від адміністрації Дональда Трампа переорієнтовувати всі наявні ресурси на Індо-Тихоокеанський регіон. Саме цим було обґрунтовано призупинення допомоги Україні, хоча ані за розміром, ані за характером пакет допомоги не мав критичної важливості. Схоже, це рішення було прийнято скептиками щодо України – командою віце-президента США Джей Ді Венса та "китайським яструбом" Елбріджем Колбі, який обіймає посаду заступника міністра оборони з питань політики. Тарифна війна нинішньої адміністрації проти Китаю має на меті як вирівнювання торгівельного дисбалансу, зменшення астрономічного за розміром боргу (36,2 трлн дол.), так і повернення високотехнологічних компаній та промисловості в цілому в США.
Європейці у своїй безпеці занадто довго покладалися на американську військову та економічну міць. Російську агресію проти Грузії у 2008 році Захід не лише "проспав", а й вдався до згубної стратегії умиротворення Москви шляхом ще більшого залучення у європейські та світові справи. Не стала дзвіночком для пробудження й російська незаконна анексія Криму та проксі війна на Донбасі. Втім, реагуючи на захоплення Криму Альянс ухвалив рішення витрачати не менше 2% ВВП на оборону. Але, на момент широкомасштабного вторгнення в Україну тільки 9 країн із 30 досягли цього показника, і лише у 2025 році визначений десять років тому орієнтир буде досягнуто усіма країнами-членами. У 2024 році США витратили 755 млрд дол. на оборону, що становить близько двох третин від загальних оборонних витрат НАТО, у той час як європейські члени витратили приблизно 430 млрд.
На саміті НАТО в Гаазі у червні 2025 року союзники досягли історичної домовленості про збільшення оборонних видатків до 5 % ВВП до 2035 року, де 3,5% спрямовуватимуться безпосередньо на оборону, а ще 1,5% — на пов’язані з обороною витрати. Втім, США планують утримувати оборонні витрати приблизно на нинішньому рівні (3,38% ВВП), а Іспанія — лише на рівні 2% ВВП. Якщо всі європейці виконають взяті на себе зобов’язання, то разом з Іспанією загальні витрати сягнуть понад 1,2 трлн дол. і перевищать американські.
Суттєве нарощування оборонних витрат стримуватиметься уповільненим, післякризовим зростанням європейських економік — на рівні 0,8% у 2024 році, хоча зростання єврозони наступного року прогнозується на рівні 1,4%. Промислове виробництво скоротилося на 2,2% у єврозоні за рік до липня 2024 року. Європейцям також дошкуляють тарифні обмеження адміністрації Трампа та ускладнені глобальним перебалансуванням взаємини з КНР.
За два роки після широкомасштабного вторгнення європейська оборонна промисловість суттєво пожвавилася. Закупівлі озброєнь та інвестиції у НДДКР зросли з 58 млрд євро до 102 млрд, а доходи європейських компаній збільшилися більш як на чверть і сягнули понад 200 млрд євро. Втім, існує низка "вузьких горлечок", зокрема дозвільні затримки, брак кваліфікованих інженерів і персоналу, дефіцит сировини та компонентів тощо.
Відставання європейської оборонної індустрії від темпів реагування на загрози підштовхнуло низку країн до закупівель південнокорейських систем озброєння, техніки та боєприпасів. Експорт оборонної продукції Південної Кореї в Європу у 2022–2024 роках становив 40,8 млрд дол. При цьому Польща — найбільший клієнт — підписала комплексну угоду на загальну суму понад 60 млрд дол., а Румунія та Норвегія посідають друге та третє місця із закупівлями оборонних товарів на 920 млн та 500 млн відповідно.
Перед європейцями постала дилема: яку частку закупівель здійснювати у американців та південнокорейців, а яку — у власних виробників, що з погляду створення робочих місць і стимулювання розвитку індустріальних спроможностей є привабливим, але у часовому вимірі — ризикованим.
За оцінками британських військових, Росії потрібно п’ять років, щоб повернути стан боєздатності 2022 року, та ще стільки ж — аби усунути всі слабкі місця, які виявила війна в Україні. Натомість данська розвідка прогнозує, що вже за півроку після завершення війни Росія буде здатна до локального конфлікту з прикордонною державою, за два роки — до регіональної війни на Балтиці, а впродовж п’яти років — до широкомасштабної війни в Європі.
За оцінками Міжнародного інституту стратегічних досліджень, "загальна вартість заміни звичайних збройних спроможностей США становить від 226 до 344 млрд дол. — лише за нові системи озброєнь і платформи". І ці розрахунки не включають інші критичні залежності європейських країн від США, зокрема у сферах розвідки, космосу, кібербезпеки та ядерних спроможностей, а також необхідні інвестиції в інфраструктуру, підтримку життєвого циклу систем озброєнь і живу силу. На думку аналітиків Інституту, врахування зазначених статей витрат наблизить цю цифру до 1 трлн дол.
Марк Рютте заявив, що потрібно збільшити протиповітряні та протиракетні спроможності на 400%. З метою гарантування переваги у повітрі, європейцям може знадобиться біля 400 нових бойових літаків. Європейська ініціатива щодо створення ракетних систем великої дальності (наземна крилата ракета дальністю 1000-2000 км), яких наразі Європа не виробляє, перебуває у стадії раннього розвитку, і лише у 2030 році очікується досягнення основних спроможностей. Звісно, ще існують і національні програми: франко-британський проєкт Майбутньої крилатої ракети (вдосконалення Storm Shadow/SCALP) та протикорабельної ракети (вдосконалення Exocet/ Harpoon), британсько-німецький проєкт розробки ракети з дальністю 2000 км., а також створення Німеччиною Taurus Neo.
Європейцям потрібно вирішити проблему з браком волі до спротиву своїх громадян. Травневе опитування YouGov виявило непевність європейців у здатності своїх збройних сил захищати країну — зокрема, німців (74 %), італійців (68 %) та британців (52 %). Лише на один відсоток більше французів упевнені, що збройні сили впораються (44 % проти 43 %). Згідно з минулорічним опитуванням Gallup, переважна більшість громадян Німеччини (57 %), Італії (78 %), Іспанії (53 %) та Британії (50 %) виявилися не готовими захищати свою країну зі зброєю в руках. У той же час більшість громадян Швеції (47 %), Польщі (45 %) та Румунії (42 %) виявили таку готовність.
Стратегічним викликом є спроможність до ядерного стримування Росії, що володіє одним з найбільших арсеналів ядерної зброї. Так, Британія та Франція володіють приблизно 515 ядерними боєзарядами та засобами доставки. На додачу до цього на території п’яти європейських членів НАТО розміщено близько 100 американських ядерних бомб.
Британія планує придбати 12 літаків F-35A Lightning, щоб здобути повітряну компоненту ядерної тріади та долучитися до механізму ядерного обміну в рамках НАТО, ставши шостою європейською країною, на території якої розташовуватимуться американські ядерні бомби. Франція додає дві ескадрильї винищувачів Rafale F5, розробляє нове покоління підводних човнів, нові версії гіперзвукової ракети та балістичної ракети підводного базування.
Ймовірність втрати американської ядерної парасольки підштовхнула дискусії щодо побудови загальноєвропейської системи стримування, а в кількох столицях, ймовірно, вже розглядається варіант набуття власних спроможностей.
У березні Еммануель Макрон оголосив про відкриття стратегічного діалогу щодо захисту європейських союзників, до якого виявили зацікавленість, зокрема, Німеччина, Польща, Румунія, Швеція та країни Балтії. У червні Британія та Франція домовилися поглибити свою ядерну співпрацю та координацію, а також створити Спільну ядерну керівну групу. Втім, конкретні механізми загальноєвропейського ядерного стримування ще перебувають на початковій стадії розробки.
Очевидно, що Сполучені Штати очікують від своїх європейських союзників підтримки у стримуванні Китаю. Стратегічна концепція НАТО 2022 року чітко визначила залежність Євроатлантичної безпеки від розвитку ситуації у Індо-Тихоокеанському регіоні. Альянс розширив взаємодію з чотирма державами регіону – Австралією, Японією, Південною Кореєю та Новою Зеландією. Втім, лише чотири європейські країни-члени НАТО мають певні спроможності, що можуть посилити американську присутність у регіоні. Британія та Італія направляють до регіону свої авіаносці, Франція – атомний підводний човен, фрегат та бойові літаки, у той час коли ФРН – кілька фрегатів. Вашингтон очікує від європейських столиць конкретних планів на випадок конфлікту в регіоні, посилення ракетних та протиповітряних спроможностей, а також збільшення доступної для операцій в регіоні військово-морської компоненти.
Отже, Сполучені Штати залишатимуться наріжним каменем європейської безпеки у стримуванні Росії та захисту континенту у гіпотетичному конфлікті у найближчій перспективі. Вашингтон балансуватиме своє залучення у європейські справи у залежності від розвитку ситуації в Індо-Тихоокеанському регіоні та на Близькому Сході. За умов належного фінансування і стимулювання масштабування промисловості, європейці здатні суттєво посилити власні спроможності у середньостроковій перспективі. І лише у горизонті десятиліття-двох європейці набудуть справжньої "стратегічної автономії".
В Україні доволі популярними є розмови про нову архітектуру європейської безпеки як альтернативу НАТО — з Україною як її повноправною складовою. Також поширеною є думка, що наша держава є найбоєздатнішою на європейському континенті та вже відповідає критеріям Альянсу.
Дійсно, лише кілька європейських країн мають волю та певні спроможності до протистояння в імовірному конфлікті з Росією. Утім, співвідношення сил змушує європейців зберігати єдність в межах НАТО й докладати максимум зусиль, аби утримати у ньому Сполучені Штати. Ніхто в Європі не розглядатиме альтернативу Альянсу всерйоз у найближчій перспективі.
Наші західні партнери захоплюються стійкістю українського народу та здатністю Сил оборони протистояти незрівнянно сильнішому ворогу. Україна вистояла у перші дні широкомасштабного вторгнення, маючи у своєму розпорядженні тільки західні протитанкові та переносні зенітно-ракетні комплекси, і лише згодом почала отримувати інші види західного озброєння. Брак окремих спроможностей та кількісна нестача наданих систем змусили Україну компенсувати ці прогалини інноваційними засобами — безпілотними системами та новими підходами до їх застосування.
Однак можливий конфлікт НАТО з Росією не буде повторенням війни в Україні — через іншу організацію, спроможності та прийняті в Альянсі доктрини. Звісно, досвід цієї війни вносить корективи в плани обох сторін. Навіть якщо європейські члени НАТО розглядають роль України в гіпотетичному конфлікті з Росією, обрахунок ризиків і вигод від її якнайшвидшого вступу до Альянсу у найближчій перспективі не буде на нашу користь.
З огляду на неспівставність потенціалів і необхідність не лише відбити наступну російську агресію, а й мати змогу її стримувати, кращого варіанту, ніж участь України в системі колективної безпеки, не існує. Це зумовлює потребу продовжувати реформування сектору безпеки й оборони, щоб відповідати критеріям членства. Прикладом може слугувати Фінляндія, яка розвивала партнерства з країнами регіону та НАТО, посилювала обороноздатність на основі стандартів Альянсу й гармонійно вступила до нього, щойно відкрилося "вікно можливостей".
Стабільна допомога країн-членів НАТО, яка може сягати понад 40 млрд. дол. щорічно, асоційована із збільшенням фінансування оборонних видатків, стане потужним чинником зміцнення обороноздатності України. Цьому сприятимуть і Данська модель прямого інвестування в український ОПК, і його інтеграція в загальноєвропейську систему, можливість отримання підтримки та участь у спільних проєктах, що передбачено прийнятою торік Європейською оборонно-промисловою стратегією.
Жодна країна в новітній історії не здійснювала настільки масштабних реформ у секторі безпеки й оборони під час війни такого масштабу. Тож готових рецептів не існує. Це особливо стосується перебудови системи управління ЗСУ та реформи СБУ. Переважає підхід: "якщо працює — не чіпай". Водночас українське суспільство залишається глибоко відданим всебічним реформам, необхідним для вступу до ЄС і НАТО. Але слід наголосити: головним рушієм цих змін є не віддалена перспектива членства, а виживання нації.
Попри всі виклики, Україна досягла відчутного прогресу в реформах, що було відображено в загалом позитивній оцінці НАТО реалізації Україною Адаптованої річної національної програми (аРНП) у 2024 році — основного документа, що слугує дороговказом до членства.
Експерти та громадянське суспільство відіграли важливу роль у просуванні реформ, хоча іноді їхній тиск на державні інституції виглядав надмірним. Тим не менш, у тому числі завдяки активній позиції громадянського суспільства торік зменшилась кількість гучних корупційних скандалів, покращився рейтинг України в Індексі сприйняття корупції. Втім, попри позитивні кроки, з огляду на очікування щодо розвитку інституційної спроможності антикорупційних органів та участі громадськості, можна очікувати, що цьогорічна оцінка буде гострішою. Особливо — щодо незадовільної роботи окремих інституцій, зволікань із призначенням керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та ситуації довкола Віталія Шабуніна.
Важливим кроком упорядкування оборонних закупівель стало створення двох незалежних держпідприємств — Агентства оборонних закупівель (АОЗ) та Державного оператора тилу (ДОТ). Проте, попри взяті на себе зобов’язання, Міністерство оборони (МОУ) намагалося об’єднати ці структури, а також не затвердило наглядову раду АОЗ. Напруження у відносинах між МОУ та АОЗ виявило глибшу проблему: наявна модель закупівель має структурні вади, що негативно впливають на обороноздатність.
Зміна керівництва Міністерства оборони дає можливість внести корективи у modus operandi, який піддавався критиці з боку громадянського суспільства, що хоча і не знайшло відображенні в оцінках Альянсу, але точно було відомо його представникам. Новий міністр має чудові стартові позиції, зокрема, напрацьовані зв’язки з партнерами в Брюсселі та інших столицях, а також зможе на повну використати спроможності Представництва НАТО в Україні, яке очолює досвідчений керівник.
Міністру доцільно розглянути питання відновлення роботи консультаційного механізму радників високого рівня з питань оборонної реформи (DRAB – Defence Reforms Advisory Board), щоб забезпечити відповідність реформ стратегічним цілям України та стандартам НАТО, а також більш ефективно виконувати одне з ключових завдань Міністерства – "забезпечення формування та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва". Тобто виконувати не лише управлінську функцію із забезпечення Сил оборони, а й формувати політики, розробляти стратегічні та доктринальні документи тощо.
Можна порадити й встановлення прозорої співпраці з недержавними акторами. Такий підхід дозволить ухвалювати ключові рішення на основі широких консультацій і з належною ретельністю, що сприятиме прозорості, підзвітності та зменшенню суспільного невдоволення, викликаного браком інформації або хибними уявленнями. Утім, це не позбавить владу справедливої та конструктивної критики — невід’ємної складової демократії.
Міністерство може вийти з ініціативою щодо посилення співпраці між антикорупційними та правоохоронними органами або створення спеціалізованого органу для розслідування злочинів у секторі безпеки й оборони — таких як шахрайство, зловживання повноваженнями та корупція.
Аби розв’язати структурну проблему у роботі АОЗ та ДОТ, Д.Шмигаль може внести відповідні зміни, зокрема, замінити механізм контролю над цими організаціями, звісно після консультацій з НАТО. Одним з варіантів може бути реформування Головної інспекції МОУ, співробітники якої мають фах та доступ до державної таємниці, наділивши її функціями аудиту та розслідувань. Погодження призначення керівника інспекції парламентським Комітетом з питань національної безпеки, оборони та розвідки посилить цивільний контроль над сектором безпеки і оборони. Головна інспекція звітуватиме перед Комітетом та, на його запити, проводитиме аудити і розслідування у разі виникнення такої потреби.
Іншим, хоч і менш доцільним, є варіант відтворення Генеральної військової інспекції при Президентові України (що функціонувала у 1995–2001 роках), адже це створює надмірну концентрацію повноважень і зайве навантаження на главу держави під час війни.
Необхідно також відновити участь Комітету ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки у процедурі погодження програм оборонних закупівель — як це було до затвердження у 2022 році "Особливостей здійснення оборонних закупівель на період дії правового режиму воєнного стану". Перелічені вище кроки посилять парламентський контроль у сфері безпеки та оборони відповідно до стандартів НАТО, забезпечивши залучення фахівців із доступом до держтаємниці.
Окремою нагальною проблемою, за яку може взятися міністр, є відновлення системи військового правосуддя в Україні відповідно до найкращих практик країн-членів Альянсу. Це питання виходить далеко за межі справедливості, адже безпосередньо впливає на мотивацію та дії командного складу підрозділів Сил оборони.
НАТО трансформуватиметься відповідно до зовнішніх і внутрішніх викликів. Реформи у секторі безпеки й оборони мають відбуватися в руслі цієї трансформації та наближати Україну до стратегічної мети — членства в Альянсі. Партнери готові всіляко сприяти нам. Але попри невизначеність у часових межах вступу, ми не маємо права гаяти час і пасивно чекати відкриття "вікна можливостей".
Олександр Хара, директор Центру оборонних стратегій