| КОЛОНКИ |
З початком повномасштабної війни українські фільми дедалі частіше з'являються на міжнародних фестивалях, а наші кінематографісти здобувають гучні перемоги. Наприклад, минулорічний Оскар за документальний фільм "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова став історичним досягненням для всієї країни. Здавалося б, українському кіно нарешті дали "зелене світло", але нова реальність принесла нові виклики. Сьогодні міжнародна кіноспільнота дедалі частіше сприймає українські фільми як пропаганду.
Ще до повномасштабного вторгнення українське кіно мало успіхи за кордоном. Протягом останніх десяти років кількість наших фільмів на фестивалях неухильно зростала. І документальні стрічки й ігрові потрапляли до програм престижних форумів, отримували підтримку сейлз-агентів та дистриб’ютувалися по всьому світу. Війна лише підвищила зацікавленість Україною. Протягом перших двох років повномасштабного вторгнення не було жодного великого фестивалю, програма якого обійшлася б без українського контенту.
Проте війна принесла і серйозні труднощі: державне фінансування кіновиробництва в Україні було заморожене. Нові фільми про реалії війни, які все ж з’являлися, здебільшого знімалися за підтримки західних фондів або приватних інвесторів. Здавалося, що світ розуміє масштаби трагедії, а підтримка українського кіно буде безмежною. Але третій рік війни змінив цей наратив.
Міжнародні кінофестивалі тепер можуть собі дозволити не включати у свої програми фільми про війну навіть не пояснюючи це тим, що "всі втомилися". Під час нашої Оскар-кампанії документального фільму "In the Rearview" польсько-франко-українського виробництва в Лос-Анджелесі я неодноразово чула, що відсутність фінансової підтримки від Держкіно – це перевага. Американські колеги захоплювалися: "Як чудово, що вам ніхто не диктує, що знімати!". На жаль, їхні слова свідчили про недовіру до українських державних інституцій, які все частіше сприймаються як такі, що контролюють наративи.
Ситуацію погіршив скандал на Міжнародному кінофестивалі у Торонто з фільмом "Russians at War" російсько-канадської документалістки Анастасії Трофімової. Фільм, що зображував "хороших хлопців" з російського боку, був представлений як авторське бачення. Натомість українські фільми, створені за підтримки Держкіно, часто автоматично виключаються зі списку через стереотипи про контроль держави над контентом.
Наприкінці минулого року на канадському кінофестивалі в Монреалі з програми виключили фільм ізраільсько-канадського режисера, який був профінансований локальними ізраїльськими фондами. Ця ситуація створила небезпечний прецедент. На четвертий рік війни українські фільми можуть отримувати відмови через "надто проукраїнську позицію". Це може вплинути на включення наших картин з програм фестивалів, їхню дистрибуцію чи доступність на стримінгових платформах. У результаті український кінематограф ризикує опинитися на периферії глобального медійного простору.
Чи можемо ми дозволити собі відмовитися від створення фільмів про війну? Ні. Але як довести, що суб’єктивність українського контенту – це не пропаганда, а природне вираження реальності, в якій живуть кінематографісти та мільйони українців? Яким має бути Держкіно, щоб ефективно адвокатувати українську кіноіндустрію?
Але Держкіно знову передали у підпорядкування Міністерству культури, повна та офіційна назва якого – Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Але чи розуміють очільники, що стратегічні комунікації – може у світі трактуватись, як сучасна пропаганда? І чи здатне оновлене відомство захистити інтереси українських кіновиробників?
В умовах, коли підтримка українського кіно на міжнародному рівні може зменшитися, критично важливо, щоб держава не лише надавала фінансування, а й активно працювала над формуванням позитивного іміджу українського кінематографа за кордоном. Без цього наші героїчні та чесні історії ризикують залишитися лише згадкою у глобальній кіноспільноті.
Анна Паленчук