| КОЛОНКИ |
Після президентських виборів у США в Україні почались дискусії, чи буде нова адміністрація Білого дому й надалі допомагати Україні у розвʼязаній росією війні проти нас? Риторика Трампа та його команди неоднозначна. Але дуже важливу роль у цьому рішенні приймають звичайні американці, які й вибрали нову владу. За вимоги більшості, громадськість, якщо захоче, може тиснути на неї, задля прийняття певних рішень. Але тут дуже важливо, аби суспільство саме хотіло.
У рамках програми обміну досвідом для журналістів, креативників у цифровій сфері та комунікаційників, що організували DCN Global та Державний департамент США, я провела місяць у різних штатах США у розпал виборчого періоду та спілкувалась з представниками влади, ЗМІ, громадськими організаціями та звичайними американцями. Як директорка з контенту та комунікації соціальної платформи Svidok.org, що зберігає персональні свідчення українців про війну та має на меті зокрема посилювати розголос про російсько-українську війну у світі, я мала на меті зрозуміти, як краще доносити інформацію про російську війну в Україні американцям, аби вони бачили у цьому потребу і, головне, мали бажання це робити.
За останні кілька років увага до теми російсько-української війни давно зійшла із перших шпальт. Враховуючи факти постійних вкидів російської дезінформації та хаосу в інформаційний простір щодо цієї теми, це неабияк впливає і на розуміння ситуації звичайними американцями і на допомогу від США.
Риторика про допомогу з якихось етичних міркувань, чи заради вищої мети справедливості, на жаль, давно не працює. Коли ми розповідаємо про жахіття війни та тиснемо на співчуття, зараз це викликає швидше відсторонення, ніж цікавість. Це було дієво під час першого року повномасштабної війни, зараз – вже не працює. Бо американці, як і, в принципі, всі люди, егоїсти. Тож потрібно показати, чому їм це має бути цікаво саме з егоїстичних міркувань – тоді це матиме результат.
Як формувати меседжі, аби вони "зайшли" американцям:
Приклад:
Керівник штабу республіканців в одному з невеличких містечок Пенсільванії говорив нам, українцям, що треба досягти миру за будь-яку ціну, включно зі здачею Києва, якшо треба. Ми його запевнили – воно так не працює. Він же ж нам, що американці Україні нічого не винні, бо ми не союзники. А ми йому у відповідь, що теж не повинні були віддавати ядерну зброю, та зробили це в обмін на обіцянки безпеки зокрема від США. І тут error – він не знав про Будапештський меморандум. Казав, що в них є свої проблеми, от до прикладу зміцнити південний кордон. Ми – розуміємо, бо теж хочемо зміцнити свій кордон. І тільки тоді він ніби нарешті зрозумів про що ми весь цей час йому кажемо. Потім він питав, чи ми віримо в Бога, ми сказали, що так, українці, як і ви, американці, також християни. І тим стали до нього ще ближчими. Ось про ці точки дотику я і мала на увазі.
Саме місцеві медіа та сайти зараз можуть бути більш ефективними, ніж великі видання. Канали звʼязку через таких китів як, до прикладу CNN, New York Times чи Washington Post завжди будуть корисними, бо багато хто з локальних медіа також їх цитує. Але іноді люди у маленьких містечках більше довіряють своїм місцевим медіа, і навіть не цікавляться новинам з Нью-Йорка до прикладу. А якраз важливо, аби не лише аудиторія великих міст нас підтримувала, а саме люди з глибин країни.
Молодь газет не читає, та й навіть новинних сайтів. Інформацію дізнаються здебільшого з соцмереж. Тому варто також шукати канали звʼязків з різними інфлюенсерами загальнонаціонального і місцевого рівня. Навіть кандидати в президенти цього разу у поширенні своїх меседжів надавали перевагу інфлюенсерам більше, ніж ЗМІ.
Дуже важливо залучати діаспору. Українців, які є вже там за кордоном. Це надзвичайно сильний інструмент впливу. Це продемонстрували палестинські біженці, які своїм масивом у світі змушують міжнародну спільному шкодувати саме їх у конфлікті з Ізраїлем, який 7 жовтня 2023 року розпочали саме палестинські бойовики на чолі з ХАМАСом.
За словами американців, палестинська сторона вже віддавна інвестувала у поширення "своїх" у світі, інтегрувувала їх у різні сфери діяльності – наукові, культурні, робітничі. Зараз це актив. Палестинці залучають до своїх мітингів різні американські меншини: шукають примарні звя’зки з ЛГБТ, бо нібито їх так само гноблять, або борців за зміни клімату, адже страждає екологія. Це працює. Втім у контекст цього всього ніхто не заглиблюється.
Тема війни Гази-Ізраїльлю вище на порядку денному в США, ніж російсько-українька війна. Це ще й через багаторічні союзницькі звя’зки США з Ізраїлем та американський контингент на Близькому сході. Звісно, що американці вбачають більше зиску для себе там, ніж в Україні. Втім саме наша діаспора в США – це амбасадори України за кордоном, які можуть впливати на цю думку, показувати, яка користь американцям від допомоги Україні та об’єднувати навколо нашої держави місцевих. Тому важливо, аби вони були активними.
На останок, хотіла б розповісти про враження від Меморіалу ветеранів Корейської війни (1950-1953 років), що у Вашингтоні. Центральна композиція – це 19 фігур американських солдатів, зроблених із нержавіючої сталі, що ніби повільно просуваються серед зелених зарослів Корейських гір. Ці 19 фігур відбиваються на гранітній стіні і таким чином кількість вояків візуально подвоюється, особливо це мурашить вночі, коли скульптури підсвічуються.
Поряд є фонтан, де на стіні вигравіювана фраза – "FREEDOM IS NOT FREE", що в перекладі "Свобода – не безкоштовна". Мені ці слова в’їлись у душу.
Дуже важливо, щоб ми, українці, не чекали, що прийде якийсь американський чи європейський президент і врятує Україну. Не треба перекладати відповідальність на когось. Варто зібратись, акумулювати ресурс і продовжувати працювати кожен на своєму місці. Невеликими кроками, але вперед – краще, ніж шукати відмовки, сваритись між собою чи звинувачувати світ у бездіяльності. Це наша країна і тільки в наших руках зробити так, аби фінал цієї російсько-української війни був для нас переможним.