Сергій Позняк: КОНКУРУЙ, БЛ@, ВЕТЕРАНЕ! ВІДПОВІДЬ ВЕТЕРАНСЬКОГО БІЗНЕСУ НА НЕСПРАВЕДЛИВУ КОНКУРЕНЦІЮ – БОРОТЬБА

.

Падати на милицях – це дуже страшно. Страшно фізично, страшно емоційно. Це не просто втрата рівноваги, це момент, коли ти падаєш не тільки тілом, а й душею. Бо коли ти падаєш, ти інстинктивно спираєшся на ту ногу, якої більше немає. І замість підтримки – культя, яка б'ється об землю чи бетон. Найчастіше – об східці, коли обрізана кістка майже перфорує. Це не просто біль. Це приниження. Це гнів. І саме це відчувають тисячі українських ветеранів щодня. Так живе український ветеран-підприємець. Так живу я.

Він падає на східцях, бореться із болем, не може навіть відповісти на телефонний дзвінок, бо руки зайняті милицями. Він послизається на льоду, не може вийти з дому, але суспільство каже йому: "Конкуруй! Конкуруй, блін!" На рівні з усіма. Без підтримки, без пільг, без ресурсів. Ти захищав цю країну, але тобі кажуть: "Твій бізнес не отримає гідного фінансування. Твої проєкти не отримають тих самих шансів, які мають цивільні. І навіть повернувшись з війни без ноги, без руки, ти мусиш стояти в загальному строю, загальній черзі з тими, кого ти захищав, хто врятувався сам і врятував свою компанію, поки ти прикривав їх своєю спиною. І суспільство каже – конкуруй, бл@! на загальних засадах, з тими, хто тут в тилу вже конкретно вирвався вперед".

Ця конкуренція – несправедлива. Ветеранський бізнес – це не про гроші. Це про гідність. Це про те, щоб країна, яку ми захищали, захистила нас. Але коли ця гідність топчеться, коли нам кажуть: "Тримайся сам", – ми не будемо мовчати. Ми не будемо чекати, поки нас витіснять на узбіччя.

Саме тому ми створили проєкт "Приватні ветеранські облігації". Це наша відповідь на соціальну несправедливість. Це наш інструмент, щоб здолати соціальне напруження, яке вже є. Бо якщо суспільство і держава не хочуть підтримати нас, ми будемо підтримувати себе самі. Але це тільки перший крок. Якщо суспільство продовжить відвертатися від нас, від тих, хто воював, щоб вони могли жити спокійно, тоді наш гнів знайде інші шляхи.

Давайте будемо чесними: ветерани не проситимуть милостині. Ми воювали, і ми готові воювати знову. Якщо потрібно, то за справедливість. Якщо цивільні компанії використовують свої переваги, свої ресурси, свою інфраструктуру, ми знайдемо свої способи. Ми створимо свої правила. І ці правила не завжди будуть зручними для тих, хто звик спокійно жити за наш рахунок.

Ця країна має бути з нами. Бо якщо вона не з нами, ми знайдемо способи змусити її рахуватися з нами. Це не погроза – це попередження. Ми не хочемо конфліктів. Але якщо вибору не залишать, ми зробимо так, щоб нас почули. Ми не дозволимо більше топтати нашу гідність. Ми боролися на війні. Тепер ми боремося за майбутнє.

І тепер наша боротьба – це боротьба за справедливість. За те, щоб ветерани мали право на гідне життя. За те, щоб вони більше ніколи не падали. За те, щоб вони стояли. І я вірю, що з нами Бог. І сподіваюся, що з нами Україна. Але якщо ні – ми змусимо її бути з нами. Бо іншого вибору у нас немає. Бо з нами Бог і Україна