Дмитро Наталуха: ''Історія нас засудить''. Як Кремль робить з історії елемент гібридної війни

Минулої п'ятниці, 30 липня, поки на Вінниччині екс-суддя Чаус жахав місцевих селян своїм спіднім, у центрі Києва НАБУ влаштовувало погоню за СБУ, Данилюк кулаком псував око Мілованову, а в центрі "урядового кварталу" борці за різноманіття ґендеру (але не обов'язково – статі) люто вимагали уваги, малопоміченою залишилася подія, яка, ризикну припустити, варта значно більшої уваги, ніж вся вищеописана "клінічна одіссея" передостаннього дня липня.

Отже, того ж дня, 30 липня, Володимир Путін, президент Російської Федерації, підписав наказ про створення міжвідомчої комісії з історичного просвітництва.



Ця комісія заснована задля "забезпечення планомірного та наступального підходу до питання відстоювання національних інтересів Російської Федерації, пов'язаних із збереженням історичної пам'яті та розвитком просвітницької діяльності в області історії".

Це вже друга спроба Кремля інституційно адмініструвати історію і підпорядкувати її великодержавній логіці і доцільності.

Так у 2009 році тодішній президент РФ Дмитро Медвєдєв вже створював Комісію при президенті РФ з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії.

Але "протидія фальсифікації на шкоду інтересам РФ" і "відстоювання національних інтересів РФ... в області історії" – це все таки дві кардинально і критично різні речі.

"ЗБРОЯ ІСТОРИЧНОГО МАСШТАБУ"

Путін, на відміну від Медвєдєва, остаточно фіксує "історію" як окремий повноцінний компонент національних інтересів Російської Федерації.

При чому, "історію" не лише російську, а "історію" в принципі, як науку, як дисципліну, як явище.

Із витікаючим правом формувати історичні нарративи інших, для інших і за інших.

У цьому ми мали змогу пересвідчитись не так давно, у сумнозвісній статті В. Путіна "Про історичну єдність росіян та українців".

Це як раз було ніщо інше, як чергова спроба Росії сформувати український історичний нарратив як для українців, так і для інших країн, не настільки обізнаних у східноєвропейській історії, без будь-якої участі (тобто, – замість) самих українців у цьому процесі.

Головою комісії Путін призначив колишнього міністра культури РФ Володимира Мединського, який у 2011 захистив дисертацію на тему "Проблеми об'єктивності у висвітленні російської історії другої половини XV-XVII століть".

Іронічно, що у 2017 Експертна рада Вищої атестаційної комісії РФ запропонувала позбавити пана Мединського вченого ступеню через як раз таки необ'єктивний підхід до історичних подій у дисертації самого екс-міністра.

Формулювання було наступним: "Мединський дав оцінку історичним подіям "зваживши їх на вагах національних інтересів Росії", що суперечить науковому підходу, який передбачає об'єктивність та безоціночність".

Тобто, підходи та методи діяльності новоствореної Комісії при такому голові не залишають жодних сподівань на бодай якусь науковість.

Та не менш цікавим є і інше – фундаментальна зміна складу Комісій 2009 і 2021 років.

Якщо у 2009 році в авангарді зусиль проти фальсифікації у складі комісії знаходились ДержДума, Рада Федерації, МДІМВ (російською – МГИМО), РосМолодь та Громадська Палата, – тобто політичні, громадські і академічні актори, то у комісії 2021 року зовсім інший підхід.

Він прямо названий "наступальним" у липневому наказі очільника Кремля, тому не дивно, що ядром комісії Путіна виступили військові та правоохоронні структури – Російське військово-історичне товариство (РВИО), МВС, Прокуратура, Слідчий комітет РФ, і для пристойності – Російське історичне товариство (РИО).

Все це говорить про те, що Росія вже публічно бере історію на озброєння.

І не в переносному сенсі, як інструмент пропаганди.

А в самому безпосередньому, як повноцінну зброю в умовах гібридної війни. Війни за серця і мізки не лише власних громадян, але і громадян України, та інших держав.

Вищезгадана стаття Путіна – це провісник "агресивного російського просвітництва", "примусової псевдоісторичної обізнаності", "радикального міфотворення".

КРАЇНА-ПІДКИДЬОК

Та країна, яка, за висловом майже десятирічного помічника Путіна та одного з ідеологів сучасного політичного курсу Росії – пана Суркова, є "країною-полукровкою", навряд чи могла піти іншим шляхом.

Передусім тому, що навіть із терміном "полукровка" Сурков перебільшив (що не дивно, зважаючи не те, що центральним нарративом путінської Росії завжди була "велич"). Адже цей термін передбачає знання тієї крові, яка в тобі намішана, визнання власного походження.

При Путіні ж Російська Федерація поводить себе більше не як "полукровка", а як "країна-підкидьок".

Немов дитина без роду і племені, яка не знає власної історії і тому привласнює собі і прізвище і походження і родовід прийомних батьків.

Привласнює, бо розуміє, що ці атрибути – перепустка у цивілізацію, квиток до першого світу.

Без них Росія – пір'я на тілі давньоруської культури і державності, центром якої був і лишається Київ.

Пір'я, які, на жаль, розрослися настільки пишно, що саме тіло було ними остаточно приховано і врешті втрачено з поля зору.

Втрачено разом і з тим, що, як і у випадку з Київською Руссю, у випадку з СРСР українці були основостановлюючою нацією, державотворчою.

Спочатку, за часів Русі – кількісно, а пізніше, в радянський період, – якісно, українці виступали "титульною нацією", корінним народом, який визначив розвиток, прогрес, процвітання, а в випадку з СРСР – і розвал, цих двох історичних наддержав.

Пройшовши жорна громадянської війни з 1917 по 1921 роки, яка, на жаль, закінчилась перемогою радянської України над європейською, наше населення знайшло в собі сили не тільки врешті вибудувати діалог між червоними і червоно-чорними, а й в значній мірі – очолити те, що воно не змогло подолати на початку ХХ сторіччя.

І справа не у тому, що з 6 ГенСеків ЦК КПРС 4 або були етнічними українцями, або походили від українців, або сформувались в Україні і були носіями украінського культурного коду.

Справа в тому, що в кінцевому результаті саме українці стали мізками і розумом Союзу, які відповідають за більшість наукових проривів, інженерних рішень, промислових інновацій, винаходів, раціоналізації і культурних надбань.

Від Корольова, Кондратюка і Глушка, до Мечникова, Довженка і Челомея – інтелектуальний та інтелігентський доробок Радянського Союзу в більшій мірі – результат роздумів, дискусій і пропозицій членів української нації.

МІЖ ЕДІПОМ І ЕЛЕКТРОЮ

І в цьому контексті абсолютно зрозумілим стає той "комплекс Електри", який за останні два десятки років патологічно загострився у керівництва Російської Федерації у відношенні до Києва.

В часи, коли наука і технології залишають все менше місця спекуляції фактами, але, на жаль, все більше – їх підробці, природньо, що шарлатани від історії підуть простішим шляхом – фабрикування власних фактів, зведення їх у рівень державної політики і намагання переконати як себе, так і решту світу у їх достовірності під соусом "історичного просвітництва".

Україні, тим часом, не слід легковажно ставитись до російських маніпуляцій з історією.

Хоча б тому, що за законами комунікацій – "якщо ти сам не розкажеш про себе історію, за тебе її розкажуть інші. І не факт, що вона тобі сподобається".

Ні у кого не має бути жодного сумніву, що саме цим – розповіддю своєї версії нашої історії, і займеться щойностоврена Путіним комісія. І діяти пасивно за цих умов – означає дозволяти повільно (якщо повезе) стирати себе з історії світу і цивілізації, скочуючись у історично незначуще "об'єднання екс-губерній з дивакуватим місцевим діалектом".

Тож, маючи під боком такого щедрого на увагу і заздрісного до наших історичних віх сусіда, нам всім слід замислитись як розпочати відвойовувати своє і на історичному фронті теж, стаючи амбасадорами нашої держави і нашої державності як всередині країни, так і, особливо, в період відпусток, за її межами.