| ПУБЛІКАЦІЇ |
Таких людей називають "білими воронами", "геніями місця", "агентами змін". Не тих швидких змін, що творяться указами зверху або революціями знизу, і так само швидко йдуть в пісок. Інших — які непомітно, не відразу, змінюють середовище.
Про цих людей не часто пишуть, зазвичай вони поза радарів журналістів. Вони не про імітацію перемог і успішний успіх, що прикриває собою порожнечу. Урешті-решт вони про те, якими можемо бути ми, якби нам не було страшно або ліньки плисти проти течії.
Біографія багатьох з них з'єднана з географією. Вони люди-легенди, які складають душу і дух наших міст. Саме вони можуть розповісти про наші міста і їхніх мешканців більше, ніж історичні камені або статистичні викладки.
Ми починаємо спецпроект "Дон Кіхоти" і просимо допомоги у читачів. Якщо ви знаєте таких людей, розкажіть нам про них — в коментарях під цим текстом або на сторінках "Української правди" в соцмережах.
Ми хочемо, щоб про таких людей знали.
Харків різний. Навіть не віриться, що одне й те саме місто рятує Україну від "Південно-Східної республіки" Януковича, вийшовши 22 лютого 2014-го на мітинг, і стабільно голосує за Кернеса, навіть коли його вже немає.
Це не те щоб два різних Харкова, це сам Харків і є. У ньому завжди є свій Сковорода, який викладав у тутешньому колегіумі курс поезії та тричі був вигнаний звідти. І є ті, їх набагато більше, хто його виганяє.
[BANNER1]
Олександр Охріменко — людина з того Харкова, який асоціюється не з Кернесом, не з ринком Барабашово, не з індустріальним гігантом і не з одним із символів міста — радянським хмарочосом Держпром.
"Знову цей Охріменко!" — говорять про нього.
Його вважають нав’язливим, не в міру балакучим, приставучим до всіх поспіль.
Йому більше за всіх треба.
На виставці, спектаклі, конференції він зламає весь сценарій організаторів і до їхнього жаху влаштує розбір польотів — обговорення почутого і побаченого.
Для нього тільки почутого: вже багато років він фактично втратив зір.
Але і сьогодні безпомилково дістає з полиці потрібну книгу в своїй 30-тисячетомній домашній бібліотеці та може розповісти про кожну.
Бібліотека — у двокімнатній квартирі, по всіх стінах, на столах і купами на підлозі. Але не для колекції, а для роботи, і книги з неї Охріменко охоче дає читати. І так уже півстоліття.
Перші асоціації, які виникають на словах "сліпота", "книги", "бібліотека" — Хорхе Луїс Борхес, батько "нової латиноамериканської літератури", який повністю осліп в 54 роки. Охріменко втратив зір до 45.
Але Охріменко не бібліотекар, він — педагог. У 1970‒80-х в своїх літгуртках вчив дітей читати за позарадянською, а по суті антирадянською методикою "виховання творчістю".
У 1990-х підготував п’ятнадцять хрестоматій, які розійшлися накладом 300 тисяч, виступав перед повними залами вчителів.
Понад двадцять років, з 1975-го по 1997-й, вів літературну студію. Це кілька сотень студійців, яких він навчив читати й писати.
Серед них десятки літераторів, найвідоміші з яких — Дмитро Громов і Олег Ладиженський, які пишуть під псевдонімом Генрі Лайон Олді.
"Всі мене запитують, чому мій Хорхе і за виглядом, і на ім’я достотний Борхес... Зокрема, тому, що борги треба сплачувати", — писав Умберто Еко про героя свого знаменитого роману "Ім’я троянди" сліпця Хорхе — хранителя монастирської бібліотеки-лабіринту.
Учні Охріменка досі виплачують йому борги. Своїми успіхами, які він колекціонує як раритети.
Інна Ачкасова та Євгенія Левінштейн організували в Харкові центр творчості для дітей переселенців.
Оля Табачнікова — в Англії, в Університеті Центрального Ланкаширу, керує створеною нею кафедрою славістики, продовжує писати вірші.
Вірш, написаний у 1980 році тринадцятирічною Табачніковою, Охріменко включив до одного з томів своєї хрестоматії для школярів:
Деревья кашляли воронами,
И те струились на ветру,
Как будто черными ладонями
Захлопал кто-то поутру...
[BANNER2]
Тринадцять років потому Табачнікова, володар докторського ступеня з математики, вже з Англії надішле свої вірші Бродському, вже Нобелівському лауреату, і той, який взагалі-то ніколи не відповідав на листи від незнайомих, напише їй: "Мила Олю, велике спасибі за надіслані вірші. Обидва — сподобалися" — і далі розбір і поради. А в кінці: "Надсилайте, будь ласка, ще, якщо Англія і математика не заперечують. Ваш Йосип Бродський".
Маша Тумаркіна — в Австралії, написала три книги англійською.
Марина Соріна видала роман італійською, мешкає у Вероні.
Женя Сошкін — один з найяскравіших поетів літстудії — в Єрусалимському університеті захистив докторську дисертацію.
Діма Громов, Олег Ладиженський (ОЛег + ДІмон = ОЛДІ) були першими випускниками у Охріменка.
— Ладиженський спочатку лірику писав. Потім почав писати пародії — суперпрофесійні. А що писав Громов, не знаю, мені він нічого не показував, у студії він просто любив літературу. І раптом, вже після студії, вони, об’єднавшись, починають писати фентезі.
Студійні вірші своїх учнів Охріменко в 2010-му видав власним коштом книжкою, збірка називається "ВІКНА".
Але завдання "штампувати" майбутніх письменників у своїй студії Охріменко не ставив. Навпаки, якщо щось і було, так це на кшталт девізу "Від маленького письменника до великого читача".
І на цьому шляху багато хто перетворився з графоманів на людей, що не дозволяють собі писати гірше, ніж те, що вони читають, а якщо відчувають, що літературного таланту бракує, — писати взагалі.
Крім читання і обговорення віршів і прози, заняття у студії будувалися як гра, де підібрати до чогось риму було не головне. Проте завжди "на ура" йшли каламбури, одруківки, недорозумілки, безглуздий словник, здогадки — все, що будувалося на асоціаціях.
— Розіграти сценку: дружина звертається до чоловіка на канцеляриті, — перераховує Охріменко улюблені завдання студійців. — У назвах установ — премудрі абревіатури: вигадайте ще нерозбірливіші. Хто більше дасть штампованих епітетів при описі портрета? Ніс? Правильно, грецький, римський, гострий.
...У літстудію Охріменка я потрапив у дванадцять років. Тут великий зал, де легко загубитися на задній парті та просидіти, тільки слухаючи. Худа і кучерява, як Пушкін, і навіть з бакенбардами, як у нього, людина, яку і звуть схоже, — Олександр Васильович, мало не бігає по залу, мало не стрибає, він весь у русі.
Коли він з’являється біля мене, мені здається, зараз викличе і зажадає, щоб я щось відповів. Але він, опиняючись поруч, звертається не до мене, а до когось іншого, хто тягне руку.
На черговій грі, вірніше, завданні — або все-таки грі? — я не витримую і тягну руку: мені здається, я краще за всіх придумав строфу на задані рими "дожди — подожди — немножко — окошко".
І Олександр Васильович одразу з’являється біля мене, і я читаю на цілий зал: "Неделю льют у нас дожди, / Подснежник, милый, подожди. / Побудь в земле ещё немножко, / Лишь солнце озарит окошко".
Не те щоб мене сильно хвалять, але й відчуття, що я сів у калюжу не залишається, Олександр Васильович каже: "А ось дивись, що придумала на ці слова" — і називає ім’я, прізвище якоїсь дівчинки та читає її вірш, зрозуміло, що мій для мене поки ще кращий.
Але незабаром, через якусь кількість таких занять, я зрозумію, чому гірше. І дізнаюся, що ця гра називається буриме, і що вона лише гра, а не повноцінні вірші, і що є ігри цікавіші: лімерики, хайку, вигадування "казок навиворіт" — "Червона Шапочка зла, вовк — добрий".
[BANNER3]
В 1960-і, коли вибухнули дискусії між фізиками і ліриками, Охріменко був на боці спортсменів.
Він отримав перші розряди з футболу та шахів, був капітаном футбольної та хокейної команд, легкоатлетичної збірної.
Однак фізика і лірика в його житті були присутні сповна: Охріменко брав участь в олімпіадах з математики та з жагою читав.
— Математика, розв’язання хитрих задачок було азартним додатком до моєї головної любові — книг.
Але коли потрібно було вибрати, куди йти після школи, пішов у напрямку фізиків, вірніше, його підштовхнув батько, інженер.
Провчившись три курси в інституті радіоелектроніки, Охріменко забрав документи і вступив на філфак педінституту, остаточно ствердившись у виборі між фізикою, лірикою, спортом. І віддав перевагу педагогіці.
Футбол, до речі, допомагав йому в педагогіці: зав’язувати спілкування.
— Коли зупиняєшся перед зграйкою підлітків-курців, найкращий аргумент, якщо у когось з них в руках м’яч, запропонувати зіграти в футбол.
"Ви від куріння такі кволі, що я, некурець, один обіграю вас усіх, і тоді ви присягнете кинути палити". — "А якщо ви програєте?" — "Тоді кожному від мене — кілограм цукерок".
І я потім кілька разів у житті зустрічав компанії, які програли мені, та клялися, що відтоді не курили.
Охріменко у студентські роки забивав в "дев’ятку" дев’ять з десяти пенальті, тренер "Металіста" малював йому велике футбольне майбутнє. Я бачу Олександра Васильовича в тому зоряному складі команди: "М’яч у Поточняка. Пас Охріменку. Охріменко виходить до воріт. Удар! Го-о-ол!!!"
Штанга.
У 1973-му під час матчу м’яч влетів йому в обличчя. Як наслідок — відшарування сітківки і повна втрата зору в одному оці. Так спорт — я не впевнений у слові — помстився, примусив, перенаправив. Але то, на що він перенаправив, доробило справу, друге око у Охріменка відмовило у 1997-му, не витримавши перенапруги, книг, читання.
— Я тоді писав свою головну, виявилося — єдину і підсумкову, методичну книгу "Домашня абетка" разом з дитячим письменником Віктором Хмельницьким. Видавництво нас дуже квапило. У мене сильно боліли очі. Наш районний окуліст оглянув мене і каже: "Нічого у вас не бачу. У вас усе гаразд!". Цей невіглас не спромігся виміряти очний тиск. І глаукома за півроку з’їла мою сітківку.
...Борхес біг темними сходами муніципальної бібліотеки, де працював хранителем. "Гострий край нещодавно пофарбованої стулки вікна, яку забули закрити, розсік йому чоло", — пише він в автобіографічному оповіданні "Південь".
Осліп Борхес не відразу, остаточно — у п’ятдесяті, через двадцять років. А потім ще майже двадцять, вже сліпим, був директором Національної бібліотеки Аргентини.
Борхес — письменник-бібліотекар, Охріменко — бібліотекар-педагог.
"Але бібліотека плюс сліпець, як не крути, дорівнює Борхес", — напише Умберто Еко в "Зауваженнях на полях "Імені троянди".
— одна з імпровізацій Охріменка. Він їх не збирає і взагалі письменником, поетом себе не вважає.
Ось його вчитель, педагог-новатор Вадим Левін — насправді поет. Дитячий. Його прославила книга "Нерозумна конячка", що вийшла в 1969-му, відразу стала класикою дитячої літератури.
Коли Охріменко познайомився з Левіним, той уже півтора десятиліття вів літстудію в Палаці піонерів, і до неї приходили дивитися, як на диво, зі шкіл та вищих навчальних закладів Харкова.
— На філфак я вступив, щоб викладати дітям літературу по-новому, не занудно — коли в класі мухи дохнуть на льоту, — а жваво, весело, цікаво, — розповідає Охріменко. — І ось на заняттях Левінського літгуртку я побачив, як це можна робити.
Незабаром Левін віддав старшу групу Охріменку, який закінчував філфак, а вечорами, оформлений на півставки, працював тут. У 1980-му Левін пішов з Палацу піонерів викладати в педінститут. Двадцять років віддавши літературній студії, залишив її з легким серцем — передав у руки того, хто міг продовжити його справу.
Але залишивши літстудію Охріменку, Левін забрав його з собою — туди, куди рушив далі.
Це називалося "Еврикою" — об’єднанням творчих учителів. У середині 80-х — на початку 90-х "Еврика" здійснила переворот у педагогіці, звільнила її від "совка". У 1992-му "евриканці" відкрили в Харкові першу в Україні приватну гімназію "ОЧАГ", Охрименко також стояв у її джерел.
— Якби не Левін, був би я рядовим учителем, а так весь час на виду, усе місто мене знає, вчителі всіх шкіл. Я давав відкриті уроки на сцені — триста вчителів в залі.
Левін мене з такими людьми познайомив, його ім’я відчиняло такі двері... Я був знайомий з Олексієм Олексійовичем Леонтьєвим, славетним філологом і психологом, автором теорії мови, з Едуардом Успенським, з Григорієм Остером.
Ми з Левіним їздили по всій країні на конференції та збори, боролися з традиційним ідіотизмом, і в цій боротьбі були такою нерозлучною парою. Натан Тамарченко, доктор наук, чудовий бахтінознавець, нас прозвав Дон Кіхотом і Санчо Пансой.
...Образ Дон Кіхота не відпускав Борхеса все життя. Борхес себе з ним порівнював:
Я думаю о жёлтом человеке,
Худом идальго с колдовской судьбою,
Который в вечном ожиданье боя
Так и не вышел из библиотеки.
Гадаю, Борхесу, коли б він знав Охріменка, був би цікавий і образ Дон Кіхота, який вийшов із бібліотеки.
Який роздаровує її.
[BANNER4]
Суть бібліофіла, по Охріменку, не в збиранні, а в даруванні.
Вперше він подарував сто п’ятдесят книжок зі своєї бібліотеки, закінчивши школу, — в дитячу кімнату при ЖЕКу.
Перший млинець вийшов грудкою.
— У день закінчення школи, в 1969 році, я пішов до цієї дитячої кімнати, вихователька дала мені шафу, я звідти якийсь непотріб повикидав і позакладав всю шафу книжками, а вона видавала їх дітям. Коли я потім питав: "А чого ж книги не повертаються?" — вона говорила: "Та може бути, повернуть..." Загалом, розбазарила вона всю цю бібліотеку.
Все що не робиться, на краще — це підштовхнуло до іншого рішення: створити бібліотеку в себе вдома.
На відміну від державних бібліотек, де все більш-менш формалізовано: прийшов, отримав, пішов, — домашня бібліотека Охріменка була прообразом літературного гуртка, Олександр Васильович розпитував тих, хто повертав книгу, про враження від неї та, якщо та лягла на душу, радив, що ще почитати.
Але і роздаровувати книги, організувавши домашню бібліотеку, Охріменко не припинив. Дарував усім школам, де працював. Навіть спецшколі-колонії.
Через Охріменка включалися у процес дарування й інші, в тому числі "чорнокнижники" — книжкові спекулянти — за індульгенцію.
— Моєму знайомому книжковому спекулянту Ігорю Марковичу, його потім, вже в нову епоху, вбили, потрібна була відборона від міліції. Він знав, що я працюю в спецшколі для важких. Каже: "От у мене є книги, давай я відвезу. Там дадуть мені папірець?" Й Ігор Маркович відвіз цілу машину книг. А та подяка потім не раз його рятувала при міліцейських облавах на чорному ринку.
Що таке бібліотека Охріменка, не стихійна, зібрана з жадібності до книг, як у більшості, а добірна і робоча, стало зрозумілим в 1990 році, коли разом з Левіним він взявся складати новаторські підручники.
— Нам не потрібно було йти у бібліотеку Короленка. Не встаючи зі стільців, ми простягаємо руку до полиць, де є будь-яка потрібна нам книга. І всі наші хрестоматії мають підзаголовки "Полиця прози", "Полиця віршів", "Полиця казок". Кожна з них — зменшена копія моїх реальних полиць. А мої полки — модель світової літератури.
У вісімдесяті Палацу піонерів Охріменку було замало — тоді в нього було одночасно сім робіт, і він почав вести нові гуртки. Приміром, в інтернаті для сліпих і спецшколі для важковиховуваних підлітків. По суті це була колонія для юних правопорушників: високий паркан, охорона, всі в однакових синіх робах — як у дорослих.
Знайомство там теж, до речі, почалося з футболу: колоністи ганяли м’яча на футбольному майданчику, Охрименко з ходу включився в гру і забив гол з середини поля.
Після чого в перерві між таймами, на лавці, розмова й про книги пішла. Охріменко прихопив щойно надруковану повість Леоніда Габишева "Одлян, або Повітря свободи" — спогади про відсидку в колонії для неповнолітніх.
Якось, багато років по тому, йому зустрічалися ці колоністи — і не в темних безлюдних провулках: "Пам’ятаєте, ви нам правильну літературу читали. Може, тому я і не став бандитом".
Коли на початку 1980-х Охріменко відмовився читати з дітьми твори Брежнєва — "Малу землю", "Відродження", "Цілину", — це викликало гучний скандал. Скандалів і прочуханок взагалі було багато — варто було комусь із чужих побувати на літстудії або розпитати дітей, що було на занятті.
— Я відстоював включенних мною в план роботи Бабеля, Пастернака і Цвєтаєву. Проводив вечори поезії Наума Коржавіна і Олександра Галича (обидва антирадянщики, емігрували на початку 1970-х — УП) і далі пояснював у КДБ, що в цьому був принцип не антирадянський, а естетичний.
Тут прошу докладніше — як, хто здав. Олександр Васильович розповідає, але просить не включати це в інтерв’ю: давня історія, навіщо нагадувати людині, як вона в дитинстві, та ще й не з власної вини, спіткнулася. А ось що можна:
— Викликали неодноразово — майор, теж закінчив філфак педінституту, старший за мене. Вони всіх дисидентів давно запроторили і тоді взялися за таких напівдисидентів, як я. Одного разу він мене пресував три години — зайняв кабінет директора, директор і завуч струнко стояли біля дверей, він їх по черзі викликав, — змінюючи батога на пряник, розповідаючи, який я чудовий педагог, потім знову починаючи кричати і тупотіти ногами. Ну, звичайне КДБ.
Я питаю, як його при всьому цьому не посадили і навіть не звільнили.
— Мене кілька разів намагалися звільнити, але кожного разу прямо з обкому дзвінок начальницької особи, чия дитина ходила до мене. У мене дах був. Начальницька особа казала: "Ми все знаємо, не звертайте уваги, не чіпайте Олександра Васильовича", — і все на якийсь час припинялося.
[BANNER5]
— Я завжди кажу, що Чехов помер у сорок чотири роки, а я в сорок п’ять — в 1997-му, — стверджує Охріменко, згадуючи рік, коли у нього різко погіршився зір і він вже не міг читати.
Що ж, якщо і так, значить, є життя після смерті, і воно не менш насичене драконами і велетнями, що прикидаються вітряками.
Один з таких велетнів, обраних Охріменком для боротьби, — клерикалізація суспільства.
— За останні двадцять років насильницька клерикалізація суспільства, вигідна колишнім партсекретарям і чекістам, посилилася.
90% доходу церкви йде від псевдолікування. Кожна церква пропонує на вибір цілий стрій різних пляшок зі "святою" водопровідною водою, яка виліковує від усіх хвороб. Ще більший ефект дають "чудотворні" ікони. І вже зовсім 100% гарантії дають мощі, до яких обов’язково потрібно прикластися.
На презентації зібрання творів Лева Копелева в Харкові його прийомна дочка Марія Орлова процитувала батька: "На відміну від віруючих, я ніколи не міг зняти з себе провину покаянням". Хтось із залу сказав: "Не може бути, щоб така хороша людина не була християнином!". Орлова, повагавшись, відповіла: "Ну, напевно, адже в Німеччині він прочитав Євангеліє німецькою". І зал з полегшенням видихнув.
— Довелося мені показати, що зал вирішив викривити долю Копелева. "Знову Охріменко свій атеїзм протягує", — почув я незадоволений голос. Всі дивилися на мене з великою християнською нелюбов’ю.
Як це чудово римується з однією з попередніх епох — радянською.
— Мене викликав заввідділом і говорив: "Що ви там якусь релігію розводите". Це після занять з Біблії. Я: "Є така пам’ятка культури, вона в основі всієї європейської літератури, живопису. Ми її вивчаємо, ми просто читаємо тексти".
І ось що ще добре римується з тією епохою.
— У 2018-му році я давав кілька відкритих уроків у сусідніх школах. Можу і зараз хоч онлайн, хоч офлайн вчити учителів методиці Левіна. Моя помічниця Таня пішла в райвно з цією пропозицією. Завідуюча сказала: "Так, знаю Охріменка, була на його відкритих уроках, чудово, Левіна знаю, але поки не буде вказівки зверху — палець об палець не вдарю".
Питаю Олександра Васильовича, чому совок невикорінний у державних школах.
— Це не совковість, це традиційна методика освіти залишилася. Коли дитина не суб’єкт, а об’єкт. Учитель заздалегідь все знає, його абсолютно не цікавить особистість учня, його думки. Вчителю нудно, дітям нудно.
...У найвідомішому творі Борхеса про "Дон Кіхота" — задуманому в лікарні, де він лежав із зараженням крові після того випадку в бібліотеці, є фраза: "Створення Дон Кіхота на початку сімнадцятого століття було справою виправданою, необхідною, навіть — фатальною; на початку двадцятого століття — майже неможливою".
На початку двадцять першого — неможливою без "майже".
Ла-Манча — убоге замшіле місце, обивательське болото, але саме тому Алонсо Кіхано стає Дон Кіхотом, мандрівним лицарем, і відправляється здійснювати подвиги.
— В 2004 році під час Помаранчевої революції я запалював людей римованими кричалками, був поетом харківського Майдану, — згадує Охрименко. — 22 листопада ми вийшли на майдан — сто осіб, міліція відтіснила нас до Палацу піонерів. Я прочитав кричалку: "Предъявила власть резоны, зэка вытащив из зоны, но от нас получит он..." — і сто чоловік хором міліції в обличчя: "Открепительный талон!" Потім мені куртку порізали, врятували студенти, переправили до табору Жадана.
Охріменко ще працювати і працювати над Харковом.
— Все забувається. Гепа потім сказав: "Харків — українське місто". Коли його ховали, говорили: він врятував наше місто від вторгнення Росії.
Я розповім, як Гепа сприяв захопленню міськради, коли облраду вже взяли. Як Жилін зі своїм "Оплотом" прийшов, у них кишені були горбасті від пістолетів, хотіли на засідання міськради потрапити, охорона не пускає, Гепа виходить, каже: "Нехай пройдуть". Охорона: "Добре, нехай йдуть через двір".
Вони заходять у двір, величезні залізні ворота з брязкотом закриваються, і висовуються дула автоматів.
Начальник міліції вже новий був, з Києва призначений. Уявляєш, стоїть Жилін, стоять "оплотівці", Гепа мало не в сльозах біжить до цього міліцейського начальника: "Це хороші хлопці, давайте їх випустимо". Той завагався і випустив. Після чого вони миттєво зібралися — і в Донецьк. Там підняли прапор "Оплоту".
Тепер Гепа — герой, після смерті мало не святий. Півтора мільярда тільки в нерухомості. Готелі, ринки, локації в Парку Горького, все стало власністю Гепи і тепер його спадкоємців.
У наступному році Олександру Васильовичу — сімдесят. В 2016-му до його інвалідності по зору додалася ще одна: перелам чотирьох хребців.
Він бере участь у блогосфері: на трьох атеїстичних сайтах, кількох поетичних. Є у нього і власний сайт "Уроки читання. Домашня лабораторія початкової літературної освіти — ПЛО", сторінка на фейсбуці.
— Я пишу, тобто диктую своїй помічниці Тані. Часу мало, вона приходить на дві з половиною — три години, потрібно, щоб вона мені почитала, листування вела, і ще соцмережі.
Помічниці платять діти.
— Вони мене утримують, фінансують, опікують і виходжують після операцій. У мене пенсія 2300 гривень. Приходить рахунок за квартиру на 2800 і субсидія 1200, значить, залишається на життя після оплати 700 гривень. Це я купую два ліки — і все.
У розмові я посоромився запитати Олександра Васильовича, напевно, про найголовніше, але мені здається, його відповідь нічим не відрізнялася б від слів Борхеса:
"Якби зір повернувся до мене, я б не виходив з дому, я б читав і читав всі ці книги, що оточують мене, вони так близько і так далеко... Хто-небудь приходить до мене, і я прошу почитати мені, і він мені читає, але книгу потрібно перегортати, відкладати, хапати з жадібністю, і в усьому цьому мені відмовлено, авжеж в цьому і полягає одна з насолод, одержуваних від читання."
Андрій Краснящих, для УП