Ольга Богомолець: Ціна перемоги і культ насильства

Олександр Усик – абсолютний чемпіон.

Денис Берінчик – чемпіон по версії WBO.

Даніель Лапін – отримав титул WBA continental.

Пишаємося.

Всі ці перемоги здобуті протягом двох днів – з 18 по 19 травня.

Нема сумніву: це гідні перемоги, виборені по праву. Кожну овацію наші бійці повністю заслужили.

Ми говоримо: це гордість, це радість, це сильний дух українців. Це ще одна нагода нагадати всьому світу, що Україна була, є і буде; що ми – нація, яка не здається, а перемагає.

Все це так.

Але, як лікар, окрім звитяг, грошей та шалених оплесків глядачів, я бачу і зворотній бік цих перемог.

Це і хронічні струси головного мозку, удари в ділянку селезінки, печінки, грудної клітини. А ще ж – випадки порушення правил: удари в потилицю, нижче пояса...

Як тут не згадати загибель у жовтні 2019 року 27-річного Патріка Дея? – який проводив свій бій, до речі, на розігріві у Олександра Усика!

За три роки до цього, у 2016 році, шотландський чемпіон Майк Тоуелл через крововилив отримав набряк мозку. На жаль, врятувати бійця не вдалося...

І тут навіть не йдеться про тих, хто "всього лише" отримав інвалідність на рингу.

Найсильніший удар в боксі досі належить Майку Тайсону. Він міг розтрощити суперника, вдаривши його з силою у 800 кілограм.

Уявляєте цей удар? Майже тонна – на чиюсь голову, серце, мозок, печінку...

Але людство продовжує дивитися боксерські поєдинки, вболівати, заробляти гроші, вигравати й програвати статки на спортивних ставках, прикрашати кімнати портретами найбільш славетних (і тому, на жаль, найбільш травмованих) бійців.

Мабуть, так уже повелося, але більшість розваг, які вигадали люди, так чи інакше пов'язані з насильством. А якщо не з насильством – то з конфліктом. Від полювання – до відеоігор. Від гладіаторських боїв – до гостросюжетного кіно.

Навіть безневинні, на перший погляд, шахи відтворюють битву двох армій, в якій гинуть солдати й командири.

Виходить, людям подобається конфліктувати? І в цьому наша сутність?

Існує декілька точок зору на цю тему.

Одні наполягають, що жорстокі фільми, ігри, книги роблять жорстокішими самих людей. Мовляв, людина звикає до того, що убивство або завдання комусь каліцтва у світі вигаданому – це буденність. Відтак і починає відтворювати такі ж моделі поведінки у реальному житті.

Саме з метою не допустити до жорстоких видовищ дітей з їхньою незміцнілою психікою створюються вікові рейтинги та запроваджується всіляка цензура.

Хоча, як показує досвід, люди, що виросли на рафінованих, відшліфованих тоталітарною цензурою творах, в яких навіть кров майже не показували, здатні у слушний момент проявляти дивовижну жорстокість та цинізм. Таких прикладів була маса в кримінальному світі 1980-х та "лихих" 1990-х.

Інші стверджують: мовляв, людям потрібно якось "випускати пару". І, якщо вони отримають свою дозу адреналіну, переглянувши бойовик чи погравши у відеогру-"стрілялку", вони з набагато меншою ймовірністю підуть за гострими відчуттями на вулицю.

Є й справді жорстокі розваги, коли страждають невинні істоти – бій півнів і собак, спортивне полювання чи іспанська корида. Їхня історія нараховує століття, а то й тисячоліття. Але від них поступово відмовляються дедалі більше людей.

Але от питання: якщо насильство відбувається у віртуальному світі, або, як у боксі, за взаємною згодою дорослих людей – то чи шкодить воно комусь?

Чому ми взагалі отримуємо задоволення від насильства? І тут ідеться не тільки про бокс...

Але є ще одна сторона медалі. Вона сьогодні особливо актуальна для України.

Перша, а далі друга світова війни з їхніми жахами й масовими смертями залишила у свідомості обивателів цивілізованих західних (і не лише) країн настільки глибоку травму, що призвела до негласної відмови від насильства як способу вирішення конфліктів.

Все вирішували міжнародні переговорні групи та арбітражі. Армії поступово перетворювались на дорогий та непотрібний рудимент...

Аж доти, поки десь на північному сході не прийшли до влади ті, які зробили своїм гаслом "Можем повторіть".

І західний світ виявився до цього "повторення" просто неготовим.

Те, що на складах грізних колись європейських держав майже не лишилося боєприпасів та військової техніки – це ще півбіди. Набагато гірше, що люди, розслаблені десятиліттями безконфліктного мирного життя, досі не можуть оговтатися й потайки сподіваються, що, можливо, вдасться сісти, все обговорити, помиритися...

Звісно, сподіваються марно.

Пацифізм уже одного разу згубив Україну, коли Центральна Рада відверто саботувала створення українського війська.

То що ж тоді: насильство в невеликих дозах може бути навіть корисним, гартувати суспільство?

Очевидно, зовсім без насильства не обійтися. Це вам підтвердить кожен український солдат, який зараз захищає Україну. Для того й існує армія, щоб відповідати силою на силу, яка хоче вас знищити.

Але насильство в даному випадку – захід вимушений. Тут як у медицині: різниця між ліками і отрутою всього лише в дозі.

Сила потрібна і кожній людині, і нації, і державі. Але не варто робити з насильства культ. Інакше, окрім своєї сили (реальної чи примарної), важко буде розгледіти те, заради чого вона власне й потрібна.