Ірина Фаріон: МИКОЛА ЄВШАН (Федюшка) – войовничий ідеаліст: воїн і митець

Хто вміє ненавидіти, той вміє й любити...

Ворог навчив нас ненавидіти,

він примусив нас полюбити Вітчизну.

І тому я кажу, що наше вигнання з рідних хат,

недоля десятків і сотень тисяч українців була потрібна,

аби дати сильну і глибоку підставу ідеї національної боротьби.

Вони поборюють в нас раба, перевернуть психіку тих,

що виростають серед тої боротьби,

і дадуть сильні підстави для нової України,

яких не зупинить ніяка сила.

Микола Євшан, "Великі роковини", 1919 р.

Народився 19 травня 1890 року в смт. Войнилові Калуського району Івано-Франківської области. Відійшов у Вічність, маючи всього лиш 29 років: 23 листопада 1919 року у Вінниці. З них 12 років активної літературознавчої, публіцистичної та мілітарної діяльности від 1907 до 1919 року: від літературознавчої розвідки "Петро Карманський. Проба єго характеристики" 1907 р.) до ідеологічно визначальної праці "Національне виховання" (1919 р.):

"Пробудження і витворення історичної свідомости – освідомлення та показання історичної ролі нації – се головне завдання національного виховання" (2, с. 639).

Літературознавець і перекладач. Воїн і мислитель. Предтеча українського мілітарно-інтелектуального націоналізму. За 10 років він написав і опублікував понад 170 літературно-критичних та публіцистичних творів, переклав українською мовою низку філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських, італійських авторів. Найплідніший період від 1909 до 1914 року у віці 20-25 років...ніби хотів встигнути до війни сказати своє високе Слово.

Автор трьох книжок "Під прапором мистецтва" (Київ-Львів, 1900), "Куда ми прийшли?" (Львів, 1912), "Шевченко" (Київ, 1913) і посмертна брошура "Великі роковини" (Винниця, 1919).

"Серед знайомих він залишав вражіння людини твердої, різкої, безкомпромісової, замкнутої, хоч тонкої, ніжної на дні душі. Він свідомо вбивав у своїй душі українське безсилля, слабість, кволість та душевну сентиментальність" (1, с. 156).

Народився він в типовій галицькій національно свідомій родині. Батько – Осип господарював на землі. В родині було ще двоє дітей, проте Микола вирізнявся особливим розумовим даром. Розпочав навчання в Станиславській гімназії, а відтак студіював германістику у Львівському університеті, з якого відрахований через участь 1910 р. в акціях за Український університет (процес 101). Завершував освіту у Віденському університеті.

Проте навчання у Львівському університеті подарувало йому зустріч із професором М. Грушевським, який, оцінивши його обдаровання, посприяв з працевлаштуванням. Микола Федюшка став працівником бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка, адміністратором "Академічного Дому" (українського студентського гуртожитку), урядником "Української Видавничої Спілки", секретарем НТШ, особистим секретарем Михайла Грушевського (2, с. 778).

Його світогляд формували титани Романтизму: Й-В. Ґете, А. Шопенгавер, Новаліс, Ф. Шлеґель, Г. Кляйст, Ф. Шляєрмахер, Штирнер; відтак О. Вальд, Е. Гартман, Р. Демоль та ин. Саме тоді розгорнулася активна літературно-критична діяльність Євшана, він публікувався в журналах "Бджола", "Будучність", "Літературно-науковий вісник", став одним із провідних авторів київського журналу "Українська хата". Серед предмету його зацікавлень:

портретні статті про українських письменників (І. Франко, Леся Українка, М. Яцків, О. Кобилянська, В. Стефаник, Б. Лепкий, А. Кримський та ин.);

культурологічні статті: "Шевченко і ми":

"Як за життя поета, так і тепер люблять Шевченка однаково! Любить маса, юрба...Читає "Кобзаря" – і московствує, править панахиди по поетові – і московствує, дає на пам'ятник – московствує. Люблять Шевченка – і вбивають Україну..." (2, с. 583).

есеї про польську літературу та европейських класиків: "Болеслав Прус", "Редьярд Кіплінґ":

"Головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми, хоч би й як вони були принадні, щоби, замість скраплення літератури елементами чужих течій, не вносити розклад та отрую" (2, с. 15-16).

1910 року відвідав Київ, де познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Ганною Барвінок, Миколою Сріблянським:

"Ясна річ, аби створити українську культуру, не треба їхати ані до Москви, ані до Берліна, ані до Америки: то значить можна їхати, але перш усього треба міцно притулити вуха до рідної землі: розуміти її мову. Хто тої мови не розуміє і не годен зловити душею тих звуків, якими промовляє українська природа, українська земля – той чужинець, хоч би сто раз називав себе українцем" (2, с. 641)

1912 року Євшан переклав і видав "Промови до німецької нації" Й. Ґ. Фіхте, які вважали першим концептуальним маніфестом націоналізму в европейській філософії та культурі, заклавши цим основи українського вольового націоналізму, найповніше розвинутого в спадщині Д. Донцова (1883-1973):

"Перемогу здобуває не сила рук і не досконалість зброї, а сила духу" (3, с. 54).

Саме Євшан став предтечею вісниківства – феномену, що вибухнув у 1920-1940-х рр. під впливом ідейно-естетичної лінії журналу "Літературно-науковий вісник" за редакцією Д. Донцова. Напрямна його діяльности – зв'язок художньої творчости з ідеєю національного служіння:

"Культура нації – се її свідомість власної сили, се творення своїх питомих життєвих форм. Се організування, плекання, будування одної, спільної всім, колективної волі, се змагання до установлення своєї окремішности перед цілим світом" (2, с. 622).

ВІЙНА і ЗУНР

Під час Першої світової війни, не змігши потрапити до Січових Стрільців, добровільно вступає до австрійського війська. Поміж тим навчається в офіцерській школі біля Відня. Воює на московському, румунському та італійському фронтах. Зазнає поранення.

Розпад Австрії 1918 р. застав Федюшку як австрійського офіцера в 9-му полкові під Перемишлем. Він встановлює контакти з українськими військовими частинами в Ряшеві, Ярославі та Перемишлі (етнічні українські землі, що тепер у складі Польщі), та очолює їх. Вояки-українці складають присягу на вірність ЗУНР, роззброюють поляків 9-го полку, заарештовують польських офіцерів. Полк передислокувався до Перемишля і став на західних кордонах України, готовий обороняти їх збройною силою.

Проте Українська Національна Рада домовилася з поляками, здавши їм Перемишль та інші міста, та змусила відпустити арештованих поляків. Деморалізація полку була очевидна. Федюшка мусів рятуватися втечею. Цей тяжкий досвід лише посилив його радикальні оцінки українського інфантильно-оспалого й угодовського суспільства, що показало свою неготовність скористатися шансом історії:

"Безхребетність не давала нам змоги держатися на ногах своїми власними силами, мусили шукати все "опертя", хоч самі називали себе "великанами", ми не мали ніколи горожанської відваги на своїй власній землі і боялися тупнути ногою, аби не вразити "сусідів", ми були чужими у себе вдома і не робили для себе передовсім, а були радше, як каже Франко, погноєм для буйного розквіту чужих культур і чужого права...І тому ми були, властиво, лише інстинктом, а не свідомо українцями" (2, с. 587).

На запитання Олеся Бабія, чи будемо мати колись державу чи ні, "Федюшка схопився з крісла, зареготався цинічно і з його уст впало грубе, лайливе слово на адресу українського народу. Слова того повторити тут не можу" (1, с. 163).

Повертається до рідного Войнилова, де призначений комендантом військової округи. Там літературний критик виявив себе прекрасним адміністратором урядового життя.

Відтак президія Державного Секретаріату ЗУНР покликала Євшана до участі в урядовому часописі "Републіка". Проте не сприймаючи угодовської політики зунрівської влади, паралельно стає до публіцистичної праці в опозиційних органах соціялістичного спрямування "Нове життя", "Народ", що засновані 1919 року після створеного "Селянсько-робітничого союзу".

Коли з'явилися чутки, що "Селянсько-робітничий союз" організовує державний переворот, комендант міста Станіслава заарештував Євшана разом з Микитою Шаповалом та Василем Пачовським (хоча сам Євшан згодом згадував, що заарештували його більше через непорозуміння).

Поміж тим катастрофа ЗУНР і УНР наближалася. Євшан повертається до служби в УГА, де очолює архів Начальної Команди. Разом з УГА переходить за Збруч, цілком замовкаючи як літературний критик чи публіцист, глибинно усвідомлюючи історичний шанс для нації: "Се ангел проїздить тепер колісницею огненною – кого той огонь не зачепить і не запалить в нім нової іскри, не збудить в нім волі до життя – тому вже хіба ніколи не встати. Останній се час, щоби ми збудили в собі волю і захотіли бути нацією, яка сама собі диктує закони" (2, с. 627).

Проте в роковини проголошення ЗУНР (31 жовтня 1919 р.) він виголошує на святі Галицької Армії у Вінниці свою знакову лебедину промову "Великі роковини України", що стала вершиною його творчости. Тоді ж промова вийшла другом у Вінниці та Відні: "Це немов голос всього поляглого покоління з-поза гробу до нас" (очевидець промови Євшана П. Лисяк, 2, с. 761): "По хорі виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше як скромно, сухорляве лице з виступаючими висками і рудою борідкою, тонкі стиснуті уста з закраскою трагізму й іронії, бистрі, ясні, проникливі очі, високе чоло. І справді, слова Євшана були важкі, важкі...Нам осталось бути лиш погноєм для майбутніх поколінь..." (1, с. 158)

"Наша функція серед того переломового часу – бути гноєм, який дає родючу силу облогови. Не ображуймося такою непочесною функцією, вона навпаки дуже почесна. Сімсот літ ми були плодючим гноєм для чужих історій на нашій землі, своїми кістками будували греблі для всяких імперіялізмів і гинули анонімно, ніким ніде не признані. А тепер ми маємо зогнити, аби тим буйніші могли вирости нові нарости нашого, українського, життя, української культури і державности. Хіба се не почесна роля?..." (2, с. 656).

Відтоді мине лише три тижні, як 23 листопада 1919 року Микола Євшан помре від епідемічного висипного тифу у Вінниці (у цей час тут померли від цієї хвороби майже 10 тисяч вояків УГА):

"...поховали Євшана поруч з іншими жертвами тифу...Лежав у яловій трумні з простих дощок, у тім самім витертім однострою, в якім читав реферат" (1, с. 158).

Похований на горі за казармами у Вінниці.

"Що ліки не лікують – лікує залізо. Що залізо не лікує – лікує вогонь (лат. прислів'я). Залізо й огонь лічать і очищують, перетоплюють душі. Світова війна розколисала уми, потрясла до основ психіку, огонь революції зробив своє, перевернув догори ногами все, і полуда з очей починає спадати. Хто скорше прозрів – той скорше і зцілився. Серед огня і бурі й наша національна психіка перетопиться, викристалізується і перестане бути чимсь половинним, гнучким і без форми...Україна вже народилася" (2, с. 618-619).

Згодом у Винниці у квітні 1920 року Олесь Бабій, автор славня націоналістів, відвідає могилу Євшана і почує від стрільця-гробокопача: "Добрий був чоловік! Твердий, як сталь, а добрий, як брат. Ось цею лопатою я викопав йому гріб" (1, с. 163).

Література

Бабій Олесь. Зродились ми великої години. Спогади. Матеріали Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1997. 208 с. Вибрані поезії...

Євшан Микола. Вибране. Літературна критика. Публіцистика. Листи. Івано-Франківськ, 2020. 887 с., с. 639.

Націоналізм. Антологія. Упорядники Олег Проценко, Василь Лісовий. Київ: Смолоскип, 2000. 872 с.

Блог зроблено за програмою "Ген українців: Микола Євшан". Див.https://www.youtube.com/watch?v=vmHwW4eWyU4&t=1749s