| ПУБЛІКАЦІЇ |
15-го травня 2022-го року на оточеному росіянами заводі "Азовсталь" у Маріуполі припинилися бої та обстріли.
Наступного дня українські бійці за наказом вищого військово-політичного керівництва держави почали виходити з металургійного комбінату. "Евакуація" тривала чотири дні. 20-го травня з "Азовсталі" вийшов останній український військовий.
Вихід із заводу українська влада називала "евакуацією". Але по факту бійці здавалися в полон. Подальший обмін гарантували ООН та Міжнародний комітет Червоного Хреста.
Минуло два роки відтоді, як влада і міжнародні організації пообіцяли військовослужбовцям визволити їх із російського полону за 3–4 місяці. Але донині, за даними Асоціації родин захисників "Азовсталі", в неволі перебувають понад 1,6 тисячі оборонців заводу.
"Коли я виходив із заводу, думав, слава Богу, що живий залишився. Вижити там було майже нереально, особливо під час виконання бойових завдань", – розповідає УП захисник "Азовсталі" з позивним "Тарпан". На прохання бійця ми не розкриваємо його ім'я та прізвище.
"Ми повірили в те, що нас визволять через 3–4 місяці. Думали, що стільки можна потерпіти", – додає він.
Зараз Тарпану 23 роки. До початку великої війни він був контрактником і служив у Маріуполі. В лютому 2022-го долучився до оборони міста. Після виходу з "Азовсталі" майже два роки перебував у російському полоні.
Про пекло, пережите на меткомбінаті, існування в російському полоні й повернення до України боєць розповів "Українській правді".
Далі – його пряма мова.
[BANNER1]
Я потрапив на "Азовсталь" у березні 2022-го.
Спочатку наша група забезпечувала бойові бригади боєприпасами й іншими розхідниками. Ми приносили для бійців, які розміщувалися в різних секціях заводу, зброю, снаряди, паливо для генераторів під постійними обстрілами. Найчастіше робили це вночі, щоб росіяни не могли прицільно нас вбити.
Згодом почали брати участь у бойових діях на заводі. Стали універсальними бійцями: і стріляєш, і тягаєш. Іншого виходу не було.
Кацапи зосередили дуже багато сил на Маріупольському напрямку. Вони хотіли нас затиснути на "Азовсталі" і знищити. "Азовці", морпіхи, інші українські військові на одному заводі – це був "подарунок" для них. Тому росіяни застосовували, напевно, все, що могли – авіаційні бомби, фосфорні снаряди, обстрілювали з танків, літаків, мінометів.
Ще використовували термобаричні бомби, які здатні буквально "випаровувати" тіло людини. Після такого удару по одному з бункерів заводу 120-кілограмового бійця, який опинився в епіцентрі ураження, збирали по частинах і виносили в двох пакетах АТБ. Тільки по розгрузках (жилет для зручного перенесення і зберігання спорядження – УП) зрозуміли, що це він. Хороший мужик. Був.
Читайте також: Росіяни віддають настільки пошкоджені тіла воїнів, що немає з чого взяти ДНК-матеріал – керівниця патронатної служби "Азову"
Над нашими позиціями навіть розвіювали гірчичний порошок з дронів. На перший погляд, не страшна штука, але, якщо надихатися цією сумішшю, внутрішні органи пошкоджуються.
Обстріли заводу не припинялися взагалі. Пересуватися територією було дуже ризиковано. Під час одного з наших бойових виходів росіяни почали конкретно "навалювати" з мінометів. Я з двома напарниками вирішили перечекати в невеликому приміщенні заводу. Щойно зайшли – туди одразу почало "прилітати". Нам із побратимами дивом вдалося вижити.
На "Азовсталі" я відчув, що вищі сили існують. Як себе налаштуєш, так і буде. Коли йшов на позиції, переконував себе в тому, що все буде чотко, бо інакше не можна – вдома чекають. А коли хлопці налаштовували себе на те, що все буде ху*ово, так воно зазвичай і було.
Пам'ятаю, перед виходом приходить напарник і каже: "Пацани, нам п*зда. Не повернемося звідти". Мені тоді був 21 рік, вмирати точно не хотілося. Подумав про себе: "Мда, Вова, обнадіїв", але все одно намагався налаштовуватися на позитив. І зміг повернутися, а Вова – ні.
На завданнях не так страшно було загинути, як втратити кінцівки, бо ліків практично не було.
[BANNER2]
Бійці, які лежали без ніг, без рук, просто загибалися від болю. Нормального знеболювального не було. Їм кололи якийсь новокаїн. Бл*дь, вони лежали при смерті, який новокаїн! Та що казати про ліки, навіть бинтів не було, тампонували рани якимись тряпками.
Читайте також: Ми зробили все можливе та неможливе, аби відтягнути на себе переважаючі сили противника – командир "Азова" Денис Прокопенко (Редіс)
Кілька разів до нас прилітали українські гелікоптери. Доставляли їжу, медикаменти, боєприпаси, старлінки. Звісно, цього було мало, але хоч щось. Назад забирали важких поранених.
Однак потім росіяни почали збивати наші гелікоптери, і "доставки" припинилися.
Із їжею на заводі було дуже скрутно, але в нас була одна мета – вижити, тому на адреналіні багато чого вигадували. Готували на імітованих плитах – вату замочували в антисептиках, клали на дріт, підпалювали і вже мали, куди поставити чайник або каструлю. На таких пристосуваннях готували майже все – каші, супи, хліб, каву, чай.
До речі, перший борщ я приготував на "Азовсталі". І це найкращий борщ у моєму житті – з яловичою тушонкою і консервованою квасолею. Ніколи не забуду його смак.
Хліб дуже просто готували. Борошно перемішували з водою, додавали сіль. Тісто смажили на сковорідці.
Читайте також: Шість історій про їжу на фронті, в блокаді, в окупованому селі, в евакуації
Найбільші проблеми були з водою. Ми швидко вичерпали всі запаси. Тому доводилося пити іржаву воду, яку спускали з батарей. Купалися і прали речі в цій же воді, але це вдавалося рідко.
Якось я поправ змінну військову форму, розвісив її, щоб висохла, і пішов працювати. Тішився, що нарешті зможу надягти чистий одяг. Але прямо в те приміщення, де висіла форма, прилетіла ракета. Там же загинуло кілька наших хлопців.
Смерть багато разів наступала мені на п'яти. 9 травня 2022-го – мій другий день народження. О 02:06 в підвал, де ми з групою відпочивали, залетіла ракета. Почалася пожежа, попадали бетонні плити. Люди бігали, кричали, виносили загиблих і поранених.
До речі, перед нашим виходом із заводу під*ри почали бити по бункерах і підвалах, в яких ми ховалися.
[BANNER3]
15-го травня нам сказали виходити із заводу. Росіяни затиснули так, що вже не можна було ні вдихнути, ні видихнути. Боєприпасів майже не залишилося. Одна "стрілкотня". Арти не було, техніки дуже мало. Жодного прориву не можна було зробити.
17-го травня я востаннє спілкувався з сім'єю. 18-го – вийшов із заводу. Командування не дозволяло нам розповідати про здачу в полон. Це називали евакуацією. Бл*дь, на два роки мене "евакуювали" в російську в'язницю.
Читайте також: "Острів надії". Як вийшли і що зараз із захисниками "Азовсталі"
Спочатку мене привезли в Оленівку. Військові, які раніше потрапили в полон, розповідали, що спершу в оленівській колонії були "ДНРівські" наглядачі. Вони готували пекельні умови для "азовців", яких вважали втіленням всесвітнього зла. Але незадовго до нашого заїзду "ДНРівців" чомусь замінили на росіян.
Ущербні кацапи забрали все, що я мав при собі – куртку, водовідштовхувальні плащі, фліску, тактичну сорочку, портфель, документи. До речі, паспорт і посвідчення водія мені повернули після обміну. І ще віддали дві маленькі ікони з молитвами, одна з яких – "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Чесно кажучи, я був шокований.
Умови в Оленівці були жахливі. Спали ми на гнилих матрацах. Нас майже не годували – два черпаки води з кількома шматочками картоплі, що вони називали супом, і кілька шматочків сухого хліба на день.
Воду майже не давали. Іноді приїжджала пожежна машина, викидала шланг із болотною водою з водоростями: що зачерпнув – те й можеш пити. Не хочеш – не пий. Доводилося хоч кілька ковтків робити, щоб не померти.
Мене встигли вивезти з Оленівки до теракту. Зайшли вертухаї, назвали прізвища, сказали: "Постройтесь в ряд. 5 минут на сборы". Я зрадів. Думав, що буде обмін.
Але мене перевезли в російську колонію барачного типу. Спочатку нас допитували. Одне із запитань, яке ставили всім – чи спілкувалися з цивільними на заводі. Якщо хтось казав, що спілкувався, допомагав, ділився водою, їжею і медикаментами, під*ри записували, що він незаконно утримував людей у бункері, бив, катував і ґвалтував. Ставлення до таких бійців було, м'яко кажучи, жахливим.
Читайте також: "Вас всіх треба зґвалтувати, щоб нарожали росіян", – казали вертухаї". Світлана Ворова ("Азов") про 11 місяців полону
Як росіяни нас тільки не називали: і "антихристами", і "украинскими головорезами", і "бандеровцами", і "нацистами", і "фашистами".
Найгірше, що вони реально в це вірять. У них 24/7 працює божевільна пропаганда. В нашому бараку стояв телевізор. Доводилося дивитися пропагандистські телеканали, щоб дізнаватися хоч щось про Україну. Найчастіше в ефірах показували програми неадекватної Скабєєвої.
Російські псевдожурналісти цілодобово вливають брєд про те, що Росія – "велика страна, которая всех победит", що в них "самое лучшее ПВО", "самая лучшая авиация". А ще розповідають, що росіяни вбивають по 1,5 тисячі наших військових за день. Вони свято в це вірять, навіть не задумуючись, що при таких розкладах в Україні би вже людей не залишилося.
Дивитися їхнє брехливе телебачення було дуже важко. Два роки в ізоляції. Не маєш доступу до достовірної інформації. Тільки слухаєш, як росіяни вигороджують свої злочини і розповідають, які вони "красавчики".
Із їжею в цій колонії було краще, ніж в оленівській. Навіть картоплю з макаронами давали. Про щось смачне типу солодощів тільки мріяли. Мені найбільше хотілося печива і згущеного молока, а знайомий постійно згадував про "Київський торт". Казав, що тільки-но повернеться з полону за один раз з'їсть увесь торт. Цього хлопця визволили одночасно зі мною.
[BANNER4]
Воду пили брудну. Черпали її з іржавих баків. Для купання і прання вода була в окремих баках. Засобів гігієни, наприклад, мила, зубної пасти і прального порошку дуже не вистачало, їх практично не було. А так хотілося просто вмитися нормально, зуби почистити, речі випрати, надягнути чисту форму.
Із позитивного, якщо можна так сказати, на території колонії була капличка. Ми там молилися, а ще могли читати книжки. Я читав багато літератури про природу і подорожі. Це допомагало переключитися від навколишнього негативу.
Час у полоні підступно тягнувся. Я спостерігав за годинником, але ніколи не стежив за датами. Календаря в нас не було. І не потрібен він у полоні. Навіщо зайвий раз перейматися через те, що втрачаєш роки життя в російській колонії?
Одного зимового дня наглядачі залетіли в барак, зачитали список прізвищ, серед яких було й моє. Вивели нас на вулицю. Посадили в холодні "Урали". Ніхто не сказав, куди їдемо. Натягнули шапки на очі, замотали скотчем. Руки теж зв'язали скотчем.
Нас переправляли більше доби. Спочатку їхали "Уралами", потім пересіли на літак. Не знаю, куди прилетіли, але там нас загрузили в автозаки, в яких везли майже до кінцевої. Перед самим обміном для "показухи" пересадили в теплі автобуси.
Увесь цей час ми були із закритими очима і нічого не бачили. Це жахливі відчуття – здуріти можна. Ще й дуже холодно було. Воду і їжу нам не давали. У туалет теж не відпускали.
Десь через добу розрізали скотч на руках, а потім сказали знімати шапки і бушлати. Вони настільки дріб'язкові, що навіть забрали в нас старі і страшні бушлати, в яких синтепону було менше, ніж хмизу в пташиних гніздах.
Після цього ми ще трохи проїхали. Зупинилися. Росіяни запропонували залишитися на їхній стороні. Звісно, усі відмовилися. Тоді вони сказали, що вдруге нас у полон не візьмуть – одразу розстріляють.
А потім увімкнулося світло.
В автобус зайшли люди, і прозвучало омріяне: "Доброго вечора, хлопці. Ви в Україні". Це було просто неймовірно. Незабутні слова. Нам дали українські прапори. Ми в них закуталися. Це просто кайф! Неможливо словами передати емоції.
Серед тих, хто нас зустрічав під час обміну, був Кирило Буданов. Це дуже підбадьорило. Бо кацапи в своїх новинах ледь не щоразу його "вбивали", коли били ракетами по Києву.
[BANNER5]
А люди нас зустрічали із прапорами, ліхтариками, плакатами. Ми їхали і розуміли, що українці чекають полонених. Це дуже важливо і приємно.
Ми одразу поїхали в реабілітаційний центр, де нарешті змогли нормально покупатися, переодягнутися, поїсти, зателефонувати рідним. Останнє було найстрашнішим. Я ж не знав, що в них сталося за два роки.
Як виявилося, коли я потрапив у полон, тато одразу мобілізувався. Він отримав поранення на Бахмутському напрямку, а потім помер у госпіталі. Я востаннє бачив його наприкінці 2021-го. Вони з мамою проводжали мене на службу в Маріуполі. Тоді навіть уявити не міг, що бачу його востаннє.
Мій собака помер. Дуже розумний був. Ми мали особливий зв'язок. Рідні розповідали, що він почав сумувати, коли я потрапив на "Азовсталь". Зрештою не витримав і помер.
Після повернення в Україну я почав цінувати звичайні речі, які раніше навіть не помічав: моменти з близькими людьми, цвітіння дерев, спів пташок, зоряне небо.
У полоні не було можливості насолоджуватися елементарними речами. Там нічого, окрім високих бетонних стін, не було. Якщо пташці вдавалося залетіти за колючий дріт, усі раділи.
Зараз я відчуваю справжню свободу. Недарма в нашому гімні написано: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Без свободи нереально важко. Її треба цінувати і боротися за неї. Тому вже незабаром я повернуся на фронт.
Ангеліна Страшкулич, УП