| КОЛОНКИ |
Використання терміна "фашизм" у зв'язку з діями нинішньої російської держави має щонайменше три напрями.
По-перше, це історична аналогія. Її використовують, щоб орієнтувати громадськість в інтерпретації поточної ситуації у світлі добре відомих подій нещодавнього минулого.
По-друге, це український шифр, який сьогодні виражає життєвий досвід мільйонів українців. Він використовується Києвом, зокрема й для того, щоб викликати міжнародне співчуття жертвам російського масового терору в Україні.
По-третє, "фашизм" – це академічний термін, який служить для наукової класифікації, що дозволяє проводити порівняння в часі та просторі. А також розкриває відмінності та подібності між історичним фашизмом, з одного боку, та сьогоднішнім путінізмом – з іншого.
Більшість публічних характеристик путінського режиму як фашистського виконують функцію діахронічної аналогії або метафоричної класифікації, щоб краще розуміти поточні події в Росії та на окупованих територіях.
Коли поточне явище історично зрівнюється і вербально візуалізується з подіями та образами минулого, це допомагає розпізнати найважливіші характеристики та виклики в сучасній Росії.
Коли фашизм приписують путінському режиму, для широкого загалу це є ілюстрацією того, що відбувається в Росії та на захоплених нею українських територіях.
Це порівняння виправдане, оскільки існують численні паралелі між внутрішньо- та зовнішньополітичною риторикою та діями путінської Росії, з одного боку, та Італії Муссоліні, а також гітлерівської Німеччини – з іншого.
До кінця 2024 року накопичилася ціла низка політичних, суспільних, ідеологічних та інституційних подібностей. Вони варіюються від дедалі більш диктаторських і, в дечому, тоталітарних характеристик російського режиму до реваншистських і дедалі більш геноцидних рис зовнішньої поведінки Кремля.
Впливовий американський історик Тімоті Д. Снайдер також зазначив, що офіційна історична пам'ять та політична іконографія Росії в закодованому вигляді стали профашистськими.
У 2018 році, наприклад, Снайдер звернув увагу на правого інтелектуала російської еміграції міжвоєнного та післявоєнного періодів, шанувальника Муссоліні та Гітлера Івана Ільїна (1883–1954), який став модним за Путіна.
У своїх роздумах щодо посткомуністичної, диктаторської та націоналістичної Росії Ільїн, за словами Снайдера, "дав метафізичне та моральне обґрунтування політичному тоталітаризму, яке він висловив у практичних контурах фашистської держави. Сьогодні його ідеї відродив і прославив Володимир Путін".
У 2018 році російський політолог Антон Барбашин додав: "Івана Ільїна цитує і згадує не лише президент Росії, а й [тодішній] прем'єр-міністр [Дмитро] Медведєв, міністр закордонних справ Лавров, кілька російських губернаторів, патріарх [Російської православної церкви] Кирило, різні лідери [правлячої] партії "Єдина Росія" та багато інших".
Наприкінці вересня 2022 року Путін завершив свою промову з нагоди офіційної (незаконної) анексії Росією українських областей – Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської – наступною цитатою з Ільїна:
"Якщо я (Ільїн) вважаю моєю батьківщиною Росію, то це означає, що я російською люблю, споглядаю і думаю, російською співаю і говорю; що я вірю в духовні сили російського народу і приймаю його історичну долю своїм інстинктом і своєю волею. Його дух – мій дух;його доля – моя доля; його страждання – моє горе; його розквіт – моя радість".
Сучасна внутрішня та зовнішня політика Росії має низку спільних рис із політикою фашистської Італії та нацистської Німеччини. Тому використання терміна "фашизм" для аналогового пояснення та метафоричного позначення характеру путінського режиму виконує просвітницьку функцію в політичних дебатах, ЗМІ, громадянському суспільстві та суспільному дискурсі.
Якщо врахувати, що Путін та його оточення демонстративно посилаються на історичний російський прото- чи профашизм, наприклад, на ідеї Ільїна, розмовляти про російський фашизм сьогодні є евристично корисним.
Коли термін "фашизм" застосовується до путінського режиму зовнішніми коментаторами, це спрямовано на те, щоб дати аудиторії за межами Росії та України уявлення про поточні російські внутрішні та зовнішні справи.
На відміну від цього, українське використання терміна "фашизм" та неологізму "рашизм" – поєднання слів "Russia" та "фашизм" – є насамперед експресивним актом.
В Україні таврування Росії як фашистської з 2014 року виражає колективний шок, глибоку скорботу та розпач перед обличчям цинізму Кремля щодо простих українців – особливо в останні 1000 днів війни.
"Фашизм" і "рашизм" також використовуються українським урядом і суспільством як бойовий клич, спрямований на те, щоби мобілізувати внутрішню та зовнішню підтримку опору російській агресії.
Ці терміни покликані попередити світ про серйозні наслідки війни на знищення, яку веде Росія проти України.
Прикметники "фашистська" та "рашистська" вказують на те, що військова експансія Росії – це не просто завоювання української території. Реваншистська авантюра Росії, особливо з 2022 року, спрямована на знищення України як незалежної національної держави та культурної спільноти, окремої від Росії.
Слова і справи російського уряду багато в чому збігаються щодо цього. Ще до 24 лютого 2022 року заяви російських чиновників, парламентаріїв та пропагандистів вказували на те, що наміри Росії щодо України виходять за межі того, щоб просто перекроїти державні кордони, відновити регіональну гегемонію та захиститися від вестернізації Східної Європи.
Починаючи з 2014 року Москва безжально пригнічує українську національну ідентичність та культуру.
Було б, щоправда, недоречно прирівнювати російську українофобію до біологічного та елімінаційного антисемітизму нацистів.
Іредентистська війна Москви "лише" спрямована на знищення української нації як самосвідомої державності та незалежного громадянського суспільства. Кремль не ставить за мету фізичне знищення всіх українців, як це робили нацисти щодо євреїв.
А втім, російський порядок денний виходить за межі "простого" вигнання, переслідування, депортації, перевиховання та промивання мізків мешканців України. Він також включає експропріацію, тероризування, тюремне ув'язнення, тортури та вбивства тих українців (а також деяких росіян), які словом та/або ділом виступають проти військової експансії, політичного терору та культурного домінування Росії в Україні.
Тому не дивно, що багато українців, як і деякі російські спостерігачі, спонтанно називають геноцидну поведінку Росії "фашистською".
Мільйони українців, які залишилися в Україні в 2022 році або повернулися додому після втечі за кордон, на собі відчувають зло Москви у вигляді щотижневих авіаударів по всій країні.
Багато ударів російських ракет, бомб і безпілотників по українських територіях не спрямовані по військових об'єктах чи зброярських заводах. Натомість їх навмисно завдають по цивільних будівлях, які не мають прямого стосунку до оборони України, включаючи житлові будинки, супермаркети, лікарні та навчальні заклади.
Військові історики можуть заперечити, що навмисні атаки на цивільне населення та невійськову інфраструктуру не є унікальним явищем для фашистської війни. А проте більшості українців, коли вони описують свій досвід, першим на думку спадає слово "фашизм", оскільки в їхній сімейній історії є досвід історичного фашизму, особливо німецького нацизму, включаючи повітряні нальоти гітлерівських Люфтваффе. Деякі літні українці досі пам'ятають війну Німеччини проти СРСР.
Все більше експертів із Центральної та Східної Європи називають путінську Росію фашистською. Водночас багато істориків і політологи уникають використовувати термін "фашизм" на позначення путінізму.
Це пов'язано з вузькими визначеннями фашизму, які використовують багато з цих учених. На їхню думку, визначальною рисою, яка відрізняє фашистів від інших правих радикалів, є їхня мета політичного, соціального, культурного та антропологічного відродження.
Фашисти часто посилаються на передбачуване Золоте століття в далекій історії своєї країни і використовують ідеї та символи з цього міфологізованого минулого. Однак вони прагнуть не до збереження або відновлення минулої доби, а до створення нової національної спільноти.
Фашисти – крайні праві, але вони радше революціонери, ніж ультраконсерватори чи реакціонери. Сьогодні багато компаративістів з обережністю застосовують термін "фашизм" до путінізму, оскільки він прагне відновити царську та радянську імперії, а не створити зовсім нову російську державу та народ.
З іншого боку, путінізм розвивався протягом останніх 25 років – як з погляду його кінцевих цілей та повсякденної риторики, так і з погляду його політики та спонтанних дій.
Спершу Путін розпочав свою політичну кар'єру на службі у двох найвизначніших прозахідних демократів Росії 1990-х років. Він працював на першого мера пострадянського Санкт-Петербурга Анатолія Собчака та першого президента Російської Федерації Бориса Єльцина.
Після того, як Путін став прем'єр-міністром у 1999-му та президентом у 2000-му році, протягом кількох років путінізм також демонстрував деякі ліберальні та проєвропейські риси. За Путіна Росія залишалася членом Ради Європи, Ради Росія-НАТО та групи G8 у 2000-х і на початку 2010-х років. Москва до 2014 року вела переговори щодо угоди про всеосяжне партнерство з Європейським Союзом.
Внутрішньополітичний регрес Росії від протодемократії до автократії розпочався з приходом Путіна до влади в 1999 році. Але тільки 8 років по тому, під час своєї сумнозвісної промови на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007-му році, Путін оголосив про те, що Росія відвернулася від Заходу.
Відтоді путінізм із кожним роком ставав дедалі неліберальнішим, антизахіднішим, націоналістичнішим, імперіалістичнішим і войовничішим, з певними ваганнями під час "паліативного президентства" Дмитра Медведєва з 2008 по 2012 рік.
Поступово російська псевдофедерація трансформувалася з напівавторитарної в напівтоталітарну державу. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в 2022 році та одночасний поворот до авторитарних або тоталітарних азіатських держав були радше продовженням, ніж розворотом попередніх тенденцій.
Для більшості компаративістів ці та подібні зміни за останні чверть століття російської історії все ще надто нечисленні, щоб класифікувати путінізм як фашизм.
Але путінська трансформація російської внутрішньої та зовнішньої політики за останні 25 років має чіткий напрямок та поглиблюється з кожним днем.
Трансформація Росії означала і продовжує означати, що постійно посилюються риторична агресія, внутрішні репресії, зовнішня ескалація та загальна радикалізація, яка тепер досягає кульмінації в щомісячних російських погрозах ядерною світовою війною.
Крім того, політику Росії на окупованих українських територіях можна охарактеризувати як квазіфашистську в більш прямому розумінні. Безжальна кампанія русифікації, яку російська держава проводить на окупованих територіях України за допомогою цілеспрямованого терору, примусового перевиховання та матеріальних стимулів, спрямована на глибоку соціокультурну трансформацію цих територій.
З одного боку, така іредентистська, колонізаторська та гомогенізуюча політика не вважається фашистською як такою в порівняльних дослідженнях імперіалізму. Але інструменти, які Кремль використовує для реалізації своєї політики в Україні, та результати, яких він прагне досягти, в чомусь схожі на фашистські внутрішні революції. Такі, як ті, що відбувалися чи намагалися відбуватися в Італії Муссоліні та гітлерівській Німеччині.
Москва хоче докорінно перетворити завойовані українські громади та перетворити їх на осередки культурно та ідеологічно стандартизованого російського народу.
Російські імперські ультранаціоналісти розглядають значні частини України як споконвічно російські землі та називають їх "Новою" та "Малою Росією".
Таким чином українців – якщо цей термін взагалі прийнятний – вони зараховують лише до субетнічної групи великого російського народу, яка розмовляє на російському діалекті і має радше регіональний фольклор, ніж національну культуру.
Людей, які живуть "на Україні", розглядають в російському імперському націоналізмі як мешканців територій "на краю" великої імперії, а не незалежної країни. Ці "жителі західноросійських кордонів", згідно з російським іредентистським наративом, були введені в оману антиросійськими силами, щоб сформувати штучну націю, "українців".
Мовляв, іноземні актори, такі як католицька церква, імперська Німеччина, більшовики 1920-х років та/або сучасний Захід, розділили "загальноруський народ" і відторгли "великоросів" Російської Федерації від "малоросів" України.
Окупаційна політика Москви в Україні, покликана "відіграти назад розкол російської цивілізації", нібито викликаний іноземним впливом, може розглядатися як спроба створення новонародженої "Малоросії".
Мета Кремля – здійснити локальну політичну, соціальну, культурну та антропологічну революцію в приєднаних до Росії областях України.
Хоча кампанії з гомогенізації населення були поширені в історії і не виражають винятково фашизм, політика русифікації України схожа на класичну фашистську внутрішню та окупаційну політику. Отже, цілі Москви з перетворення українських "братів" Росії можна вважати квазіфашистськими.
Розвиток у Росії все ще далекий від фашизму, оскільки Путін та його оточення є радше не революціонерами, а представниками старого режиму, що існував до 1991 року.
Вони прагнуть відновити, наскільки це можливо, царський та радянський порядок, а не створити зовсім нову імперію.
Путін – не так російський Гітлер, як у дечому його можна порівняти з останнім рейхспрезидентом Німеччини Паулем фон Гінденбургом, який 30 січня 1933 року зробив Гітлера рейхсканцлером.
З іншого боку, для російського імперського націоналізму Україна – це не чужа країна, а західна прикордонна територія російської цивілізації.
Тоді як більшість неросійських спостерігачів розуміють політику Кремля щодо України як імплементацію зовнішніх пріоритетів Москви, багато росіян вважають її внутрішньою справою Росії.
Агресивність Москви у відносинах з українцями багато в чому пов'язана з тим, що багато росіян вважають, що "це сімейна справа, до якої не застосуєш міжнародні правові норми та гуманітарні конвенції".
Відмова більшості компаративістів називати путінську Росію фашистською видається недоречною, якщо не верткою та крученою й навіть аморальною для багатьох українських жертв, а також неукраїнських противників того, що Москва коїть в Україні.
Адже російські війська та окупаційна адміністрація в Україні, особливо з 2022 року, поводяться як істинні терористи, часом садисти, чинять геноцид. У цьому контексті здається дивним наполягати на тому, що політика Москви та ідеї, що стоять за нею, однозначно, абсолютно і винятково нефашистські.
Звісно, російського еквівалента нацистських газових камер немає – так само, як не існувало італо-фашистського еквівалента цього німецького злочину.
Але як класифікувати наміри Москви, які стоять за масовими вбивствами в Бучі чи Маріуполі в 2022 році, вибухом Каховської греблі в 2023 році, депортацією тисяч несупроводжуваних дітей, масовими тортурами українських військовополонених чи російськими авіаударами по українському цивільному населенню?
Ці злочини не є ні побічними збитками воєнних операцій, ні звичайними варіантами неоколоніальної політики, які бувають за всіх окупаційних режимів.
Обережна класифікація ідеології, що стоїть за винищувальною війною Росії, як "неліберальної", "консервативної" чи "традиціоналістської" видається недостатньою. Багато спостерігачів, знайомих із жахливими деталями політики Москви в Україні, вважали б такі терміни неадекватними та навіть оманливими.
З іншого боку, зведення путінізму винятково до фашизму також марне. Не варто пояснювати мотивацію військової агресії Москви, наголошуючи лише на ультранаціоналістичному фанатизмі – це буде неповна версія.
Хоча в сьогоднішній Росії є безліч фашистів, зокрема й у політичній та інтелектуальній еліті, більшість ключових управлінців і тих, хто формує російську політику, є радше циніками, ніж фанатиками.
Важливим, якщо не вирішальним фактором зовнішньополітичних авантюр Росії до 2022 року була їхня політична легкість, стратегічна передбачуваність, військова переможність, економічна дешевизна та популярність у суспільстві.
Інтервенції Росії до Грузії в 2008 році, України в 2014 році та Сирії в 2015 році були успішними не лише у військовому сенсі. Вони також стабілізували вплив на правління Путіна в рамках рудиментарної внутрішньої політики та конформістського суспільства Росії.
Не спробувати повторити цей трюк на початку 2022 року, коли рейтинги популярності Путіна знову пішли на спад, було б дещо нераціонально. Якщо враховувати позитивний досвід зовнішньої та внутрішньої політики, отриманий Путіним під час його попередніх військових авантюр.
Д-р Андреас Умланд – аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) за Шведського інституту міжнародних відносин (UI)