| КОЛОНКИ |
Було приємно почути, наскільки сильно виступив на підтримку України новий британський премʼєр-міністр Кір Стармер на нещодавньому саміті НАТО попри те, що останнім часом британські медіа зарясніли дописами та статтями, які закликають до "мирних перемовин". Автором однієї із таких статей, що була надрукована у газеті з лівим ухилом "Гардіан", є літній ветеран журналістики Саймон Дженкінс. Він порівнює підтримку України Стармером з підтримкою американського вторгнення до Іраку Тоні Блером, а залучення НАТО до війни в Україні, з діями альянсу в Афганістані.
Зрозуміло, що порівняння абсурдні, позаяк ні народ Іраку, а ні народ Афганістану не були у ситуації, коли їм приходилось відчайдушно битись за саме своє існування проти кривавого та нелюдського загарбника. До того ж, тоді нічого не загрожувало Європі, а зараз, через війну в Україні, на кону, поза всякими сумнівами, сама доля європейської системи безпеки.
Дженкінс навіть жаліється, що миротворчість як мистецтво – втрачене, і "зневажливо називається умиротворенням". Він би краще згадав слова Молотова про мистецтво дипломатії: вимагай того, що тобі не належить, і не йди на компроміси. І завжди щось із того отримаєш, бо на Заході завжди знайдуться ті, хто прогнеться. І чи взагалі, бодай колись, Росія вдавалась до мистецтва миротворчості?
Незадовго до саміту НАТО та ж "Гардіан" опублікувала листа з підписами дослідників – майже всіх з Америки – у якому стверджувалося, що Україну не треба приймати до НАТО. Майже ніхто з цих підписантів не є спеціалістом з Росії, та й у самому тексті впадає у око одне протиріччя. З одного боку, твердять вони, "підвішування морквинки членства у НАТО перед носом України" затягує війну, бо Росія боїться приєднання України до блоку, з іншого боку, вони кажуть, що розрахунок на те, що вступ України до НАТО зупинить Росію, є "марним сподіванням". Натомість, говорять вони, українське членство може привести до розвалу блоку у випадку, якщо у відповідь на російську агресію, НАТО не задіє 5-ту статтю. Це кричуще протиріччя засвідчує, що люди, які підписали листа, не мають відповіді на питання, як захистити Україну після того, як Путін переозброїть свої сили і після заключення миру нападе знову. Вони скорше віддадуть Україну Путіну, ніж підуть на ризик війни між НАТО та Росією, але не можуть це відкрито визнати.
І Дженкінс своєю колонкою, і дослідники своїм листом демонструють свою екстраординарну сліпоту перед фактом того, що більшість українців чітко розуміють, що вони бʼються у війні за власне виживання, що у них нема іншого вибору, хоча і платять за це страшну ціну. Можливо, якщо б вони бували в Україні так часто, як я протягом останніх двох років, вони б зрозуміли цю засадничу істину трохи краще. До того ж, в них вистарчило наївності розгледіти у кривавому вбивці, яким є Путін та його режимі, здатність до миротворчості. Боляче читати цих нерозумних апологетів зла путінського режиму – прихильників способу бачення світу, в якому "правий той, за ким сила" – того бачення, завдяки якому у минулому стали можливими імперіалізм, світові війни та всі смерті і страждання, які вони принесли.
Так само було боляче спостерігати минулого тижня за Борисом Джонсоном на Республіканському національному конвенті. Він ще може лишатись популярною фігурою в Україні – і його підтримка насправді була дуже корисною – але у Сполученому королівстві і у ширшому світі його радше зневажають. Як я зазначав у своїй минулорічній колонці для "Української Правди", підтримка України з його боку була скорше показною та корисливою. Йому подобається гратись у військового лідера – хоча у нього виходить вельми бліда копія Черчилля. І факт того, що він тепер підтримує Трампа з його планами встановлення "миру" в Україні, не здивував мене аніскілечки. Джонсон брехав британському суспільству щодо Брекзиту, і зараз робить те саме з Україною.
Мир, без сумнівів, має наступити – але Україна має зустріти його добре озброєною, успішною на полю бою, з твердими як граніт гарантіями від своїх союзників, що унеможливлять подальшу агресію Росії. Все менше якраз і буде умиротворенням, що приведе до подальшої війни. І не тільки в Україні.
Генрі Марш