: Тихановський знищує російську ''опозицію''. Лукашенківська помста

Два тижні тому Сергій Тихановський, в'язень білоруського диктатора й один із ключових лідерів протесту 2020 року, вийшов на свободу.

Якщо відкинути ліричні нотки очевидного виснаження Сергія, на які так слізливо реагує суспільство, на виході маємо повну нісенітницю в його публічних виступах – нісенітницю, яка жодним чином не узгоджується з часом, його статусом, запитами та можливостями білоруського демократичного суспільства сьогодні.

Спершу він поплакав, потім попросив у народу 200 тисяч євро на повалення лукашенка за кілька тижнів. Не отримавши їх – образився. Потім знову виступив із розповіддю, що йому потрібен комп'ютер і ще багато чого, опустивши себе та офіс своєї дружини на клоунський рівень неповернення

Чи є це випадковістю? Спробуймо розібратися.

Одразу скажу: моя емпатія до Тихановського мовчить.

Я радше здивована тим, яким боягузливим, з погляду публічного аналізу, залишається білоруський демократичний інформаційний пул – уже п'ятий рік після подій, що призвели до фактичної анексії країни та створили умови для росії відкрити північний фронт повномасштабного вторгнення.

На мій погляд, Тихановський сьогодні по суті не відрізняється від Тихановського п'ять років тому – за винятком швидко засвоєного інструктажу від дружини та її радників. Кон'юнктура вимагає "полюбити" Україну, заспівати дифірамби Зеленському і засудити росію. Все інше – таке ж саме, як і п'ятьроків тому: та сама впевненість у собі, пафосні гасла та порожні обіцянки.

Суть одна: він – "кримнашист" (є зафіксований візит до Криму в період окупації з розміщенням у соцмережах інформації про поїздку з характернимнаписом "Крим наш") і прихильник "русского мира", у якого в анамнезі – привітання білорусів із новим 2017 роком "зворушливою" фотографією путіна, а також відеоролики про "русский мир", який такий великий, що точно включає в себе і Сергія, а, можливо, й усіх білорусів – принаймні, за його уявленнями.

Затерте кліше – якщо ти не співчуваєш в'язню узурпатора, то ти на боці узурпатора – здається мені смішним. Виходячи з такої логіки, ми всі маємо співчувати, наприклад, гіркіну, якого прямо зараз тримає у в'язниці путін.

Для мене Сергій Тихановський – один із учасників фіктивних виборів 2020 року, точніше – один із конкурентів лукашенка, створених москвою з метою підштовхнути білоруського диктатора до остаточної інкорпорації Білорусі в "союзну державу", або, простіше кажучи – в росію.

Про це свідчить і відверто проросійська позиція абсолютно всіх кандидатів, які дозволяли собі висловлювання на кшталт "тільки лукашенко заважає білорусам дружити з росією", наголошували в передвиборчих кампаніях на курсід о інтеграції з москвою, апелювали до російського керівництва як до рятівника протестів, а також демонстрували відсутність геополітичного вибору на користь розриву з Росією.

Нагадаю: у 2017-2020 роках між офіційним Мінськом і москвою було жорстке протистояння, в результаті якого лукашенко навіть вислав з Білорусі російського посла Бабича.

Це був, мабуть, його найрішучіший маневр у бік Заходу за всю історію правління.

У серпні 2020-го мій друг Микола Автухович – дисидент, який не раз відсиджував у тюрмах лукашенка й досі перебуває там – звернувся до білорусів у Facebook і сказав: якщо випідтримаєте панів Тихановських, Бабарику, Колеснікову, Цепкала – тих, хто не знає, чий Крим, хто розповідає вам про "громадянську війну" на Донбасі й закликає до мирних акцій без геополітичного вибору – готуйтеся зустрічати тут російські танки.

Зустріли.

Усе, що відбувалося тоді, було очевидним для будь-кого, хто вміє думати і хоч трохи віддалений від "русского міра".

Біда в тому, що за час правління лукашенка таких людей в Білорусі залишилася меншість.

Сказавши на початку свого "зоряного" шляху "я на колінах готовий повзти до москви", він зробив усе для русифікації населення, яке не звикло брати участь у політичних процесах, втратило до них інтерес, погано в них розбирається- і в підсумку легко "повелося" на вибір між росією" і... росією.

Москва привела лукашенка до влади. Всю свою політичну кар'єру він будував у залежності від неї. Тому смішно було б сподіватися, що коли імперія категорично скаже – "до ноги!", а він раптом проявить незгоду, вона не знайде таких самих "русскомирних" ідіотів, як колись він сам, як заміну або принаймні інструмент для його "втихомирення" в конкурентній боротьбі.

А тепер трохи про білоруські події, що передували подіям 2020-го.

До 2018 року в риториці офіційної москви з'являється наполеглива вимога остаточного поглинання Білорусі.

Від лукашенка вимагають підписання "дорожніх карт" (йдеться про спільний суд, валюту, парламент та інші атрибути повної втрати суверенітету).

Як "важку артилерію", москва надсилає посла Михайла Бабича. Цікаво, що в 2016 році держдума РФ затвердила Бабича новим послом в Україні. Але МЗС України відмовилося приймати його до звільнення окупованих територій.

Бабич мав "групу підтримки" з представників ФСБ і ГРУ росії, які спеціалізувалися на гібридних війнах і розвідці. Найяскравішими з них були військовий аташе Кирило Колючкін (раніше – аташе ВМС у Києві, висланий СБУ за підривну діяльність у Криму) та "фахівець із інформаційних операцій Роман Спірідонов (висланий із Франції за кампанію проти Макрона й праці на підвищення рейтингу Марін Ле Пен).

Бабич їздив по всій Білорусі, відкривав так звані "російські доми", активно спілкувався з бізнесом, чиновниками та навіть опозицією.

В розмовах із лукашенком дозволяв собі менторський тон і публічно критикував його за "недостатнє заповзятливість в об'єднанні з росією. Лукашенко натомість намагався дистанціюватися й декларував поворот на Захід.

У лютому 2019 року Міноборони Білорусі опублікувало нову концепцію міжнародної співпраці з фокусом на зближення з ЄС і НАТО.

У відповідь – у березні – Бабич дає інтерв'ю, в якому звинувачує лукашенко в тому, що він поводиться не "по-партнерськи", маніпулюючи темою російського втручання перед виборами.

В інтерв'ю він нагадує офіційному Мінську, що не треба вчити росію та її уряд як жити. Все закінчується скандалом і Бабич їде до москви.

А в лютому 2020 року до Мінська приїздить держсекретар США Майк Помпео. Лукашенко проводить з ним зустріч за зачиненими дверима й у паніці від можливого перевороту починає чистку КДБ та спецслужб віда гентури москви.

І тут з'являється Сергій Тихановський – до того нікому не відомий, але активний, "свій хлопець", що говорить про несправедливість (що, безперечно,правда), і водночас – про свою любов до "русского мира".

Особисто мені Тихановський дуже нагадав молодого Лукашенка.

Піар-кампанія була вдалою й набирала обертів.

Паралельно з'являються й інші фігури – різні за типажем, але такі, що задовольняли запити всіх верств населення, окрім однієї – тих, хто розумів, що Білорусь може врятувати тільки національно-визвольний рух і розрив із росією. Таких людей, на жаль, було мало. І вони не формували медійну "погоду".

Тихановський, Бабарико, Цепкало, Колесникова свою задачу виконали, але прогнозовано були кинуті москвою (окрім вчасно втікача Цепкала), підтримки якої вони так чекали – як і всі прихильники "русского мира".

Лукашенко, здобувши свою сумнівну "перемогу", обрушив на них усю каральну машину КДБ.

Бо для нього вони – не революціонери, а особисті вороги, що позбавили його найціннішого – маневру.

Далі все відомо: залишившись при владі, погодившись на все, що просила москва, він – уже з її допомогою – "зачистив" усе активне поле.

Потім – російські війська під виглядом "навчань", північний фронт, повномасштабна війна, фактична добровільна окупація Білорусі.

Усе це я писала й казала ще з 2020-го. І, на жаль, мої прогнози справдилися.

Який із цього урок?

Усі мої матеріали – з відкритих джерел: публікацій 2018-2019 років і з вміння думати та будувати причинно-наслідкові зв'язки. Більшість цієї інформації публікувалиукраїнські медіа, а розслідуваннями займався зокрема "ІнформНапалм".

Найгірше те, що все це було проговорено й у білоруських опозиційних медіа: і на "Белсаті", і на Радіо Свобода. І все це можна знайти навіть зараз.

Але з серпня 2020-го, після визнання мадам Тихановської в Європі, усі ці аналітичні статті були забуті. П'ять років потому – суцільне мляве "блеяння" та облизування "лідера демократичнихс ил".

Якщо й були гострі питання – то лише про "освоєння грантів".

Жодного (!) концептуального репортажу з питанням про "русский мир", жодного аналізу причин, нульова боротьба з російською загрозою і повна амністія її поплічників.

Захід не міг і не повинен був підтримувати диктатора.

Але приймати людей, походження яких було зрозумілим західним політикам ще до 2020-го, на мій погляд, було помилкою. Уже в 2019 році керівник НАТО Расмуссен у своєму звіті попереджав про плани кремля щодо поглинання Білорусі й згадував один зі сценаріїв – створення проросійських "опозицій" в Європі.

Що буде з Тихановським далі? А нічого.

Усе, що він робить зараз – або за сценарієм КДБ, яке мало до нього повний доступ п'ять років, або ж за велінням його природної недалекоглядності (що не має значення).

У будь-якому разі, усе це остаточно здуває мильну бульбашку офісу Тихановської.

Уся ця історія й без того останні роки – нудний маркетинг, а зараз – відверта клоунада.

Фарс завершено. Лукашенко, як йому здається, помстився.

Справжній білоруський протест ще не почався. Але він колись почнеться. І почнеться він з розгрому посольства російської федерації та протистояння російській присутності в країні.

Тоді зникнуть і її спадкоємці – будь-які, норовливі чи лояльні. А поки що ми можемо пишатися білорусами, які воюють за Україну, і біженцями, які ледве зводять кінці з кінцями на непрестижних роботах у Європі, але щомісяця донатять як нашим хлопцям, так і країнським підрозділам. Таких людей я знаю чимало. І саме це – дає надію