Сергей Дацюк: ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

В останній час відбувається багато політичних подій, які та чи інакше пов'язані з намагання вирішити проблему війни чи військового конфлікту на Сході України та проблему Криму.

Я кажу про це дуже обережно, бо саме формулювання проблеми Сходу України та Криму уже пов'язане з певним розумінням того, що там відбувається.

Тому я вирішив вчинити дуже просто. Я публічно сформулюю ряд запитань, на які я хотів би отримати чітку відповідь по кожному запитанню.

Питання, на які немає публічних офіційних відповідей

Що таке Крим – автономія у складі України, окупована територія України у складі Росії, територія спільного протекторату Росії та України, територія з невизначеним міжнародним статусом?

Що відбувається на Сході України – війна Росії проти України, війна України проти Росії, війна ТОТ ДЛО (ЛНР та ДНР) проти України, громадянська війна всередині України, гібридна війна Росії проти США (та ЄС), гібридна війна ТОТ ДЛО (ЛНР та ДНР) проти Росії та проти України?

Хто така Росія для України – агресор, ворог, окупант, куратор, імперія (щодо якої Україна досі колонія), економічно-нерівноправний партнер (експлуататор), економічно-рівноправний партнер, стратегічний партнер, дружня країна?

Хто такі люди з ТОТ ДЛО (ЛНР та ДНР), які обстрілюють позиції українських військ, – вороги, агресори, терористи, російсько-терористичні війська, російські найманці, регулярні російські війська, сепаратисти, бойовики, повстанці?

Як називати досягнуті Україною у Мінську погодження – Мінські угоди (договори), Мінські домовленості, Мінський процес?

З ким ми (Україна) маємо мінські погодження – з Росією, з ТОТ ДЛО (ЛНР та ДНР), з Францією та Німеччиною за участі Росії, з США, з ООН?

Який статус нині цих мінських погоджень – ми їх визнаєм, ми від них відмовляємося, ми морочимо голову про їх визнання, невизначений статус?

Чим нормандський формат відрізняється від мінського формату?

Чим будапештський формат міг би відрізнятися від нормандського та мінського форматів?

Який статус мають громадяни України, які час від часу їздять на територію Росії та в Крим, – туристи, неблагонадійні (схильні до зради), колаборанти, зрадники?

Який статус мають українські бізнесмени, що мають бізнес в Росії, – бізнесмени міжнародного рівня, колаборанти, зрадники, вороги?

Чи має взагалі хтось, крім Президента України, вести перемовини з вищим керівництвом Росії? Якщо ні, то де судовий позов від СБУ щодо узурпації влади деякими політиками?

Проблема не в тому, що у якоїсь політичної сили чи у когось персонально немає відповідей на ці запитання. Я сам у своїх блогах давав ці відповіді. Проблема у тому, що у нас немає публічної, на рівні центральної влади сформульованих і переконливо аргументованих відповідей на ці питання, які би консолідували всіх українців.

Також відсутність відповідей на ці питання протягом тривалого часу породжує сумнів у тому, що ми взагалі маємо владу в Україні, яка працює на Україну.

Мені здається, що саме відсутність адекватних слів, адекватного способу говоріння (адекватного дискурсу дослідження та адекватного наративу ЗМІ) не дозволяє нам всередині України порозумітися щодо війни чи конфлікту, а відтак ми не маємо жодної можливості виходити з консолідованою позицією за межі України – не лише у стосунках з Росією, але і у стосунках з США, Францією, Німеччиною, які нібито є партнерами України у цьому конфлікті чи війні.

Саме відсутність в Україні єдності в дискурсивному розумінні цих процесів не дає можливостей для України закінчити цю війну.

Першим кроком до закінчення війни є почати всередині країни солідарно, тобто схожим чином, називати цю війну та всі елементи цієї війни.

Тобто досягти будь-якої домовленості з Росією, з ТОТ ДЛО (ЛНР та ДНР), з США-Францією-Німеччиною-Британією з приводу проблем на Сході України можна лише тоді, коли ми домовимося всередині України про те, з приводу чого ми хочемо досягати домовленості.

Неможливо досягти домовленості про війну з зовнішніми силами, не домовившись всередині себе про цю війну.

Виклики війни та виклики миру

Найголовніша проблема – відсутність досі, навіть у вже нової влади, політичної стратегії щодо ТОТ ДЛО (ЛНР та ДНР), оскільки ця стратегія має бути пов'язана з новою політичною системою і новою Конституцією України.

Всередині України досі немає фундаментальної згоди: МИ РОБИМО ЧЕРГОВУ КОМПІЛЯЦІЮ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ЗІ СТАРИХ ЕЛЕМЕНТІВ (парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська, старі інститути, старі підходи, старі принципи) чи розробляємо ІННОВАЦІЙНУ КОНСТИТУЦІЮ.

Смисл виникає лише на рівні цілого, причому перспективного цілого. А коли немає бачення цілого, то немає бачення перспективи і немає бачення смислу.

Ситуація в Україні щодо війни безглузда, бо ніхто не бачить жодних смислів – смислу воювати, смислу помиритися, і смислу продовжувати нинішню ситуацію "ні миру, ні війни".

Ми не знайдемо достатньо мотивації та соціальної енергетики в Україні, щоб від однієї безглуздої ситуації перейти до іншої безглуздої ситуації. І це фундаментальна причина неспроможності закінчити війну.

В США відкритим текстом заявили про те, що чекають від нової української влади на набір нових ідей, які дозволяють завершити війну на Донбасі. Тобто США відкритим текстом говорять – те, що є щодо війни на Донбасі, не працює.

Але якого рівня має бути цей набір нових ідей? Це мають бути окремі ідеї щодо війни? Це мають бути ідеї винятково щодо майбутнього ОРДЛО?

Зараз неможливо взагалі сформулювати, як ми бачимо ЛНР та ДНР (як автономії, як самоврядні громади, як приватні території, як території з міжнародним протекторатом тощо) в складі невідомо якої політичної моделі України. Причому федералізм як дрімуча архаїка точно не може бути моделлю нової України.

Ми уникнули викликів війни: ми не визнали війну, ми не воюємо по-справжньому, ми не готуємося до справжньої війни, ми паразитуємо на допомозі міжнародної спільноти.

Але замість викликів війни ми отримали виклики миру, які мають інакшу якість, ніж виклики війни.

Виклики миру диктують вимоги, які виникають у зв'язку з відмовою від війни і пошуком миру за будь-яку ціну. Ціною миру при відмові від війни є радикальні інновації, які зумовлюють докорінну трансформацію політичної, економічної та соціо-культурної систем України та глибинну люстрацію українського привілейованого класу.

За війну платять прості громадяни, які стають масовими жертвами на війні. За мир в ситуації відмови від війни платить привілейований клас.

Отже перетворення викликів війни на виклики миру знову повертає нас до конституційного ультиматуму.

Вузька група інтелектуалів та громадських діячів спричинилася до розробки концептуального проекту Інаваційної Конституції України. Зараз процес розробки цього проекту вийшов на етап публічного обговорення і доробки.

Водночас саме така Конституція могла би створити умови стратегії миру.

Тобто таку інаваційну Конституцію ми однаково можемо пропонувати як усім українцям, так і жителям ОРДЛО; як росіянам, так і європейцям; як окремим країнам, так і усьому світу. Інаваційна Конституція започатковує процес зміни політичних систем повсюдно у світі через перехід від демократії до синархії.

Замовчуючи інаваційну Конституцію, не беручи участь у її розробці, ми поглиблюємо кризу, ми продовжуємо війну, ми продовжуємо руйнацію України.

Відтак конституційний ультиматум, сформулюваний в попередньому блозі, перетворюється на виклик докорінної трансформації України.

Якщо немає України як інакшого цілого і немає інаваційної Конституції – не буде докорінної трансформації України. Немає трансформації – немає миру в Україні.