Украинская правда

ПУБЛИКАЦИИ

Йофис Зисельс. Невоспитанный ребенок
17.02.2017 11:00
Йофис Зисельс называет себя "дегероизатором" и говорит о том, что не преувеличивает значение диссидентского движения. В его глазах диссидентская среда - это не только те, кто сидели в тюрьмах, но и иъ семьи, друзья и все те, кто создавали определенную атмосферу.

Одного разу на прощання із автором цього тексту Йосип Зісельс розповів про записочки, які писали один одному люди на кухнях. Це робилося в 1970-ті, аби зберегти тишу та уникнути запису розмови "прослушкою". Історії про подібні побутові "дрібниці" дисидентського життя в Україні доводиться виловлювати з листувань і щоденників, де увагу приділяють радше великим наративам, які не прояснюють важливих деталей. Наприклад: чи сміялися українські дисиденти?

Із Йосипом Зісельсом ми зустрілися для розмови про цей предметний світ українського дисидента. Наприкінці інтерв’ю Йосип Зісельс зауважує, що описаний час є "вегетаріанським" на відміну від сталінських репресій. "Мене навіть не жодного разу не побили", пояснює. А далі міркуємо, що активна дисидентська робота — це власний вибір, який б'є, наприклад, по родинах, яким доводиться витримувати випробування під час арештів і ув'язнення рідних. Для цього вибору потрібно багато відваги і трохи безжальності — до найрідніших.

Йосип Зісельс називає себе "дегероїзатором" і говорить про те, що не перебільшує значення дисидентського руху. В його очах дисидентське середовище – це не тільки ті, хто сиділи по тюрмах, але також їхні родини, їхні друзі, всі ті, хто створювали певну належну атмосферу.

Невихована дитина

Йосип Зісельс народився 1946 року в Ташкенті. На початку 1960-х переїхав до Чернівців із Кишинева.

"Мама померла рано — мені було всього 6 років, а батько завжди був дуже зайнятий хворою мамою та роботою, він помер також доволі рано", — пан Йосип згадує, що до Чернівців переїхав сиротою. Він багато та вдячно говорить про чернівецьких друзів і сусідів — відчувається, що вони дуже вплинули на становлення.

Пояснюючи цікавість до правозахисної роботи, Йосип Зісельс жартує про брак домашнього виховання: "Мене не виховували як нормальну міщанську єврейську дитину. Мені не пояснювали, що є речі, які не можна говорити на людях. Вже згодом, у дисидентські часи, я усвідомив, що в мені не виховали соціально-політичного захисного інстинкту. Інших дітей удома навчали розрізняти те, чого не можна робити публічно. А я був невихований і цього не розумів".

У спогадах Ігора Померанцева чути інакший ракурс. Він згадує про вроджені здібності до адвокації, говорить, що Зісельс "народився громадським діячем" — попри знеціненість терміну "громадський діяч" у часи СРСР.

 "Громадська робота надихала Йосипа. Він вміє це робити, вміє представляти громаду. Але в часи СРСР, в середині 1970-х, ми ступали нерішуче. Кожен крок був важливим вчинком, коли ти ішов впоперек волі держави чи каральних органів. Але і в тих умовах Йосип зумів навпомацки знайти себе".

Про пошук себе згадує і сам Зісельс: цей процес він називає "особистою кризою", що була пов’язана з введенням військ СРСР у Чехословаччину влітку 1968 року. Ті події він обговорював разом зі своїми друзями — Славою Шинкаренком і Павлом Пшеничкою. "Саме Слава першим для нас сформулював таку проблему: в наявних умовах не можна займатися справами, на результат яких ти не можеш вплинути", — згадує пан Йосип.

Тоді ж він відмовився від наукової роботи в університетській лабораторії. Причин було дві: його небажання сприяти дослідженням зі створення нової зброї, а також антисемітизм: "Завідувач лабораторії доцент Товстюк, котрий згодом став відомим професором і націоналістом, сказав, що йому в лабораторії євреї не потрібні".

Далі ми говоримо про події, що вплинули на формування особистості та її поведінку: "Дуже важлива подія в моєму житті – це народження дітей. Думаю, що в єврейських сім’ях цей родинний інстинкт всмоктуєш із молоком матері", — пояснює Йосип Зісельс. Коли його ув’язнювали, він уже став батьком.

Згадує про це, тому що страждання родини було незмінним супутником роботи дисидентів. Кожне рішення продовжити "антирадянську діяльність" було тотожне приреченню близьких на нову порцію самотності, а дітей — на зростання без батьків поруч. тебе є друзі, рідні, і вони тебе люблять. В них є свій запас енергії, а в тебе – свій. Якийсь час ти відчуваєш, що в тебе досі є сили це витримувати, а в них уже нема", — підсумовує Зісельс.

Про цю ж проблему дисидентського руху згадує Мирослав Маринович, він називає її однією з найскладніших моральних проблем: "Легко жертвувати собою, коли ти відповідаєш лише сам за себе. Натомість думка про те, що страждають твої рідні, викликала великі душевні муки. Це була дилема, навколо якої велася велика дискусія в колі дисидентів".

Самвидав

У Чернівцях 1960-х років ще жила довоєнна інтелігенція – німецькомовні євреї. Серед них були давні приятелі та любові єврейського німецькомовного поета з Чернівців Пауля Целана, котрі з ним листувались – і зберегли те листування. Саме в тому колі продовжилося формування Йосипа Зісельса: "Це коло заповнювало лакуни мого виховання та стало основним чинником, який сформував мене в студентські роки. Перші альбоми з репродукціями та самвидав я побачив саме там.".

На останньому курсі, під час роботи над дипломною роботою, Йосип Зісельс навчився друкувати на машинці. Ігор Померанцев згадує, що саме завдяки друкарській машинці зав’язалися дружні стосунки поміж двома тодішніми студентами. Тоді Зісельс по-дружньому запропонував молодому автору набирати на машинці його рукописи віршів і прози. "Коли ти віддаєш людині свій рукопис – це дуже тісна близькість. Згодом набраний текст зробив нас ще ближчими – коли в Йосипа під час обшуку знайшли мої рукописи. Згодом на допиті мені цитували те, що я писав. Все це набирав Йосип на своїй машинці. Той вузол зв’язав нас на все життя", — говорить Ігор Померанцев.

У домашній бібліотеці Зісельса є самотужки надруковані Мандельштам, Гумільов і Цвєтаєва, роман "Майстер і Маргарита", які копіювали на машині "Ера", що стояла в деяких науково-дослідних інститутах, це можна впізнати за жовтуватим кольором копій. Багато інших книжок було втрачено внаслідок обшуків, але 2008 року чернівецька СБУ частину конфіскованого повернула. "Частину тих речей я віддав Вахтангу Кіпіані, який це колекціонує", — говорить Йосип Зісельс.

КДБ та інші

Згадуючи початок дисидентської роботи, Йосип Зісельс зізнається, що не відчував якоїсь місії: "Ніким я себе не усвідомлював. Немає однієї причини, чому ти приходиш до дисидентства".

Перший запис у течці КДБ на студента Йосипа Зісельса з'явився після виступу на філософському семінарі 1965 року, де було зафіксовано його доповідь про Зігмунда Фройда.

"Зі спогадів львівських знайомих я знаю, що іноді в КДБ влаштовували такі гуртки, аби зібрати докупи студентів-вільнодумців. Навіщо їх шукати, якщо вони самі зберуться та будуть, як на долоні?", – міркує пан Йосип.

Про цей перший запис розповів однокашник три роки потому, незадовго до закінчення університету. Тому товаришу показали матеріали справи та попросили їх прокоментувати. Йосип Зісельс зізнається, що факт заведення справи збуджував. "Такі випадки спонукали до подальшої роботи проти системи. Хто має право дивитися, слухати та фіксувати, що я говорю?".

В КДБ мислили стереотипами, тому визначили нового персонажа своїх записів як "сіоніста" — за національною приналежністю. "Вони більше 10 років не знали, що зі мною зробити. Коли я вступив в Українську Гельсінську спілку, їм усе стало зрозуміло, мене почали називати українським буржуазним націоналістом", — згадує Йосип Зісельс. І усміхається: "Я дуже сміявся, коли виникло слово "жидобандерівець". Думаю, був одним із перших".

Коли на початку 1970-х Ігор Померанцев переїхав до Києва, Йосип Зісельс почав їздити до нього в гості. Знайомство з киянами-дисидентами принесло не лише пожвавлення роботи з самвидавом, але й долучення до роботи з допомоги політв’язням і їхнім родинам.

Ігор Померанцев згадує, що саме Йосип Зісельс з Москви, куди їздив у відрядження, привіз шістдесятниці та правозахисниці Надії Світличній запрошення для виїзду:

"Вона щойно повернулася з таборів. Йосип віз запрошення для неї з Москви та боявся, що в Києві після прибуття документ можуть забрати. Вже в Києві ми разом прийшли до неї з "викликом" чи то до США, чи то до Канади. До речі, то був перший такий прецедент. Сталося диво, і її випустили з СРСР за тим запрошенням. Зазвичай "українських буржуазних націоналістів" не випускали, на відміну від євреїв і росіян", — Ігор Померанцев згадує, що саме так почалися їхні дружні стосунки зі Світличною та знайомство з колом українських дисидентів.

Йосип Зісельс, згадуючи літо 1976 року, коли затримали Померанцева, зізнається, що й сам готувався до арешту: "Я зрозумів, що нас "ведуть", коли один із хлопців, якому я позичав літературу, зізнався, що його затримували. Після цього я почав послідовно працювати над тим, щоби заховати книжки та обрубати всі зв'язки. Мої дії ґрунтувалися на теоретичних знаннях: раніше ми читали брошури "Як поводити себе на допитах", "Як бути свідком" та інші".

У серпні 1975 року Йосипа Зісельса протримали в КДБ протягом 27 годин. У грудні зробили офіційне застереження.

Чи можна бути готовим до арешту? Правозахисник говорить, що теоретичні знання допомагають замислитись і обрати свій "правильний" стиль поведінки. Тобто тверезо оцінити власні риси характеру та сили, зрозуміти межі та не брати відповідальності, якої витримати не зможеш. Ціна помилки дуже висока: ризик підвести не лише себе, але і друзів, рідних, колег, партнерів.

"Ти ніколи не знаєш, що вони знають. Потрібно виходити з максимально песимістичного сценарію. Це досі моє правило. Ти не маєш права бути ідеалістом, бо хід подій від тебе не залежить. Це допомогло обрати поведінку в моєму власному стилі, якого я неухильно дотримувався з 1976 року. Я просто з ними не спілкувався", — такі правила виробив Йосип Зісельс. Він не підписав жодного протоколу в обох своїх справах та не відповідав на запитання слідчих. Така поведінка відрізала шляхи до пом’якшення вироку, але дозволяла не здавати побратимів і посестр.

"Якщо починаєш співпрацювати і погоджуєшся з каяттям виступити на радіо, то відкриваєш собі шлях назад у нормальне життя. Це було можливо навіть для тих, у кого вже був перший термін засудження. Саме тому мені важко спілкуватися з Іваном Дзюбою. При великій взаємній приємності та розумінні того, що він зробив для України, я не можу перейти цей бар'єр", — міркує Йосип Зісельс.

Правозахисник говорить, що після досвідів затримання та допитів людина переходить на нелегальний рівень життя. Це значить, що на певні теми більше не розмовляєш, особливо вдома чи по телефону, де можливе прослуховування. Це значить, що ти не залишаєш відкритих записів і ховаєш деякі речі.

Українська Гельсінська група

40 років тому, в ті часи, які Йосип Зісельс напівжартома називає "вегетаріанськими", характерними були намагання розділити дисидентське середовище — розділити та володарювати.

Дотримуватися єдності було доволі складно, тому що і в дисидентських колах існували свої "комірки" класифікації. Вирізнялися українська тема, єврейська тема, загальнодемократична, і з окремими цими гілками боротися було легше.

Саме тому важливою стала участь в Українській Гельсінській групі — вона поєднала всі дисидентські течії. Йосип Зісельс згадує: "В нас у групі був росіянин Володимир Малінкович, був єврей Йосип Зісельс, і це надавало іншого забарвлення цьому процесу, це вже лякало. Тому групу нищили в Україні постійно".

Вступ до Української Гельсінської групи не був обережним рішенням. Зісельс згадує, що Михайло Горинь застерігав і закликав до обережності, але марно: "Мені було всього 30 років, і я про себе іронізував, що ця обережність ні до чого. Якщо захочуть, то посадять. Так воно і сталося".

Горинь пророкував Зісельсу ще майже півроку свободи після вступу до Гельсінської спілки 1978 року. Так і сталося – перший арешт Йосипа Зісельса був у 1978 році. Друге ув'язнення — 1984 року. "Вдруге тяжче сідати, але легше сидіти", — згадує він.

Ретроспективно Йосип Зісельс не вважає себе постраждалим чи репресованим: "Я діяв у міру своїх слабких зусиль проти радянської влади. І вона мені адекватно відповідала. Якби я був українцем, то отримав би набагато сильніше".

"Вдруге тяжче сідати, але легше сидіти"

Йосип Зісельс згадує про майстрування, досвід роботи кіномеханіком та вміння працювати руками як важливий чинник виживання в тюрмі.

Натуральний обмін дозволяв отримувати додаток до пайку – розрахунок іде чаєм, харчами та послугами. Зісельс як волонтер у тюрмі допомагав в’язням писати скарги та інші документи: "Кожен у тюрму віз свій вирок, а я вмів швидко вловити суть справи. Людина має право на скаргу, і я допомагав її написати. Це можна було зробити навіть під час пересилки".

В тюрмі панують особливі стосунки між людьми. Йосип Зісельс пригадує, що на зоні інші в’язні байдуже ставилися до того, хто ким був до зони – не важили ні освіта, ні національне походження. "Важливо тільки те, чи ти себе поводиш гідно. Якщо ти відкритий у спілкуванні та допомагаєш іншим, то не пропадеш. Мені пощастило, я все це вмів робити", — говорить пан Йосип.

Але найважливішою на зоні Йосип Зісельс вважає спроможність до аскези. Одна з великих спокус – курево, чефір, алкоголь: " Зламатися можна на дуже простих речах. Ти не повинен звикати до чаю. Я зміг втриматися, хоча час від часу чефірив. За три роки до першої зони я вже не курив, і це дуже допомогло. Також зарікся вживати алкоголь", — згадує пан Йосип і додає, — "Свідома аскеза дуже корисна для твоєї незалежності".

"Пам'ятаю, я ішов довгим етапом на Урал, зі мною ішов один хлопець з України. Нас було двоє в одному "купе" столипінського вагону. Ми прийшли у Свердловськ: це жахливе місце, найбільша в Союзі пересильна тюрма, через яку за добу проходить 10 тисяч осіб. Якщо говорити про "беспредел", то він відбувається саме там. Не працюють ніякі закони. Працюють свої правила пересильної тюрми. Персонал ні за що не відповідає: ти сьогодні тут, а завтра вже поїхав.

Були жовтневі свята 1985 року, тому я там застряг не на добу, а на п'ять днів. В камері було понад 60 осіб із різних кінців країни. Є процедура знайомства, яку я знав, бо це був мій другий термін. Отже, ми почали знайомитися, я пригостив тих, хто мене розпитував: пощастило, що ішов "затоварений", бо мав гроші на особистому рахунку та зміг у Львові закупитися перед етапом. Ми поговорили, я розповів, що політичний, вони не проявили надмірної цікавості.

В цьому страшному місці до мене ставилися нормально та навіть вигороджували перед адміністрацією. Наприклад, коли "дневальный" побачив у "кормушку", що ми граємо в преферанс, і викликав наряд, то почали шукати, хто грав. Хлопці одягнули на мене чиюсь шапку, щоб мене не впізнали. Вони мали досвід, як заховатися від ідентифікації. Ніхто нічого так і не з'ясував. Мене здивувала ця солідарність. За п'ять днів я пішов на Нижній Тагіл на 13-ту зону."

Солідарність і відповідальність

Розмова веде до візуального образу – карикатури з журналу "Перець", де зображено двох чоловіків — "сіоніста" та "українського буржуазного націоналіста", котрих разом запряжено у віз. Чому саме ці двоє? Йосип Зісельс говорить про міфічний союз між "сіоністами" та "націоналістами" як страшилку КДБ.

"Я сміявся з того, що КДБ багато років вважало мене "сіоністом". З часом мене почали називати "українським буржуазним націоналістом". Це було не менш смішно. Мене цікавив правозахист, хвилювало переслідування за допомогою психіатрії, цьому я присвятив роботу 1977-78 рр. Думаю, саме за це мене посадили, крім вступу в Українську Гельсінську групу", — Йосип Зісельс говорить про "ніші", в які КДБ розкладало дисидентів.

Водночас, співпраця між різними колами дисидентів існувала. Що тримало купи це об'єднання?

Йосип Зісельс зауважує, що ці об’єднання були радше неформальними: "У нас був спільний ворог – комуністична імперія та КДБ. Було багато відмінностей, і вони проявилися згодом. Але прес системи був таким потужним, що їх нівелював. Яка різниця, що колишній комуніст Левко Лук'яненко став націоналістом і антисемітом, а я — єврей, який ніколи не був комуністом і не збирався ним бути? Тоді ми були разом", — ось такий "клей" спільної небезпеки тримав купи людей, які не завжди були однодумцями.

Мирослав Маринович відзначає в цьому є контексті роль самого Йосипа Зісельса — ідеться про формування ідеї про "українського єврея".

За його словами, Зісельс є виразним лідером єврейської громади та інших угруповань національних меншин: "В цьому сенсі він являє для мене певний тест. Якщо він і його однодумці можуть діяти вільно та розвивати власну національну культуру, значить, життя в Україні розвивається в правильному напрямку. Водночас, він не замикається на вузько-етнічному. Він діє широко як активний переконаний громадянин України. Я захоплююся його роллю в суспільних процесах в Україні, зокрема його виступами на Майдані".

Запитую про страх. Сумління – важливий контролер, але саме страх може стати причиною та мотиватором до багатьох вчинків. "Мене ніколи не лякала соціальна сфера", — говорить Йосип Зісельс. А як щодо фізичного насильства? "Інші могли боятися соціального, але не боятися фізичного насильства, а я як дитина інтелігентна оминав бійки", — пояснює і додає: "Ми і тепер бачимо, що люди, які не бояться, наприклад, фронту, загибелі, поводять себе у політичному аспекті вже зовсім інакше. Не так по-геройськи, як від них очікували".

Йосип Зісельс називає часи своїх арештів та ув’язнень "вегетаріанськими". Свою думку він пояснює тим, що влада не нищила всіх, а лише тих, хто щось висловлював вголос. Але і таких умовах виникає ризик пристосуванства – як можливості гарантувати собі безпеку.

"Кажуть, що те, що не вбиває, робить нас сильнішими. Але те, що було, нас вбивало, а наших батьків, дідів – нищило. Радянська влада була винищувальною системою, вона не зміцнювала. Якби вона зміцнювала, ми б мали зараз іншу Україну", — а далі Йосип Зісельс риторично запитує, чи міг Голокост зміцнити єврейський народ.

Ленін у голові та майбутнє

Сюжет особистого вибору та відповідальності веде до згадки про 75-річчя розстрілів у Бабиному Ярі. Говоримо про Голокост, Голодомор, досвід колективізації, комуністичний терор. Ці події Йосип Зісельс згадує як ілюстрацію своєї тези про деморалізацію та її вплив на широкі маси:

"Основною складовою тих обставин були насильство, брехня, пропаганда — вони деморалізують. Я розумію, чому частина людей пішли працювати в поліції — їм треба було годувати родини. Але вони вибрали саме ту роботу, що передбачала екзекуції та репресії проти власних сусідів", — міркує пан Йосип.

Рефлексію він продовжує темою моралі та "штучної секуляризації". Це не так історія про релігійність або релігійне виховання, як про пошук власного етичного стрижня, справжніх авторитетів і тих, кому можна довіряти.

"Серед Праведників народів світу 2 тисячі осіб — це українці. Вони виростали в тій самій брехні, зазнали того ж насильства, але в них сформувалися інші моральні засади. Моральна людина повинна допомагати тим, хто знаходиться у тяжкому стані. Дітей цьому вчать усе життя і в родині, і в школі, і в церкві. Мораль утримує в бурхливих хвилях життя, допомагає залишатися нормальною людиною", — Йосип Зісельс використовує приклад Голокосту та роботи Праведників світу за ілюстрацію своєї тези.

Він наголошує, що ідеться не про формальне релігійне виховання, а про критичний підхід до власних вчинків. Вони допомагають сформувати моральні основи, які спрацьовують у складних життєвих обставинах, попри страх і небезпеку.

Сучасна аналогія — досвід Майданів: "Люди ні в що не вірять. Діє лише нечисленна активна частина населення: одна половина приходить на Майдан, інша — на "антимайдан". А більшість чекає, хто переможе, аби пристосуватися. Їх було багато, і вони були байдужі. Байдужість більшості надихає катів".

Робота дисидента та переслідування, що ідуть в комплекті – серйозний виклик і перевірка на усвідомлення власної місії. Що робити, коли в таких умовах опускаються руки, де знайти пальне для свого двигуна?

Йосип Зісельс каже, що не може пригадати в себе моментів зневіри. Додає, що дуже допомагає впертість як риса характеру: "Людина – творчий організм, вона себе теж виховує. Ти сам обираєш якісь певні можливості".

В цьому контексті цікаво поговорити про особливості менталітету, що їх сам Йосип Зісельс формулює як "українська поміркованість", яка стримує народ від надто різких рухів, але водночас змушує терпіти довше, ніж було би треба. "Після Майдану я був у Франції, розповідав про Майдан. Французи казали: і ви три місяці стояли на морозі? Я кажу, що стояли. А вони кажуть: ми би за два тижні усе б рознесли", — сміється Зісельс. І додає, що поміркованість не дає втягнути людей в авантюри та радикальні рухи. Зауважує, що навіть тепер, під час війни, питома вага радикалів у суспільстві мінімальна.

Друга риса, що так само дає неоднозначні плоди — працьовитість і довіра до своїх. Ця риса допомагає виживає, але не сприяє довірі в суспільстві в цілому: "Ти залежиш тільки від себе, не розраховуєш на державу, пана. Все, що ти зробиш – твоє, якщо не заберуть. Це дозволило нам вижити в 90-ті, та й зараз дозволяє. Ми не дуже розраховували на наших керманичів. Не довіряємо, бо історія нас привчила не довіряти". Саме досвід Майдану дозволив розірвати це замкнене коло.

Майбутнє

Звичайно, від розмови про Майдан переходимо до теми візії майбутнього. Йосип Зісельс багато говорить про перехідний етап: останнє десятиліття він вважає випробуванням, яке може затягнутися. Але додає: "Мене влаштовує напрям руху, та не влаштовує швидкість. Це еволюція, справжня еволюція".

Одним із чинників еволюції є супротив вишикуванню та урівнялівці. Йосип Зісельс вважає, що молоде покоління, що росло вільними людьми поза умовами тиску імперії, виросте зовсім інакшим. Ця історія про віру в молодше покоління має також персональний вимір: "Моя донька народилася 1 грудня 1991 року, вона ровесниця України. Я бачу, що вона інакша".

В чому інакшість? Наприклад, у відсутності відчуття якогось боргу комусь. Зісельс описує це так: "Для нас є питання боргу, мовляв, ми повинні зробити те і те, є дисципліна. Навіть я, антикомуніст і дисидент, у побуті знаю, що є обов’язкові речі, які маю зробити — наприклад, у побуті. Покоління моєї доньки — люди більш вільні, над ними немає цього. Це добре, хоча нам, старшим людям, це іноді не подобається".

Чому очікує від молоді Йосип Зісельс? Покоління 25-літніх за 10-15 років прийде в реальну політику та інші царини життя. Але в парламенті вже є молоді політики, зауважую я. Зісельс говорить, що вся справа в критичній масі:

"Дивіться: коли молодь потрапляє потрошку в парламент, він її розбещує грошима та іншими можливостями. Коли молодих і вільних мало, вони не можуть утриматися. Але коли їх багато, їх важко зманити та підкупити, тому що вони дивляться один на одного".

Цей шлях повільний: пан Йосип вважає, що на зміни знадобиться щонайменше півстоліття.






^ Наверх | УКР | РУС
   Главная | Новости | Публикации | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Украинская правда"