| КОЛОНКИ |
2009 року Музей Голодомору опублікував книгу "Радянський геноцид в Україні". Видання містило однойменну працю видатного юриста та автора терміну "геноцид" Рафаеля Лемкіна, перекладену на 28 мов світу. Книга мала невеликий наклад, її не було у продажу, і тільки обмежену кількість примірників подарували українським та закордонним бібліотекам.
Публікація "Радянського геноциду в Україні" не стала гучною подією ані в Україні, ані, тим паче, за її межами. На жаль, цей текст відоміший серед фахівців з міжнародного права, а саме ім’я Лемкіна може нічого не сказати більшості українців, попри те, що він присвятив усе своє життя захисту національних груп від знищення, а останні роки активно допомагав українській діаспорі зберігати пам’ять про Голодомор.
Чому Лемкін такий важливий для України? Він був першим, хто заговорив про геноцид українців. 20 вересня 1953 року Рафаель Лемкін виступив на українському мітингу в Нью-Йорку, засудивши злочини радянського режиму. Згодом він виклав свої аргументи у праці "Радянський геноцид в Україні".
Через п’ятдесят років незалежна українська держава почала кампанію за визнання Голодомору актом геноциду. Однак у цій кампанії ми, свідомо чи несвідомо, відмовились від основних аргументів, сформульованих Лемкіним. Наразі понад 30 країн світу визнали Голодомор геноцидом, більшість ухвалили свої рішення вже після початку повномасштабного вторгнення. Проте ці рішення ніяк не допомагають нам у покаранні Росії за геноцид та мають радше символічне значення. Маючи на своєму боці автора поняття злочину геноциду, ми фактично викинули його аргументи на смітник.
Це може здивувати, але Рафаель Лемкін, автор першого проєкту Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, не вважав безпосередньо Голодомор геноцидом. Згідно з його текстом "Радянський геноцид в Україні", виморювання селян голодом – "найбрутальніший вияв радянських звірств" – було одним із етапів радянського геноциду українців, націленим не стільки на придушення селянського опору колективізації, скільки на знищення селян як носіїв мови, хранителів музики, фольклору та українських традицій.
Першим етапом радянського геноциду українців було знищення "мозку нації" – учителів, письменників, митців, мислителів і політичних діячів. Почавшись зі сфабрикованого процесу у справі так званої "Спілки визволення України" наприкінці 20-х цей процес тривав понад десять років. Його кульмінацією став розстріл сотень українських інтелектуалів в урочищі Сандармох у листопаді 1937 року.
Разом з "мозком" Росія нищила "душу" України – церкву та духовенство. Десятки тисяч священників та членів їхніх сімей було розстріляно, заслано або депортовано. При цьому, Лемкін зазначає, що атака на церкву "мала і матиме серйозні наслідки для "мозку", адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства.
Виморювання селян голодом стало третім та найбільш нищівним ударом по українцях: 3,9 мільйонів загинули внаслідок Голодомору. Це доведена цифра, насправді ж жертв було значно більше, і ми вже ніколи не дізнаємось їхню точну кількість. Українських селян вбивали не тому, що вони бунтували чи виступали проти колективізації і нібито перешкоджали досягненню п’ятирічних планів. Їх вбивали за те, що вони не погоджувалися ставати росіянами.
Врешті, четвертим елементом геноциду українців за Лемкіним стали примусові переміщення та депортації із поселенням на українських територіях представників інших національностей. Це призвело до значного зниження частки українців в населенні України.
Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього визначає, що геноцидом є дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, расової, етнічної чи релігійної групи.
Вирваний з контексту радянської політики Голодомор не є геноцидом, бо він був спрямований на селянство як соціальну, а не національну, расову, етнічну чи релігійну групу. Ми програємо в кожній дискусії із західним професором, бо не зможемо довести, що українське селянство дорівнює національна група. Лише беручи до уваги інші елементи радянської політики – переслідування і вбивства українських митців, політиків, інтелектуалів та духовенства – можна стверджувати, що об’єктом Голодомору була саме українська нація. Якщо примусити до колективізації і придушити опір можна було іншими способами, то для знищення українського духу радянська влада вдалась до своєї найстрашнішої і наймоторошнішої зброї.
Якби 20 років тому, на самому початку кампанії за визнання геноциду українців ми говорили не лише про голодомор, а про цілеспрямовану кампанію Кремля зі знищення митців і духовенства, про Биківню і Сандармох, про заборони писати і говорити українською, про шістдестників і переписування історії, можливо зараз нашим західним партнерам не було б так важко побачити продовження цієї політики в діях сучасної Росії.
Натомість сьогодні російський геноцид в Україні очевидний українцям та окремим західним інтелектуалам, але не очевидний Міжнародному кримінальному суду (МКС) і лідерам наших ключових держав-партнерів. Саме тому в насильницькому викраденні і переміщенні українських дітей МКС бачить лише воєнні злочини, а не геноцид. А західні професори, всілякі вільями шабаси дозволяють собі заявляти, що наразі вмерло недостатньо українців, аби дії Росії можна було кваліфікувати як геноцид.
3 жовтня цього року Парламентська асамблея Ради Європи (РЄ) ухвалила резолюцію щодо вшанування річниці Голодомору. Цей документ відрізняється від попередніх резолюцій РЄ та рішень парламентів інших країн. Чи не вперше на такому високому рівні зафіксовано, що Голодомор був частиною кампанії, націленої на знищення українства. Фактично резолюція ПАРЄ відтворює аргументи, озвучені Рафаелем Лемкіним у "Радянському геноциді в Україні":
"Асамблея визначає, що систематичне знищення спочатку політичних і культурних лідерів, які слугували культурним стрижнем української нації, а потім і мільйонів звичайних українців свідомо замислювалось як акт геноциду. Геноцид, як його визначено в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, не вимагає фізичного знищення всіх членів цільової групи. Достатньо створити настільки складні умови для існування, що саме існування цієї групи як такої, повністю або частково, опиняється під загрозою".
Прикро, що ця резолюція не отримала належної уваги в Україні, як і свого часу публікація Лемкіна. 70 років тому Рафаель Лемкін вичерпно пояснив причини сьогоднішній війни. Ми не можемо продовжувати ігнорувати його аргументи, бо вони є нашою найсильнішою зброєю у доведенні геноцидального характеру дій РФ і покаранні зла.
Текст підготовлено за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Текст представляє позицію автора і не обовʼязково відображає позицію Міжнародного Фонду "Відродження".
Галина Чижик, юристка, виконавча директорка Товариства Рафаеля Лемкіна