КОЛОНКИ |
З моменту проголошення Україною незалежності однією з топтем суспільства, політикуму, експертно-наукового середовища було проведення судової реформи.
Адже в основу будь-якої держави, яка прагне іменуватися правовою, має покладатися не просто якісна, а бездоганна судова система.
Поганою новиною є те, що ми досі "будуємо" правову державу, яку не спромоглися "вибудувати" за часи незалежності. А динамічний характер суспільних відносин та проблеми з порядку денного все ще обумовлюють те, що об'єктивно неможливо сформувати абсолютно стабільну судову систему.
Є й одна хороша новина – бездоганної судової системи у світі не існує. Усі в певний момент припускаються помилок, які так чи інакше впливають на забезпечення прав людини.
Основною проблемою України залишається змістовне наповнення таких помилок та причини їх допущення.
Сьогодні Україна продовжує бути одним з лідерів за чисельністю звернень її громадян до ЄСПЛ за захистом порушених прав.
Аналіз проведених, а також запланованих "реформ" свідчить про те, що вони цілковито безсистемні. А також про фактичну відсутність глобального стратегічного бачення оптимальної для України моделі організації судової влади та процесуального законодавства.
Кожен "наступник" у владі вважає за справу честі "переформатувати судові реформи" попередників.
Позитивні стратегічні задуми переважно лишаються на папері, а практика обмежується здебільшого запровадженням окремих фрагментарних рішень, не завжди виважених та обґрунтованих реальними викликами сучасності.
Відкритим залишається запитання про те, куди ж ми врешті йдемо і якими є ідеальні судова система та процесуальне законодавство для України.
На сьогодні "судова реформа" нової влади породжує ще більше проблем, аніж вирішує.
Варто пригадати, що у період з 2014 року було ухвалено багато важливих законів, спрямованих на приведення функціонування судової влади у відповідність до європейських стандартів.
Основними здобутками стали:
Логічним кроком оновленої державної влади могли би стати подальші заходи з:
Між тим, чергова судова реформа пішла шляхом цілковитого "перезавантаження" як судової системи, так і процесуального законодавства.
Перевагою законодавчих змін стало зміцнення ролі міжнародних експертів. Але це навряд чи належним чином компенсує решту ризиків, закладених в законі.
Так звана реформа не вирішує і частини нагальних питань, з якими щодня стикається судова система. Зокрема, ідеться про проблему нестачі кадрів у судах, яка вже сьогодні згубно впливає на строки розгляду справ.
Більше того, за рахунок звуження повноважень ВККС та посилення домінантної ролі ВРП виникає ризик цілковитого зміщення балансу у реалізації права на суддівське врядування.
Доволі ризикованим у контексті ухвалення конструктивних та прозорих рішень є скорочення складу ВККС до 12 членів. Звідси – ризик, що будуть порушуватися строки розгляду відповідних справ.
Скорочення чисельності суддів Верховного Суду до 100 суддів, цілком імовірно, матиме нищівний вплив на якість виконання державою своїх конституційних обов'язків перед громадянами. Особливо з урахуванням тих 70 тисяч справ, які успадкує новий кількісний склад касаційної інстанції.
Абсолютно зрозумілими стали негативні реакції Пленуму Верховного Суду на такі законодавчі ініціативи. Як і зауваження, що такі положення несуть ризик для гарантування незалежності судової влади.
Не залишились осторонь у висловленні своїх зауважень і ВРП, Рада суддів України. Вони констатували негативний вплив, який, вірогідно, матиме реалізація відповідних норм на забезпечення верховенства права в Україні.
Попри це, на сьогодні жодні аргументи не стали на заваді реалізації політичної волі до "реформування".
Результатом глухоти до аргументів професійної спільноти стало конституційне подання Пленуму ВС проти "судової реформи" президента.
[BANNER1]
І надалі ігноруючи потребу ліквідувати наявні прогалини, влада запропонувала новий крок до "вдосконалення" положень судової реформи.
Нібито з метою забезпечити єдність і сталість судової практики та розвантажити Верховний Суд парламент ухвалив президентський закон про так звані "процесуальні фільтри".
Насправді ж "розвантажити" ВС влада вирішила за рахунок так званих "справ індивідуального характеру", що вважаються малозначними. Це стане можливим, якщо не допускати до стадії касаційного оскарження та перегляду аліментні, трудові, споживчі спори, а також справи, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації.
Законодавцем не було враховано практику ЄСПЛ, зокрема, у справах "Рябих проти Росії", "Пономарьов проти України". Європейським судом було чітко зазначено, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення фундаментальних судових помилок та недоліків судочинства, а в кожній конкретній справі вони виявляються по-різному.
Шлях, обраний президентом у питанні судової реформи, вражає своєю ірраціональністю, несистемністю змін, а також відсутністю стратегічного бачення.
Реальною та нагальною залишається проблема бюджетування судової системи.
Ефективність використання бюджетних видатків на правосуддя є недостатньою. У тому числі, внаслідок ухвалення необґрунтованих управлінських рішень та "кадрового голоду" у місцевих судах.
По-перше, така ситуація негативно впливає як на рівень навантаження на суддів, так і на забезпечення державою права на справедливий суд.
По-друге, під питанням залишається повноцінне функціонування судової гілки влади, зважаючи на ризик непродуктивного освоєння коштів у подальшому.
Підходи у фінансуванні судів і "зворотна логіка" реформування судової системи (запровадження змін "згори донизу": ВС – апеляція – місцеві суди) вкотре мають шанс продемонструвати неспроможність сформувати в країні ефективну систему судочинства та відновити віру суспільства у справедливий суд.
Саме суди першої інстанції є найчіткішим індикатором. Вони відображають рівень спроможності судової влади забезпечити верховенство права у кожному конкретному випадку та якості процесуального законодавства.
Чимало справ знаходять свій кінцевий результат саме на рівні суду першої інстанції. Тому у свідомості переважної більшості громадян безпосередньо місцеві суди формують уявлення як про судову систему, так і про стан забезпечення державою їхніх прав.
Не менш важливим є питання виконання судових рішень. Наразі суд позбавлений належних інструментів, щоб забезпечити здійснення контролю за виконанням судового рішення.
Робота судді вважається виконаною на етапі ухвалення рішення. Однак право на справедливий суд є ілюзорним без фактичного виконання такого рішення.
Зважаючи на невтішний відсоток рівня виконання судових рішень (18-40%), а також тотальну недовіру до судової системи, доцільно було б встановити оптимальну цілісну модель процесуальних зв'язків між судом та суб'єктом виконання судового рішення.
Як будь-яке право за своєю природою не може вважатися реалізованим, залишаючись виключно на папері, так і судове рішення навряд чи можна вважати таким, що поновлює права де-юре, не маючи жодних наслідків де-факто.
Формування чіткого, якісного та зрозумілого процесуального законодавства, а також побудова практично обґрунтованої судової системи, де кожен зможе реалізувати конституційне право на справедливий суд, повинні стати пріоритетними для влади у цьому напрямку на найближчі роки.
Андрій Помазанов, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.