Леся Василенко: Мир ціною держави: чи в тому є щастя? Вимагаючи мир тут і зараз, кожен з нас має задуматись над його ціною і чи готові ми її платити.

Переважна більшість українців хочуть миру. Про втому від війни та від "українського питання" говорять вже не перший рік як всередині країни, так і за її межами. 

У своїх передвиборчих обіцянках президент Зеленський багато говорив про відновлення миру та план щодо повернення окупованих територій. Після звільнення частини українських заручників фраза "повернути мир в Україну" почала ще частіше з'являтися в риториці президента. 

Безумовно, мир та процвітання є запорукою успіху будь-якої держави.

З твердим наміром президента відновити мир не сперечатиметься ніхто.

Питання лиш у тому, як той самий "мир" виглядатиме і на чиїх умовах його буде встановлено. 

Вимагаючи мир тут і зараз, кожен з нас має задуматись над його ціною і чи готові ми її платити.

Поки що ціну ніхто не називає. Але з окремих заяв деяких членів команди президента можна зрозуміти, що суверенітет і територіальна цілісність України не перестануть бути предметом переговорів з агресором.

Так, в інформаційний простір повернулась "формула Штайнмаєра" (на заміну якої, правда, доволі швидко з'явилась ще не до кінця визначена "формула Зеленського"). 

Заговорили і про вибори на всій території України та припинення співпраці з військовими інструкторами НАТО. А ще в загальносуспільному дискурсі знову панує неоднозначність щодо особливого статусу для Донбасу. 

Про Крим, до речі, мовчать. Від Офісу президента так і не було заяви про засудження виборів у Криму. Хоча Верховна Рада відповідний документ ухвалила.

Не було належної публічної та гучної реакції на коментар російського МЗС, в якому Росія називає себе гарантом Мінських домовленостей, а акт власної агресії охрестила "внутриукраинским конфликтом".

Непристойно довго триває мовчання щодо того, чи повернеться Україна в ПАРЄ. Участь нашої делегації в урочистій осінній сесії цікавить насамперед групу дружніх до України держав. Латвія, Литва, Естонія, Польща та Грузія готові підтримати протест проти повернення Росії не словом, а ділом.

Питання лише в тому, чи готова до діла Україна? Відповідь український парламент мав надати ще у п'ятницю, 13 вересня. Поки що ми спромоглись тільки сформувати делегацію і організувати координаційну зустріч на п'ятницю, 20 вересня. 

На жаль, подібні зволікання та розслаблене ставлення з боку України дають нашим міжнародним партнерам об'єктивну підставу задуматись над тим, чи дійсно потрібна Україні підтримка? І чи не забагато уваги та ресурсів іноземні країни приділяють проблемам, які не так вже й сильно турбують самих українців?

Цілком справедливі питання. Врешті-решт, саме частина території нашої держави є окупованою, і саме ми кожного дня потерпаємо від різноманітних проявів російської збройної агресії. Логічно, що саме нам, українцям, вирішувати, що з цим усім робити.

А плану дій у нас поки немає. 

Натомість є неузгоджена позиція міністра закордонних справ, яку уточнює президент. Є небагатослівний Офіс президента. Є окремий напрям з європейської та євроатлантичної діяльності. Є ще кількадесят депутатів, які є членами делегацій у міжнародних парламентських організаціях. До них додадуться ще депутати, які братимуть участь у групах дружби з іноземними країнами і таким чином також впливатимуть на зовнішньополітичні процеси. 

Було б добре, щоб усі вищеназвані суб'єкти принаймні координувались між собою. Ну, хоча б у питаннях, які стосуються політики відсічі російській збройній агресії та подолання її наслідків.

У парламенті минулого скликання існувала так звана Мінська платформа. Неформальна депутатська група використовувалась для обміну інформацією та координації дій між парламентарями та іншими представниками держави. Цей механізм забезпечував єдину та узгоджену позицію від України на всіх міжнародних майданчиках.

[BANNER1]Створення подібного міжфракційного об'єднання (МФО) у Верховній Раді ІХ скликання – не опція, а пряма необхідність. 

У різних політичних сил може бути різне бачення черговості реформ, їхньої кількості та змісту. Але у різних політичних сил мусить бути єдність в розумінні, що абсолютним пріоритетом є збереження незалежної неподільної суверенної України. Відсіч збройній агресії та подолання її наслідків відіграють в цьому процесі ключову роль. 

Першочерговим завданням МФО з відсічі агресії РФ має бути постійне нагадування президенту про його обов'язок бути гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України (стаття 102 Конституції України). А це означає, що за жодних обставин, ніде й ніколи державний суверенітет і територіальна цілісність не можуть виступати предметом торгу чи будь-яких компромісів. Позиція президента щодо цього повинна бути однозначна й чітка.

Другим завданням МФО має бути вироблення червоних ліній для використання у зовнішньополітичній діяльності і, зокрема, у переговорних процесах. За основу можна взяти вимоги, які були висунуті громадськістю у відкритому листі до президента під назвою "Ні – капітуляції!": 

1. Звільнення окремих районів Донеччини та Луганщини невіддільне від деокупації Криму. Всі окуповані Росією території мають бути повернуті Україні разом і одночасно.


2. Кремль повинен звільнити всіх українців, які незаконно утримуються в Росії та на окупованих нею територіях.


3. На окупованих територіях не можуть відбуватися вибори ні до органів місцевого самоврядування, ні до Верховної Ради України.


4. Всі російські окупаційні сили повинні залишити українську територію без будь-яких умов.


5. Україна має відновити повний контроль над усією лінією українсько-російського Державного кордону.


6. Звільнені Росією українські території не можуть мати жодних особливих статусів, які б ставили під сумнів унітарний устрій України.


7. Відповідальність за агресію проти України та окупацію українських територій несе Росія. Росія – країна-агресор, а Україна є жертвою агресії і чинить відсіч згідно з нормами міжнародного права.


8. Україна повинна вимагати повного відшкодування збитків, завданих агресією та окупацією і покарання винних за вчинення міжнародних кримінальних злочинів.


9. Відмова від євроатлантичного курсу неможлива.

Ці пропозиції повинні були б вже давно бути озвучені з Банкової (Офіс президента) та закріплені конкретними діями і заявами з Десятинної (МЗС). Сьогодні ж виглядає так, що громадськість більш свідомо підходить до питання захисту національних інтересів, ніж президент. 

А тим часом президент, не зраджуючи своєму фірмовому стилю, продовжує говорити речі, які до вподоби людям, а робити трохи інакше. Розмови про мир подобаються українцям та західним партнерам. Заяви про готовність виконати політичні умови Мінських домовленостей (вибори, особливий статус територій, амністія) явно до вподоби Кремлю.

Ідея забути про безпековий блок Мінських угод справді наближає мир. Мир на умовах Москви. Росія отримає все, що хотіла – контрольовану автономію, за яку ще й не треба буде платити. Україна опиниться в оточені російських анклавів: Придністров'я, анексований Крим, самопроголошені так звані республіки ЛНР/ДНР. 

Лиш питання часу, коли Путін почне реалізовувати наступний етап проекту з дестабілізації (руйнації) України. Не здивуюсь, якщо цього разу маріонетковий режим буде встановлено десь на кордоні з Угорщиною. 

Можна вважати цю гіпотезу здогадкою. Очевидним, правда, є те, що майбутні переговори в нормандському форматі стануть лакмусовим папірцем, який покаже істинну суть миру, про який так часто говорить пан Зеленський. Головне, щоб визначення не здивувало самого президента.

Леся Василенко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.