Павло Клімкін: Уроки Константинополя Константинополь через несприятливі історичні умови змушений був проявляти терпимість і мовчати, проте ніколи не відмовлявся від своїх прав, а Церква України de jure ніколи не припиняла бути канонічною територією Вселенського Патріархату.

Мудрий Константинополь довго зберігав мовчання й проявляв терпіння, не бажаючи розпалювати пристрасті.

Але, коли Російська православна церква, сприйнявши стриманість сильнішого за його слабкість, заговорила з Вселенським Патріархатом неприпустимо зверхнім тоном, відповідь не забарилася.

Константинополь опублікував обсяжний архівний матеріал під назвою "Вселенський трон і Церква України – говорять документи", у якому представлено свідчення з часів начебто "передачі Української митрополії в підпорядкування Російському патріархатові" і дано коментарі, які роз’яснюють всі спірні питання.

Причому роз’яснюють остаточно, оскільки право тлумачити текст має тільки той, хто його склав.

Мабуть, не годиться описувати суперечності між двома церквами в бійцівських термінах, але для РПЦ це був потужний і неочікуваний удар "під дих". Відразу ж стало ясно, кому належить старшинство і хто має духовну й інтелектуальну перевагу.

Оскільки наші ЗМІ, здається, не подавали системного викладу всього документа, а його положення для нас стратегічно важливі, коротко наведу основні висновки Фанару:

– У 1686 році Константинополь своєю "Грамотою про надання" передав Патріархові Московському тільки право рукопокладати  Митрополитів Київських. Таке рішення було зумовлене економічними причинами та тодішньою складною безпековою ситуацією в регіоні й вважалося тимчасовим.

– Передача права рукопокладання (хіротонії) аж ніяк не означала підпорядкування Української церкви Московському Патріархові в усіх інших аспектах. Київська (тобто Українська) митрополія з часу заснування й до наших днів була і є єпархією Вселенського, а не Московського патріархату. 

– При передачі права на хіротонію Фанар особливо наголошував на двох умовах: Митрополита Київського мали обирати в Україні без участі Москви; Митрополит Київський під час Богослужіння зобов’язаний першим згадувати Вселенського Патріарха (що є свідченням підпорядкованості Української церкви безпосередньо Константинопольській).

– Однак Московський Патріархат ніколи не дотримувався цих умов і здійснив незаконне приєднання та поглинання Української церкви.

– Константинополь через несприятливі історичні умови змушений був проявляти терпимість і мовчати, проте ніколи не відмовлявся від своїх прав, а Церква України de jure ніколи не припиняла бути канонічною територією Вселенського Патріархату.

Положення документа просто вражають. Вони повністю переформатовують звичну нам картинку дійсності і повертають на ноги ті речі, котрі Москва ще понад 300 років тому поставила на голову.

РПЦ і УПЦ Московського патріархату всі роки незалежності звинувачували Київський патріархат у розкольництві й неканонічності.

Прихильники Київського патріархату заперечували ці звинувачення, але, наскільки я пам’ятаю, ніколи не заперечували самого права голосу Московського патріархату в українських справах.

Тепер же виходить, що Московському патріархатові взагалі нічого робити в Україні, бо це канонічна територія Вселенського патріархату, а УПЦ МП з історичної точки зору заснована на порушенні канону і є результатом узурпації. 

Авторитетне, більше того – незаперечне слово Фанару докорінно змінює всю ситуацію і позиції учасників дискусії навколо Томосу.

Гадаю, це слово застало зненацька не тільки проросійських прихильників, але й послідовників Київського патріархату. Для останніх це незаперечна перемога, але нею необхідно користуватися украй обережно і мудро.

Менш за все сьогодні Україні потрібні нові чвари і розбрат.

Маємо дбати передусім про людей, про вірян, до якого б патріархату вони не належали, про мир і злагоду в нашому спільному домі.

А забезпечити мир і злагоду, поставити хрест на проблемах минулого може тільки єдина помісна автокефальна Українська православна церква, яка збере під своїм омофором усіх православних України, не поділяючи їх на "московських", "київських" чи нинішніх автокефалів.

Томос про автокефалію раз і назавжди вирішить і всі суперечки щодо канонічності, адже надасть його сам Вселенський патріархат, який єдиний має останнє слово в усіх спірних питаннях православного світу.

Переконаний, ті, кого в церковному житті віра цікавить більше, ніж політика, мають прислухатися передусім до голосу Константинополя.

Разом із тим не забуваймо, що входження до Помісної церкви буде винятково добровільним.

Не державні органи, не церковні ієрархи, а самі прихожани кожної парафії визначатимуть, до якого патріархату вона належатиме.

Це надзвичайно важливо, і в цьому запорука миру, взаємного розуміння і поваги.  

Документ "Вселенський трон і Церква України" змушує замислитись не лише над релігійними питаннями. Він надзвичайно багато говорить про нас самих як про українське суспільство і народ, а також і про Московію-Росію, і про Константинополь як центр православ’я.

Почну з Константинополя. Він, схоже, сприймає час не так, як ми. Для нього час плине в канонічно-релігійному сенсі, а не в злободенно-політичному темпі, як для нас. Це, мабуть, і не добре, і не погано, це просто факт.

Якщо для нас 17 століття – це прадавні часи, про які ми вже сто раз устигли забути, то для Константинополя це всього лиш учора чи позавчора. Ніхто нікуди не поспішає, але й нічого не забуває, минуле не розвіюється, мов дим, уже наступного дня, а продовжує існувати як невід’ємна частина сучасності та прийдешнього.

Таке характерно для древніх і мудрих цивілізацій, які існують уже кілька тисячоліть і добре знають силу і ціну історії.

Щодо Росії, то давно відомо, що це країна з непередбачуваним минулим, але виявляється, і в її церковній історії цілі глави теж сфальсифіковані.

Вражає й те, що віки минають, а суть Росії не міняється. Як тоді, так і сьогодні Церква міцно підшита до держави, й вони спільно працюють над "собіранієм земель" та насадженням "русскаго міра".

При цьому обман, віроломство, порушення обіцянки є узвичаєними й чи не найулюбленішими методами. Ну, і невігластво теж не остання зброя в цьому арсеналі.

Ще в середні віки Москва бундючно сама себе проголосила Третім Римом, заблукавши при цьому в трьох соснах. Звідки узявся третій Рим, якщо не було другого? Рим був, Новий Рим – Константинополь – теж був, а от другого не було!

Хтозна, може, у давні часи хитрощі й вважалися прийнятними у світській політиці, але ж у випадку з порушенням "Грамоти про надання" й протиправним поглинанням Київської митрополії Вселенського патріархату не король дурить короля, а московські тогочасні ієрархи дурять свою материнську Церкву, ба більше – дурять самого Господа.

Адже текст "Грамоти" має й канонічну вагу, а в ньому сказано: "Якщо проти записаного замислиш або в інший спосіб забажаєш виявити непослух або спротив, то Божому наказу супротивишся і за це відплату матимеш".

Що ж до нас, українців, то загострю увагу на одному аспекті, про який уже не раз говорив. Це проблеми з нашою історичною пам’яттю.

Нещодавно відомий письменник і блогер Андрій Бондар написав у своїй статті, присвяченій саме "синдромові короткої пам'яті" в українців: "Пам'ять у нас, наче в акваріумної рибки. Ми швидко забуваємо минуле й постійно перебуваємо в стані загроженості". Дуже влучно, на жаль.

Хто, як не ми самі, мусили зберегти пам'ять про завдані нам кривди, про узурповані права й про відібрану свободу? Але триста років для нас – це аж занадто довгий термін.

У результаті правду про нас нам повертає Константинополь. Ми ж як народ три століття прожили у фальшивій реальності, сприймаючи як норму те, що насправді було результатом обману й узурпації, уявляючи самих себе не тими, ким ми є насправді.

Не забуваймо, що фальсифікації та маніпуляції з національною історією неминуче відбиваються й на національній ідентичності.

Отже, якщо хочемо мати автентичну ідентичність, мусимо очистити власну історичну пам'ять від колоніальних фальсифікатів, а також навчитися поважати й цінувати власне минуле. Цього нас ніхто не навчить, маємо і можемо навчитися самі.