| КОЛОНКИ |
На всі запитання чи дискусії на тему майбутнього Донбасу в мене завжди однакова відповідь – діти. Саме діти, які там продовжують жити, і врятують Донбас.На всі запитання чи дискусії на тему майбутнього Донбасу в мене завжди однакова відповідь – діти. Майбутнє залежить від того, якими виростуть ці діти.
Саме діти, які там продовжують жити, і врятують Донбас. Врятують, якщо їм у цьому допомогти.
Я неодноразово була в школах Донбасу. Бачила, як не всім старшокласникам йде ця вся патріотична тематика і примусове співання гімну України перед початком уроків (таке придумали деякі чиновники – щодня його виконувати, щоб "патріотизувати" дітей).
Не всім воно легко, коли в школі їм кажуть одне, хоча ще років чотири тому казали інше, а вдома від батьків вони часто продовжують чути це інше. Ця "шизофренія" не для слабкого дитячого мозку.
Мені дуже знайомі ці відчуття зі свого дитинства на Західній Україні, коли вчора наша вчителька історії була переконаною комуністкою, а сьогодні раптом змушує нас співати і крокувати містом під пісні січових стрільців.
Я бачила, як з легкістю ковтають весь ура-патріотизм учні молодших класів. Бо їм просто подобається вдягати вишиванки, "бо вони красиві".
Їм подобається класти руку на серце під час виконання гімну, бо так робить вчитель і взагалі – це ж так урочисто. Навіть якщо батьки забороняють це робити, вони все-одно це роблять – бачила і таких першачків.
Бачила і таких, що кажуть "Героям слава", хоч ці слова вдома під забороною.
Я навіть бачила дівчинку, яка співала в школі гімн України з рукою на серці, а її тато в той час воював там – за "ДНР"...
Я чула розповіді шестикласників про бійки в школі через різні орієнтири – хтось б’ється за Україну, хтось за Росію, бо по телевізору показують, як у Росії круто, а в їхній українські школі смердить туалет на весь хол, а в під’їзді їхнього будинку капає зі стелі.
Але виховання у школі за "сухою" шкільною програмою, яка не відрізняється від шкільної програми для всієї України, замало.
Їхній світогляд ламають виїзди за межі свого вакууму. Коли вони виїжджають за межі своїх міст і регіону, коли бачать Україну з іншої географічної точки, коли спілкуються з дітьми з інших регіонів, коли потрапляють у сім’ї в інших регіонах – вони дуже змінюються.
Вони повертаються додому іншими. Більше того, вони змінюють своїх батьків.
Я не раз чула історії, коли батьки боялися відпускати дітей, бо там "бандерівці" "донецьких" не люблять, а коли врешті випускали, то наступного року шукали можливості, куди їх відправити далі – у центр чи захід України.
Шукають безкоштовні програми і табори, бо мало кому оплатити такі тури під силу.
Війна триває. У тому числі, війна за дитячі уми.
Уми дітей, які в деяких прифронтових населених пунктах, підконтрольних Україні, позбавлені українських телеканалів з україномовними мультиками – супутникові антени розбиті снарядами, а звичайна антена тягне лише російські і сепаратистські ефіри.
У селищі Зайцеве, яке розділене лінією фронту, діти з нашого боку минулого року їздили в табори по Україні, а з того боку – в табори під російським Ростовом.
І я чула розмови місцевих з "нашого" боку, які хороші умови були в дітей з "того" боку під Ростовом – "сарафанне радіо" працює значно краще за українські телеканали, які в Зайцевому взагалі не транслюють.
Цього року волонтер Олена Розвадовська знову збирається везти на відпочинок дітей із Зайцевого та інших прифронтових міст на відпочинок у табір під Київ. Але поки шукає ресурси.
Якщо комусь хочеться зробити більше, ніж просто поговорити у Фейсбуці про такий-сякий Донбас, якщо хочеться, щоб Донбас був українським, пропагуйте тури для дітей з Донбасу в центр і захід України.
Можна просто зробити "репост" або кинути цей текст тому, хто має можливості допомогти.
Мар’яна П’єцух, спеціально для УП