| КОЛОНКИ |
Ніхто не буде воювати замість України проти РФ: за свої інтереси – можливо, за наші – ніхто.Держава, яка не володіє ядерною зброєю,
коли інші володіють цією зброєю, не володіє власною долею.
Шарль де Голль
Уже чотири роки Україна перебуває в стані війни з Російською Федерацією. Незаконна анексія Криму, порушення державних кордонів, підтримка створення окупаційних адміністрацій та діяльності терористичних угруповань на Донбасі – це загальновідомі прояви російської агресії в Україні.
У доповіді щодо ситуації з правами людини в Україні Управління ВК ООН з 14 квітня 2014 року до 15 серпня 2017 року задокументувало 34766 постраждалих на Донбасі, серед них – військові, цивільні і члени збройних груп.
Всього за цей період було вбито понад 10000 людей і понад 24000 поранено. Внутрішніми переселенцями в Україні стали майже 1,5 мільйона осіб. А порушення режиму тиші на лінії розмежування відбуваються чи не щодня.
Напевно, можна стверджувати, що цивілізований світ засуджує дії РФ. Але що від цього має Україна?
Так, дійсно, протягом цих чотирьох років війна в Україні – на порядку денному майже всіх міжнародних організацій (ООН, ОБСЕ, ПАРЕ). Так, анексію Криму визнали незаконною на рівні актів міжнародного права.
Так, відбулися спроби мирного врегулювання ситуації в Україні в Нормандському форматі. Так, багатьма світовими лідерами щодо РФ запроваджено потужні економічні санкції, які послабляють її, насправді, як ЇХНЬОГО противника.
Але наскільки дієвими для України стали реакція світу і запроваджені ним заходи?
Ми ж продовжуємо втрачати найкращих синів і доньок нашого народу на війні, яка триває. Отже, світ не захистив Україну від російської військової агресії.
Хіба мала Україна розраховувати на цей "цивілізований світ"? Здається, що так.
Річ у тім, що в листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року і 5 грудня підписала Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї – Будапештський меморандум.
У цьому документі РФ, США і Велика Британія визнали повагу до незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України і взяли на себе зобов’язання утримуватися від економічного тиску і загрози використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.
Вони також підтвердили свої зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії.
Окрім цього, усі країни-підписанти задекларували готовність проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно зобов'язань Меморандуму.
Аналіз змісту Будапештського меморандуму і чотирьох років війни на Донбасі беззаперечно свідчить, що РФ, США і Велика Британія не дотрималися зобов’язань, закріплених у цьому документі.
Зобов’язання щодо утримання від посягання на територіальну цілісність України порушила Росія, анексувавши Крим і фактично розв’язавши війну на Донбасі.
А задекларовану готовність до проведення консультацій країн-підписантів було порушено, перш за все, США і Великою Британією, які так і не стали учасниками Мінського процесу, який, насправді, мав би бути Будапештським.
Справді, історія відмови України від ядерної зброї сягає 1990 року. У Декларації про державний суверенітет України тоді ще Українська РСР урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.
І хоча ці принципи напряму не зобов’язували Україну знищувати свій ядерний потенціал, 24 жовтня 1991 року Верховна Рада у заяві "Про без’ядерний статус України" проголосила про вжиття заходів для знищення всіх ядерних озброєнь та висловила намір приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
У такому становищі на той час опинилася не лише Україна. 21 грудня 1991 року Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Російська Федерація (РРФСР) та Україна підписали Угоду про спільні заходи щодо ядерної зброї.
Держави-учасниці цієї Угоди зобов'язалися не передавати будь-кому ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої та технології.
Однак ця норма не поширювалася на вимогу переміщення ядерної зброї з території Республіки Білорусь, Республіки Казахстан та України на територію РРФСР з метою її знищення.
Таким кроком РФ встановила повний контроль над ядерною зброєю на території колишнього Радянського Союзу, обеззброївши своїх сусідів.
За цим послідували угоди і протоколи, які визначали порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України на центральні передзаводські бази РФ з метою їх розукомплектації та знищення.
Приміром, угода 1992 року передбачала обов'язок України щодо вивезення ядерних боєприпасів на територію РФ і не містила жодних зобов’язань щодо подальших дій РФ.
"Попіклувалася" Росія і про контроль над "мирним" українським атомом, уклавши угоду між урядами про науково-технічне та економічне співробітництво в галузі атомної енергетики.
У цій Угоді 1993 року передбачалося здійснення спільних технічних інспекцій з метою оцінки рівня безпечної експлуатації АЕС і кваліфікації персоналу, обмін оперативною інформацією з питань експлуатації АЕС тощо. До речі, цей документ є чинним і досі.
Здається, відмова нашої країни від ядерної зброї в обмін на "гарантії" безпеки й територіальної цілісності за Будапештським меморандумом, є одним із найбільш яскравих проявів "гібридної дружби" України і РФ.
Подвійна "гібридність" цього рішення полягає в тому, що, знищивши третій за потужністю у світі потенціал ядерної зброї, взамін Україна отримала не лише порушення гарантій безпеки за Будапештським меморандумом, але й уже чотири роки не може домогтися відстоювання національних інтересів на міжнародному рівні в цьому питанні.
Наявність у минулому ядерного потенціалу, відповідної інфраструктури і професіоналів у цій галузі виробництва надають Україні необхідне підґрунтя для відновлення ядерної зброї.
Додамо до цього й успіхи у сфері виробництва "мирного" атому: за даними World Nuclear Association, станом на 1 грудня 2015 року, частка ядерної енергетики в структурі загального виробництва в Україні складає 49,4%. Це четвертий показник у Європі (Франція – 76,9%, Словаччина – 56,8%, Угорщина – 53,6%).
За розвіданими запасами урану Україна посідає перше місце в Європі та 10 – у світі. Залишився в Україні і базовий елемент ядерної зброї – 15 діючих атомних реакторів.
Як свідчать дані минулорічної доповіді Стокгольмського інституту досліджень проблем миру (SIPRI), світові ядерні держави на тлі скорочення стратегічних оборонних арсеналів інвестують у модернізацію ядерної зброї.
Отже, ще з 2014 року Україна має достатньо юридичних підстав для виходу з Будапештського формату і відновлення власної ядерної зброї. Саме таким кроком має бути позиція суб’єктної держави, що поважає себе і готова відстоювати свої національні інтереси у міждержавних відносинах.
Нехтування країнами-підписантами нормами Будапештського меморандуму змушує реальніше подивитися на перспективи підтримки України закордонними партнерами у протистоянні військовій агресії РФ.
Очевидним є те, що:
1. Відмовившись від ядерної зброї 23 роки тому, Україна припустилася "помилки". Наразі ж настав час її виправляти.
2. Не слід розраховувати на когось, хто може замість України вирішити ситуацію, у якій ми опинились. Ніхто не буде воювати замість України проти РФ: за свої інтереси – можливо, за наші – ніхто.
3. У цьому зв’язку, відновлення арсеналу власної ядерної зброї – це чи не єдиний шлях забезпечення захисту України від російської агресії і посилення її позицій як повноцінного і рівноправного суб’єкта міжнародної політики.
Юрій Георгієвський, доктор юридичних наук, голова Координаційної ради ГО "ЕкспертиЗА Реформ"Спеціально для УП