Олег Петровець: Шанси нардепів на доторканність різко зростають Можна довго розмірковувати над причинами президентської пропозиції скасувати недоторканність з 2020 року. Проте головне – наслідки. Вони можуть бути як позитивними, так і діаметрально протилежними.

Усе свідчить про те, що ось-ось буде остаточна відповідь на питання, яке турбує українців уже понад два десятки років – чи бути народним депутатам доторканними? Принаймні, розглянути два відповідні законопроекти у Верховній Раді обіцяють уже в четвер, 19 жовтня.

Один з анонсованих до обговорення проектів закону – №6773 – зареєстрований у парламенті ще 19 липня 2017 року. Примітно, що свої підписи під його текстом поставили більше 150 народних обранців! Суть законопроекту зводиться до вилучення з Конституції України частин 1 та 3 статті 80, якими, власне, і закріплюється інститут депутатської недоторканності.

Інший законопроект – №7203 від 17 жовтня 2017 року – є ініціативою президента і фактично повторює суть попереднього. Але з однією маленькою умовою – недоторканними він може зробити депутатів уже наступного скликання, бо набуде чинності лише з 2020 року.

Звісно, зараз можна було би довго розмірковувати над причинами президентської пропозиції. Проте найголовнішим питанням у цьому контексті, на мою думку, залишається виваженість такого кроку – забрати в депутатів імунітет. А також – наслідки, які цей крок може мати для України. Забігаючи наперед, варто визнати, що ці наслідки можуть бути як абсолютно позитивними, так і діаметрально протилежними.

З одного боку, маємо висновки Венеціанської комісії за 2015 рік, яка запевняє нас, що Україна поки не готова до такого відповідального кроку, як скасування недоторканності парламентарів. Передусім, через слабкість правових інститутів.

Приблизно таку ж позицію обстоює й політична наука. Так, для молодих демократій з не до кінця сформованими політичними інститутами позбавлення членів представницького органу можливості не боятися усілякого роду тиску та переслідувань за свою політичну позицію неминуче призводить до такого тиску чи переслідувань. У цьому випадку про жоден розвиток країни в демократичному руслі годі й говорити.

На нинішньому етапі українську демократію навряд чи можна назвати досконалою. Разом з тим відповідний курс на розбудову демократичних інститутів українцями обрано.

Тож постає цілком логічне запитання: а чи скасування депутатської недоторканності не зведе нанівець усі старання українців щодо побудови хоч і незрілої, але ж демократії? І чи не заблокує така ініціатива наші прагнення розвиватися в руслі європейських цінностей і надалі?

З іншого боку, аргументи за те, щоб зробити цей крок, урівнявши перед законом народних обранців з пересічними українцями, також не менш переконливі.

По-перше, історично так склалося, що патрон-клієнтська система в політиці розвивалася разом з незалежною Україною, а відповідне мислення і стиль поведінки передавався у спадок від одного політичного покоління до іншого.

Як наслідок, головний розсадник корупції сьогодні у самому політичному серці нашої країни – парламенті. Для того, аби перемогти головного внутрішнього ворога України, який заважає нам рухатися далі, перш за все потрібно нейтралізувати корупцію на центральному рівні. Бо ж якщо серце хворе, заражену кров воно розноситиме по всьому організму. А без ліквідації депутатського імунітету зробити це буде вкрай важко.

По-друге, багато поколінь політичних еліт своїми діями чи бездіяльністю спровокували формування у людей негативного образу народного депутата, який асоціюється з чимось недобрим, протизаконним. Тож не дивно, що в суспільстві поступово визрівало підсвідоме бажання "покарати" депутатів.

По-третє, питання депутатської недоторканності в Україні було об’єктом політичних маніпуляцій під час практично всіх виборчих кампаній. Обіцянка її скасувати зафіксована й на рівні угоди існуючої коаліції. Тому цілком очікувано, що люди вимагають від політиків виконання своїх обіцянок.

І останнє. Теза про те, що недоторканність для народних депутатів необхідно скасувати, знаходить підтримку серед багатьох українців. Останній доказ цього – мітинг під стінами ВР. А хіба ж не є демократією те, коли політичні рішення ухвалюють так, як того вимагає народ?

Ну і насамкінець. Європейських стандартів щодо депутатського імунітету просто не існує (на що вказала і Венеціанська комісія у вищезгаданому висновку). Це означає, що кожна країна має право і навіть повинна самостійно визначати, відповідно до внутрішньої ситуації, потрібен їй депутатський імунітет чи ні. А якщо потрібен, то в якому обсязі.

До прикладу, у Швеції згода парламенту на затримання чи арешт депутата не потрібна, якщо за вчинений ним злочин передбачено кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі терміном не менше, як два роки. А у Великій Британії недоторканність взагалі поширюється тільки на цивільні справи.

До слова, українські ініціативи, які планується розглянути в четвер, також передбачають неповне позбавлення нардепів імунітету. Частину 2 статті 80 Конституції, яка закріплює так званий "політичний імунітет", пропонується залишити без змін.

Таким чином, як би не розвивалася ситуація у парламенті, і чим би вона не закінчилася, депутати й надалі не нестимуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у ВР та її органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Більше того, не слід забувати й про існування законопроекту №5487. Він пропонує не скасувати, а дещо звузити депутатську недоторканність шляхом спрощення процедури внесення та розгляду подань про притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і арешту народних депутатів. А також дозволу проводити щодо них слідчі дії та заборони їм виїзду за кордон без згоди парламенту.

І хоч розгляду цього законопроекту на четвер не анонсовано, проте виключати вірогідність, що це питання буде порушено найближчого пленарного тижня, не можна.

Олег Петровець, політичний експерт, спеціально для УП