Українська правда

КОЛОНКИ

Сергій Лефтер: Абсурдне вбивство Володимира Рибака
20.04.2017 16:06
Свою роль зіграв, можливо, той факт, що він – місцевий, який не лише міг керувати цим опором навіть на відстані, а й мав публічну принципову позицію противника "ДНР" та який відстоював прапор України.

Це був ранній ранок 19 квітня 2014 року. Проживши затримання бойовиками у Слов’янську, два основних і кілька допоміжних допитів, побиття та загалом чотири безсонних днів і ночей, до нас в "середню" сиру холодну обідрану без вікон кімнату підвалу захопленого СБУ у Слов’янську зайшов один із охоронців.


Він вивів нас у невеличкий внутрішній дворик. З сусідами по кімнати я стояв поряд, а на землі сиділи Юрій Поправка та Юрій Дяковський – перші цивільні жертви війни на сході і з якими я до цього провів ніч допиту у підвалі.


Зрозуміти, що це були саме Дяковський з Поправкою, вдалося тільки по голосу їхнього шепоту – перев’язані скотчем очі хоч і пропускали світло знизу, але цього було недостатньо, щоб побачити все навколо. Паралельно було чути, як у машину, яка стояла неподалік, щось довго завантажували.


Згодом стало зрозуміло, що це була вантажівка – видавала характерна гучна робота мотора, який ввімкнули. Невідомо, що змушувало організм у цей момент труситися: недоспані ночі, холодній тихий сонячний ранок чи страх перед невідомим.


У цей момент крутилося в голові лише дві версії подальшого розвитку події: або тебе вивозять на обмін (і звідки виникали такі думки, якщо ніяких обмінів ще ніхто тоді не проводив?), або…


При чому, в останньому варіанті завжди виникав образ лісу та ями, яку ти спочатку викопуєш, а потім туди падаєш від пострілу в голову. Зрештою, після невеликої консультації бойовики двох Юр відвели в бік вантажівки, а мене з сусідами повернули у кімнату.


Згодом охоронці казали, що хлопців повезли на обмін. Щиро вірячи їхнім словам, я постійно жалкував протягом всіх двох тижнів "на підвалі", що не потрапив у цю партію на обмін.


Лише вийшовши на свободу через два тижня, я дізнався про долю хлопців та зрадів, що таки відсидів ті 17 днів.


І лише тоді прочитав про ще одну жертву – горлівського депутата Володимира Рибака, якого знайшли практично в тому ж місці з хлопцями і з такими ж знущаннями над тілом, як і у Поправки та Дяковського.


До цього моменту про персону депутата Рибака я нічого не знав і чув його прізвище у підвалі лише одного разу за дивних обставин (на що звернув увагу після виходу на волю). Під час чергового візиту у "велику" кімнату підвалу один з охоронців – вони всі були теж місцевими – у розмові згадував прізвище Рибака.


Мовляв, он він уже договорився. Знаючи на той момент тільки про одного на світі Володимира Рибака – спікера парламенту часів Януковича – я ще й здивувався, чому охоронець про нього згадав. І сказав охоронцю, що Рибак же ніби втік в Росію. Відповіді на зауваження я так і не отримав, а значення цій розмові не надав – за 17 днів перебування занадто багато там було розмов та дій, які логічно важко пояснити.


Під час перегляду відео з публічними виступами горлівського Рибака почали виникати ще одні флешбеки, які дотично наводять на думку, що з ним ми зустрілися набагато раніше, ніж це зрозумів.


Перед початком "жорсткого" етапу допиту в ніч з 17 на 18 квітня до нас в кімнату з Поправкою та Дяковським зайшов "спєц" – бойовик середньої ланки ієрархії, який безпосередньо проводив допити та побиття. Він сказав, що ніхто нас бити не буде, бо отримати інформацію "можна і словом".


Згодом в кімнаті з’явився ще один "спєц", який представився беркутівцем, який був на Майдані. Театральним гучним басом він розказував крематорії на Майдані і кричав на нас, як на представників цього самого Майдану, а коли виходив з кімнати, сказав: якби його воля, він би нас всіх поклав з "калаша" прямо тут.


Наші очі руки та ноги були перев’язані скотчем, тому було неможливо зрозуміти по з його виразу обличчя, на скільки це по-акторськи виглядає. Адже після обіцянок фізично не чіпати нас не хотілося вірити його погрозам.


У цей момент у "маленькій" кімнаті, яка у 10 метрах від нашої "великої", когось почали допитувати. Але "словом" не обійшлося – ми чули глухі звуки ударів, які схожі на побиття ногами. Майже після кожного удару до нас доходив гучний, грубий та специфічний крик чоловіка, який корчився від болю.


Абсолютно стверджувати, що це був саме Володимир Рибак, не можна. Але впевненість у цьому є на 95% – його специфічний грубий голос важко сплутати. Якщо все таки цей чоловік був Рибаком, можна точно стверджувати, що знущання над його тілом провели не в підвалі – інтер’єр "малої кімнати" після цього майже не змінився. Хоч його і знайшли поряд з Поправкою та Дяковським, невідомо чи з ними вивозили і Рибака.


Чим керувалися вбивці і про що думали в цей момент – мабуть, для мене залишиться найбільшою загадкою. Можливо, це не встановить навіть розслідування. Воно, на жаль, за три роки просунулося, як і інші гучні вбивства – винуватці не понесли жодного законного покарання. Попри можливість заочного засудження та майже дворічне звільнення Слов’янська від "окупації", а отже "відмазка" про відсутність доступу до місця злочину не проходять.


Причиною міг стати дурний та банальний збіг обставин. Не варто забувати, що це був лише початок. І бойовики не були монолітніми не лише у стосунках між різними угрупуваннями, які контролювали різні міста та об’єкти в містах, а й в ухваленні рішень всередині одного угрупування. Про це дотично може свідчити, як мої вилучені речі після затримання у міськраді, які так і не змогли потрапити до СБУ для ретельнішого огляду і використання їх під час допиту.


Про це говорить і те, яким чином вивозили Юрія Поправку та Юрія Дяковського (і, можливо, Володимира Рибака) зранку 19-го квітня. Коли все йшло до того, що і я зі "співкамерниками" теж мав потрапити у цю партію, але чомусь в останній момент плани на нас змінилися…


Зважаючи на низку абсурдностей, які царювали в підконтрольних бойовикам територіях, особливо на самому початку війни, Рибак міг стати жертвою цього збігу обставин та нерозбірливості.


Терпіти перебування "опозиціонера" Рибака на підконтрольних автоматами територіях навряд чи хтось хотів (акція зі зриву прапору ДНР, можливо, була лише приводом його позбутися). Інша справа, чи виправдано було вбивати за це. Якщо бойовики хотіли не тільки заасфальтувати маленьке джерела опору, яке могло розростатися, а й залякати інших, хто лише думав якось протистояти, – мабуть, це вдалося.


Свою роль зіграв, можливо, той факт, що він – місцевий, який не лише міг керувати цим опором навіть на відстані, а й мав публічну принципову позицію противника "ДНРівців" та який відстоював прапор України – символ ворога бойовиків, яке було для них ніби червоне полотно для биків.


Під час першого допиту в будці охорони міськради 15 квітня снайпер "Ромашка" дуже сильно дивувався, чому я підписав опубліковане відео на Youtube заголовком "Варвари". На ньому – запис, як невідомі на даху вже підконтрольного бойовикам будинку міськради ломом шматками зривали герб України з фасаду.


"Навіть якщо ви вважаєте, що це – символ вашого ворога, то так до нього ставитися – це неповага та варварство", – ці пояснення пройшли повз вуха "Ромашки", а відео із таким підписом стало одним із приводів затримати мене у підозрі в шпигунстві.


Можливо, бойовики акцію зі зриву Рибаком свого прапору у Горлівці також сприйняли як варварство. Але воно, на відміну від вбивства людини, не забрало життя. А у сім’ї – батька та чоловіка.


Хочеться вірити, що вбивця Володимира Рибака, на відміну від "Ромашки", зрозумів, що його варварству немає виправдання. Хочеться сподіватися, що це зрозумів, і водій вантажівки, який (можливо) вивозив Рибака. І "спєци". І ті, хто віддавав наказ затримати і затримував. Навіть якщо зрозуміли не одразу. І не на цьому світі.


Сергій Лефтер, для УП






^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Українська правда"