Українська правда

БЛОГИ

Ірина Фаріон: БАЗАР 1921: 102 роки ГЕРОЇЗМУ і ТРАГЕДІЇ
21.11.2023 01:05


Надій не лишалося ніяких.

Тепер ішла мова лише про гідну смерть...


Гриць Рогозний

102 роки самотности національного здвигу українців. Сьогодні одна частина країни воює – инша паразитує. Одні з усіх сил просувають національну ідею – инші з не меншою силою її знищують, нейтралізують, оббріхують, використовують в ницих інтересах. Війна триває дев'ятий рік, а внутрішній ворог набуває щоразу більшої сили. Хай би ця героїчно-трагічна історична подія стала історичним уроком для теперішній владних врем'янщиків, аби не повторився у повній силі 1923 рік.

Екскурс у подвиг

21 листопада 1920 року Армія УНР з боями відступила за Збруч і була інтернована польською владою (26 тисяч воїнів) . Проте в окупованій більшовиками Україні боротьба тривала: 1921 року діяло близько 40 тисяч повстанців. Симон Петлюра визнав найвищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні Всеукраїнський центральний повстанський комітет на чолі з Іваном Чепілком (1880-1921).

Проте у вересні 1921 року чекісти під виглядом посланця Єлисаветградського повстанського комітету впровадили до цієї структури чекіста Сергія Даниленка, який отримав доступ до всієї інформації про підготовку повстання в Україні. Наслідок – 28 серпня їх викрито і 39 осіб знищено.

В середовищі інтернованих визріла ідея допомогти повстанцям в Україні і визволити країну від большевиків:

"Краще там на Україні згинути, ніж тут примирати добровільною смертю в ляхів" (Гриць Рогозний. Базар. Ів.-Франківсько, 2019, с. 15)

23 жовтня 1921 року у Львові створено "Штаб Повстанської армії на Україні" на чолі з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником і начальником штабу полковником Юрієм Отмарштейном. Усупереч думці польських офіцерів, які знали, що в Україні розгромлено центр повстання, людність деморалізована, – провід УНР ухвалив рішення про Другий Зимовий похід.

Сформовано три групи: Бессарабська, Подільська і Волинська (під проводом Ю. Тютюнника):

"Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання. Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий" (з рапорту Ю. Тютюнника до Симона Петлюри від 2 листопада 1921 р. https://zbruc.eu/node/58900).

Волинська група на чолі з Тютюнником 4 листопада 1921 року перейшла польсько-радянський кордон. Радости повстанців, які опинилися на рідній землі, не було меж:

"Був прекрасний приморозний осінній ранок. Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки... Полковник Отмарштайн п'янів від радости" (полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад zbruc).

Перший серйозний бій під Коростенем закінчився поразкою. Попри те, як згадує Гриць Рогозний:

"Нищився всякий, хто попадав до наших рук. Весь шлях армії був устелений трупами червоних вояків і комісарів" (с. 55).

Серед узятих полонених знаковий діялог:

"Брати! Я українець...Говорю це не для того, щоб просити пощади. Знаю, що її не заслуговую. Болить мені душа!... Я бувший старшина український... Зрадив своїх... Козаки, слухайте старшин! Б'єтеся за свою справу...Одне молю, не вішайте...Стріляйте..." (Рогозний, с. 62-63)

Після здачі Коростеня Отмарштайн радив Тютюннику повертатися до Польщі. Натомість Тютюнник вирішив іти на Київ, щоб з'єднатися з Подільською групою. Рішення стало фатальним. Сили ворога перевищували Армію УНР в 40 разів!

17 листопада 1921 року оточена група біля села Малі Міньки вступила в особливо жорсткий бій з кавалерією Котовського (9-а кавалерійська дивізія). Загинуло близько 400 повстанців, у полон захоплено – 537, до розстрілу засуджено 360 (вікі. Бій під Малими Міньками). Всіх оточених очолив полковник Іван ГАЄВСЬКИЙ - вони боролися до останнього набою.

"Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас... Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками. Це продовжувалося до 2-х годин ночі" (хорунжий Спартак).

На ніч їх закрили в церкві села Малі Міньки, де Котовський проводив допит і змушував заповнювати анкети: національність (85.88% українців), місце народження, освіта, родина, військова служба:

"На другий день... нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий. Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії – вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл" (хорунжий Спартак).

Під селом Базар большевики змусили селян викопати глибоку й велику могилу. Першу партію до розстрілу вивели 21 листопада. Запропонували покаятися і перейти до червоних. Слово взяв воїн СТЕПАН ЩЕРБАК:

"До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить" (zbruc).

"Ранених не добивали, а кидали живцем до ями, разом з забитими – закидуючи скривавлену масу людлей грудами замерзлої землі, що ще довго ворушилася...це були вже відрухові конвульсії конаючих людей – злегка присипаних землею. В час розстрілу всі засуджені проявили надзвичайну мужність. Вмирали в обіймах, співаючи: "Ще не вмерла!..." (Рогозний, с. 76).

Розстрілювали невеликими групами 22 і 23 листопада (вікі).

Розстріляли 360 воїнів! Наймолодшому Олександру Барбарину – 16! Більшість із Київщини, 5 – з Галичини. Більшість – українці. Вісьмох полонених командирів вивезли для допитів до Києва. Знищили.

Серед командирів однієї сотні був німець – старшина, поручник:

"У найтяжчі менти він завжди, ніби якась мара, з'являвся зі своїми кулеметами на допомогу. Не володіючи добре українською мовою, він одначе дуже не любив, коли хтось говорив зі старшинами по московськи... "касапи похані" (Рогозний, с. 57).

Після цієї поразки Ю. Тютюнник прорвався зі штабом, кінною сотнею і тяжко пораненим на передніх підводах до Польщі (близько 120 осіб).

Хто цей чоловік, Юрко Тютюнник? Передусім нащадок Тараса Шевченка: онук сестри Тараса Шевченка – Ярини.

"Пригноблена нація – визволяючись,

перш за все мусить встановити національну диктатуру"
.

Юрій Тютюнник

Ю. Смолич у книзі спогадів "Розповідь про неспокій", пишучи про диспут навколо виходу його роману "Фальшива Мельпомена" (1928 р.), згадує:

"З глибини залу, від вхідних дверей попрямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік: невисокий на зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, військової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском -пильно і пронизливо.

- Хто це? Хто це? – питали всі один в одного: ніхто цієї людини не знав

- Ваше прізвище? – поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.

- Мене звуть Юрко Тютюнник.

- Що за ідіотські жарти! – гукнув хтось із першого ряду.

- Ніяких жартів, – відказав чоловік на трибуні, – я той самий Тютюнник. Тут розійшлися дуумки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор картає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші, навпаки, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, наче й виправдовує. Можливо, авдиторію буде важливо почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні.

"Я був не тільки лідером націоналізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі (...). Заявляю: коли б отакою, як описано в роомані, виявилася у своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну (...), то я наказав би тих нікчем розстріляти!
"

І пішов із трибуни геть!

Народився 20 квітня 1981 року в селі Будище Звенигородського повіту у селянській родині колишніх кріпаків Йосипа й Марини. Навчався в агрошколі в Умані. Із 1913 року на військовій службі у Сибірському стрілецькому полку (Владивосток). 1915 року закінчив військову службу в місті Горі (Грузія). Останнє звання в московській армії – прапорщик.

Після утворення Української Центральної Ради бере участь в українізації частин московської армії. 1917 року заснував Український військовий клуб, що згодом перетворився на 1-й Сімферопольський полк ім. П. Дорошенка. 31 травня загальне засідання Сімферопольського клубу на чолі з прапорщиком Тютюнником постановило:

"Негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження".

Після такого маніфесту української військової сили Тютюнника переведено до Катеринослава в 228-й запасний полк. Проте на ту пору Тютюнник вже був обраний делегатом від Сімферопольської залоги на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, де його обрано членом Центральної Ради. Залишившись у Києві, підтримував найрадикальніші течії в ЦР. Саме тоді в його свідомості формується погляд на революцію як на національний зрив народу.

З січня 1918 року, після захоплення Києва большевиками, повертається на Звенигородщину для організації Вільного Козацтва і стає його отаманом (до 20 тисяч повстанців). Веде нещадну боротьбу з більшовиками, німцями, денікінцями. Видає універсал:

"Народе український₴! Народе змучений!...замість землі і волі тобі насильницьки нав'язують комуну, надзвичайку й комісарів з московської обжорки і тої землі, де розп'яли Христа..."

1918 року арештований і кинутий до Лук'янівської тюрми (період Гетьманату). Підняв повстання в тюрмі – як наслідок в'язні захопили частину Києва і дали змогу військам Директорії зайти до міста.

8 листопада 1919 року Петлюра призначив Ю. Тютюнника командувачем армії УНР.

Був одним із ініціяторів та керівників Першого Зимового походу, за що отримав орден "Залізного Хреста". 5 жовтня 1920 року здобув генеральське звання (генерал-хорунжий).

Після інтернування українських частин до Польщі С. Петлюра доручив йому сформувати апарат Партизансько-повстанського штабу. 22 червня 1921 року штаб переїхав до Львова, де почалася підготовка плану Другого Зимового походу на територію України:

"Перед очима цілого світу ми здаємо іспит і покажемо, що наймитами у чужинців уже ніколи не будемо. Ми є окрема нація, чуємо в собі силу, в нас палає любов до свого краю і ненависть до ворогів його" (з листівки в перші дні повстання)

Останні роки життя

Першу половину 1922 року жив у Львові, в готелі Жорж, де співпрацював із ЛНВ Д. Донцова. Під псевдо Г. Юртик опублікував: "Звенигородський кіш Вільного Козацтва", "Другий всеукраїнський військовий з'їзд", "Перший універсал", "Перший Сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка", "Стихія", "Творимо!", "Зимовий похід. 1919-1920", Коломия, 1923 (мемуари).

Влітку 1922 року большевики в Україні створили фіктивний орган "Вища військова рада", куди завербували людей з оточення генерала, щоб його захопити (Й. Добровський, Г. Заярний, М. Очеретько, Ю. Пирогів). Цетром збору інформації проти Тютюнника було Представництво УСРР в Польщі, зокрема Ю. Яновський і О. Довженко. Керівник цієї фіктивної організації М. Дорошенко закликав Ю. Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Спершу зволікав, проте 16 червня 1923 року після переправи через Дністер Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно задля співпраці з урядом УСРР.

Москва наполягала на розстрілі. В Україні вважали, що його слід використати у своїх інтересах. Чекісти організовують його зустріч у камері з дружиною і малою донькою і ставлять ультиматум: або лист, або усім смерть. 15 серпня оприлюднює звернення "До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції" і пише покаянного листа В. Затонському. Помилувано.

Переїздить до Харкова. Працює сценаристом у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (зокрема фільм "Звенигора"). У художньо-документальному фільмі "П.К.П." – "Пілсудський купив Петлюру" грає самого себе...:

"Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідности водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити" (адвокат О. Семененко).

12 лютого 1929 року арештований, де повідомив на допиті:

"Від своїх поглядів не відмовлявся і досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся, як і раніше – тобто поділяв і поділяю".

Звинуватили в "пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу". Розстріляний 20 жовтня 1930 року.

"...в анналах боєвої історії Української Армії ˂бій під Базаром˃ буде колись записаний, як клясичний приклад її незрівнянного героїзму" (Гриць Рогозний, с. 69).

Див. за програмою "Ген українців".








^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Українська правда"