Ірина Фаріон: Пам'яті зв'язкової генерала Романа Шухевича Дарії ГУСЯК: відходить в Безсмертя епоха УПА – і сходить зоря ЗСУ



Сьогодні Львів відряджав у Вічність останню зв'язкову Романа Шухевича Дарію Гусяк (1924-12.08.2022). 98 років земного життя-подвигу. 25 літ московсько-сталінських концтаборів. І непохитність і вірність до святости Ідеї Нації. Московит життя забирав – а Господь дарував і компенсував, аби ми, нові покоління, вміли надихатися, наслідувати і шанувати.

Дарія Гусяк народилася 4 лютого 1924 року в Трускавці, що на Львівщині. Зв'язкова генерала УПА Романа Шухевича, націоналістка-оунівка, член Проводу Конгресу Українських Націоналістів, засновниця Всеукраїнської Ліги Українських жінок, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.

Її батько Юрій Гусяк – син багатолітнього війта Трускавця – був Січовим Стрільцем, очолював товариство "Сільський господар". Після окупації Західної України московською ордою обраний головою новоствореної сільради. 1940 року заарештований органами НКВД на 8 років і засланий до Архангельська. Дальша доля його невідома. Мама зосталася з трьома доньками – Олександрою, Дарією, Зеновією.

Мама – Марія Метіль з роду Данилишиних – була двоюрідною сестрою знаменитих діячів ОУН Дмитра Данилишина та Василя Біласа, яких польська влада засудила до страти через повішання 23 грудня 1932 року. Це стало колосальним стресом для родини. Відтак діти у школі зняли зі стіни портрети Пілсудського і Мосціцького (президента і маршалка Польщі), викололи їм очі і кинули під стіл.

Дарія закінчила в рідному Трускавці українську народну школу і Торговельну гімназію в Дрогобичі (1943 р.). Винятковий вплив на Дарію мав катехит о. Іван Валюх. Відтак працювала помічником бухгалтера Кооперативи в Трускавці.

Від 1939 року мала тісні взаємини з членами підпільної ОУН (створили свою боївку), зокрема через кузина – Романа Різняка (Макомацького) і ще двох братів, та виконувала доручення організації. Через загрозу арешту з боку НКВД Дарія разом з матір'ю, за порадою Ольги Ільків (зв'язкова Роксоляна), перейшла на нелегальне становище: продали корову, покинули хату і пішли в підпілля.

Зв'язкова командира УПА Романа Шухевича

"Ранньою весною 1947-го року прийшла Оля Ільків, і я їй розповіла, що до нас приходили кагебісти, мабуть, мене арештували б, якби застали вдома. Наступного разу, коли Оля прийшла, то вони вже з Катрусею Зарицькою і Любомиром Полюгою (особистий охоронець Романа Шухевича, псевдо "Богдан") організували підпільну хату у Княгиничах. І запропонували мені разом з мамою піти в підпілля, організувати іншу хату. Ми згодилися і почали готуватися в дорогу".

1946 року разом з Олею Ільків та Мартою Пашковською виїхала до Стрия, де познайомилася з Катериною Зарицькою, від якої отримала завдання та інструкції для організації хати-криївки. Діставши документи переселенців з Польщі, Дарія Гусяк з мамою і Мартою Пашковською організовували таку хату в селі Грімному Городоцького району. В тій хаті 1947 року впродовж трьох тижнів узимку перебував провідник УПА Роман Шухевич. Відтоді стала його зв'язковою.

На Великдень 1948 року (у 24 роки) в лісі, при великій кількості повстанців, була прийнята в члени ОУН. Присягу приймав сам Роман Шухевич:

"Я знала, хто це, хоча не повинна була знати. Того вимагала конспірація. Пригадую, як вночі привели його. Спочатку він привітався зі всіма, а вдень прийшов знайомитися. Найбільше говорив з мамою. Вони мали спільних знайомих. Шухевич випитував про трускавецьких оунівців, а мама добре знала і Дмитра Данилишина, і Василя Біласа. Провідник часто був без всякої охорони. Страшно товариський чоловік. Але на той час вже арештували багатьох знайомих серед духовенства й не тільки, Катруся була арештована, Любомир Полюга. І Шухевич був зажурений через це, але з мамою розмовляв. Він був у Грімному кілька днів: зле почувався, серце почало шаліти, й потім був у Львові, лікувався. Там ним опікувалася Галина Дидик".

Два роки перебувала на підпільній квартирі в селі Білогорщі у вчительки Анни Конюшик, де офіційно як хатня робітниця замешкала Галина Дидик.

Арешт, тюрма, заслання

Дарію Гусяк схопили енкаведисти 2 березня 1950 року, коли мала відбути заплановану інформативну зустріч. Як завжди, мала при собі зброю і отруту. Жінка, з якою зустрілася, виявилася завербованою. Її схопили, коли вийшла з трамваю N2 біля Політехніки (тепер на початку вулиці Генерала Чупринки): "Вони мали якесь таке м'яке взуття, можливо, спортивне. Вони, видно, так спеціяльно взулися, щоби тихо підійти. Я – за пістолет, а мені руки як викрутили і до машини потягнули. Повезли в управління НКВД, на вулицю Дзержинського. Там мене роздягнули, дали якийсь свій одяг, моє все забрали, зачався допит на управлінні".

3-го березня її перевели до тюрми "на Лонцького" у Львові. Допит зведено до одного питання: "Де Шухевич?". Під час тортур не кричала, не плакала, мліла. Лише молилася: "Там уже почався інтенсивний такий допит, і випробували все, шо могли, і тоді на кінець, видно, там радилися як, шо. Били маму, щоби я заговорила, але я тоді нічого не сказала. А пізніше багато мали документів про мене – дві папки від тих, хто був заарештований до мене. Раз били, мама кричала, і я чула ті звуки, потім в мене галюцинації були. Потім приводили, потім ше раз били за такою тонкою стіною, що все було чути – кожен удар. Потім ще раз водили і ще раз били, я навіть і не розуміла, для чого вони так роблять. Мама якось прийшла і говорить: "Чому, Дарцю, нічого не говориш?". А я кажу: "Та шо вже тепер говорити?". І вони припинили бити, бо побачили, що я не заговорю... Ой, то страшне, не хочеться і згадувати".

Застосовували психотропні речовини, але вона безперервно повторювала: "Ведіть мене до туалету"... Водночас гарячково думала, як дати знати про себе Шухевичу... Натомість слідчі мали мету вивідати інформацію і підсадили до камери провокаторку Рому Федун, яка зумисне повідомила, що слідство над нею завершено і їй дозволено передати додому зимовий плащ в обмін на літній. Дарія зважилася передати фатальну записку:

"Мої дорогі, я на Лонцького. Першу стадію пройшла, тримаюся. Як буде далі, не знаю".

Адресувала записку Данилові, братові Анни Конюшик, що жив на краю села. Записку сховали в рубчику плаща. Енкаведисти нагрянули на хату Данила, де жорстоко допитували батьків, які на світлині впізнали Галину Дидик – хатню працівницю доньки...Вирушили туди. Коли Дарія довідалася про перебіг злощасних обставин, це стало для неї найбільшим ударом.

Після року перебування в тюрмі Дарію перевезено до Києва, щоб продовжити слідство. Рішенням комісії Особливої наради при МДБ СРСР засуджено за ст. 54.1а КК УРСР ("зрада Батьківщини") на 25 років тюремного ув'язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньо-Уральська та Володимира. Згодом відправлена в с. Барашево (Мордовія): "Я спочатку з Галиною сиділа, потім ми перестукувалися з Катрусею, потім разом з Олею якийсь час сиділа. А потім всіх чотирьох нас в одній камері тримали, бо взагалі жінок там не лишилося. ˂...˃

У Володимир (у Володимирській тюрмі пробула 20 років) потрапив і наш мовознавець Святослав Караванський. Ми з ним листувалися, і коли він дізнався про наш термін, то написав записку до московських дисидентів. До нього жінка приїжджала на побачення, і він їй таємно передав. А то був такий час, коли була суджена комуністка Анджела Девіс на 25 років тюремного ув'язнення. Комуністи усього світу зачали критикувати американське правосуддя за таку жорстокість, що жінку на такі терміни засудили. То ж коли Караванський дізнався від нас, що у нас такі ж терміни, то написав. Вийшла та інформація у якомусь журналі у Франції, тим зацікавилися самі комуністи і зачали писати листи до Москви, чи то правда. Їх бомбардували тими листами – і вони мусіли з нами щось робити, боялися в тюрмі тримати, щоб якась комісія не приїхала і не виявила нас. Тоді вони через суд замінили арешт нашого тюремного терміну на табірний.

Відправили нас у Барашево, Мордовію. На території лікарні були збудовані карцери, які переробили на житловий будинок. Туди потім приходили нові люди з волі. Перша приїхала Ніна Караванська (Строката), бо їх впіймали на тих записках. Привезли Ірину Калинець, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник. Але то вже було у 69-му році. Мені залишилося близько п'яти років, а Катрусі – 2,5 роки".

1969 року пані Дарію з тюрми переведено до табору в Мордовії, де відбувала термін вже з в'язнями нового покоління – дисидентами: Ніною Строкатою, Іриною Калинець, Іриною Сеник, Надією Світличною та ін. Навіть грядки собі завели... Працювали у швейній майстерні, шили робочі рукавиці: "Ми з дисидентами мали цікаве життя. Я відсиділа всі 25 років. Мені зменшили термін на 2,5 роки, але я відмовилася. Відбула до кінця. Думала, як я 23 роки відсиділа, то ще два відсиджу" (див. https://djerela.com.ua/interview/dar-ya-gusyak-n-koli-ne-zhal-la-pro-te-chim-zaymalasya).

Пані Дарія працювала в тюремній пральні, багато читала, вчила англійську, заочно навчалася, отримала радянський атестат.

На волі

У березні 1975 р. звільнена, але без дозволу повертатися на батьківщину. Поселилась у Волочиську, на Хмельниччині, у подруги по боротьбі Катерини Зарицької: "Нас не пускали на Галичину. Катруся спершу мала бути на Вінниччині, але потім попросилася – і її перевели на Хмельниччину, у Волочиськ. Родина допомогла їй купити півхати. Мене Катруся відразу до себе запросила жити. Вона писала до мене, ми листувалися з нею, і я поїхала до неї. Два літа поспіль приїжджав до нас Іван Світличний з дружиною. У Волочиську було лікувальне джерело, яке впадало до Збруча, то друзі приїздили по цілющу воду. Потім кагебісти довідалися про це і машину бетону кинули в ту криницю – і більше там вода не текла. Я ледве знайшла роботу в швейній майстерні...".

Від 1995 року мешкала у Львові. За порадою Слави Стецько створила громадську жіночу організацію – Всеукраїнську Лігу Українських Жінок та стала її головою, об'їздила всю Україну, створила осередки ВЛУЖ у 22 областях.

Стараннями Дарії Гусяк у селі Грімному Городоцького району відкрито музей над колишньою криївкою, видано три томи книги "Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр." (вид-во Світ):

"Знаєте, я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала. Я ж могла...Я навіть тепер розумію, що якби написала покаянну заяву, я би того ж дня була на волі. Але того навіть на думці не було...".

Відходить в Безсмертя епоха УПА – і сходить зоря ЗСУ. Це ланки одного ланцюга. На вістрі наших ножів той самий ворог – москва. Сьогоднішня національно-визвольна війна – наслідок угодовства з ворогом після умовного завершення Другої світової війни 1945 року. Для націоналістів, упівців війна тоді не завершилася і триває досі через косовицю смертей найкращих через найгірших. Від нащадків правду про націоналістів закрили. Формували покоління манкуртів і пристосуванців. І певною мірою сформували. Але наша сила пробивається через кількість убитих ворогів від ЗСУ.

Сьогодні, 15 серпня 2022 року, її поховали в гробівці родини Шухевичів, бо чинна львівська влада не вділила Героїні місця на центральній площі Личакова... Священник, який беземоційно промовляв про подвижницю, безлико прорік перед громадою: "...арештована 1950 року"...То хто її арештував, пане свяннослужителю з Гарнізонного храму у Львові??? Ви і досі боїтеся проректи, що арештував одвічний московський ворог, який зараз катує українців???

Будьмо гідні великого подвигу націоналістів та УПА. Якщо вони, діти Січових Стрільців, створили найгероїчнішу Армію в нашій історії, то сьогочасні воїни – це внуки покоління УПА. І цього ланцюга героїчних поколінь не знищити жодному ворогові. Так Смерть стає Безсмертям.

Більше про Дарію Гусяк: студія "Ген українців". Запрошую до перегляду та роздумів: https://www.youtube.com/watch?v=MgKfkHJQTsk

Історія – це те, що завжди.